Манівцями

(Із записної книжки невідомого)

Серед тяжко знівечених, одягнутих у брудне лахміття "ворожих" трупів, які лежали коло свіжої ями, цілком готовими до того, щоб їх засипати сирою землею, один труп був якийсь незвичайний. Своїм блідим, гладенько виголеним лицем і чистенькою військовою одежею зовсім не нагадував собою своїх товаришів по смертному ложу, а тому вирішили "оглянути" його. Повстанчий ватажок, дебелий собі дядько, який заставив мене бути невільним свідком цеї сумної картини і на сумлінні якого лежало страчене життя цих безмовних трупів, власними руками повивертав усі кишені, але, крім задимленої папіросниці та декількох "романовських" карбованців, більш нічого не знайшов.

—Так гарно одягся, а документи забувся взяти з собою!.. — цинічно засміявся ватажок, розстібаючи на грудях трупа скривавленого мундира.

Тонка полотняна сорочка була в темних плямах і в згустках крові, що свідчило про те, що він, будучи раненим, довго ще зоставався живим і так сходив кров'ю...

Засунувши під скривавлену сорочку руку, ватажок витяг невеличку записну книжку, в якій була візитова фотографічна картка якоїсь прегарної, з тонкими семітськими рисами лиця, молодої женщини. Ватажок незадовольнено зморщився і, вилаявшись "міцним словом", забрав картку собі, а книжку вкинув у яму.

—Комісар і такий голодранець! — буркнув сердито.

Я попросив його дістати з ями записну книжку і віддати мені.

— На якого чорта вона вам здалася?..—підозріло глянув він на мене.

— Можливо, що там щось є...—сказав я.

— Я добре дивився, — озвався неохоче, — а втім, як хочете... Одначе зараз же наказав дістати її назад і передав мені.

—Робіть з нею, що самі хочете... — сказав поважно.

Перша половина цеї книжки, що була списана всякого роду цифрами та дрібними замітками про те, "кому і скільки винен", нічим не різнилася від сотень тисяч інших записних книжок, але друга частина, що була списана густими й дрібними рядочками, стала причиною довгої низки безсонних ночей, коли я, стосотий раз перечитуючи сумну сповідь душі невідомого, дарма намагався зрозуміти її жадання й поривання. — Так читаю її ще й досі і такою незрозумілою зостається вона й далі...

Мені було б соромно перед самим собою, якби я ці болючі думи невідомого поховав серед своїх забутих паперів, а тому подаю їх до відома тих, що також прагнуть і відчувають тугу за страченим минулим...

Хто може зрозуміти, хай зрозуміє!..

* * *

...Хтось десь сказав: "Наші внуки будуть дивуватись, перегортаючи сторінки шкільних підручників, і казатимуть:

"Біднії, бідні! Як вони жили, як вони терпіли!.."

Колись учитимуться і знатимуть, як була погромлена Непорушна стіна Святої Софії у Києві і скільки саме літ стояли неораною пустинею наші ниви українські, але ніколи вони не зрозуміють дійсної суті наших змагань і ніколи не знатимуть того, як солодко пахнули ніжні проліски за годину до кривавого наступу...

Наше велике жадання заховають могили, а наше болюче терпіння заніміє в чорних руїнах і з мовчазним докором дивитиметься в лице лагідного Прийдешнього, яке вже не потребуватиме собі ніяких жертв від наших онуків, хіба лише зажадає одної відповіді на питання: "Як вони жили?!."

Дуже можливо, що знайдеться хтось сміливий і скаже: "Вони уявляли, що живуть..."

Така думка блиснула в моїй голові в той час, як я ще раз пильно подивився в її непорушні чудово-сині очі і переконався, що вона вже перестала бути тутешньою. Озираючись на всі боки, як злочинець на місці злочину, помалу виточився з хати й опинився надворі. Навколо була весняна радість і блакитний небесний спокій. Мовчазна тиша панувала серед димних згарищ затишного містечка і не хотілося вірити, що такою має бути дійсність. І, дивлячись угору, як настирливо світило сонце, мені здавалося, що воно робить це зовсім не щиро, а так собі, з примусу якогось вищого Хотіння, того самого Хотіння, що заставило мене прийти до цеї знищеної жидівської хати і подивитися в мертві очі тієї, яка ще годину тому була дійсністю...

Відчув, що я—також примусове з'явище, і відчув це настільки сильно, що зажадав чим-небудь виявити свою власну волю, а тому випростувався і, несподівано для самого себе, викрикнув одне чудне слово.

— Нестебір! — різко пролунало в мовчанці чудного дня.

Мізок напружено намагався повернути до свідомості.

—Так, звичайно, починається всяке божевільство, бо що ж може значити це слово?.. — холодною гадюкою проплазувала через увесь мізок думка свідомості дійсного.

—Що мені до дійсного, коли немає Іди?! — відізвалось щось у глибині душі. — Хай про нього президент неіснуючої республіки говорить!..

І так пригадав собі, що я також нетутешній, і слово, яке тільки що вирвалося в мене, напевне, вже колись існувало, як ще не було на світі держав, церков, університетів, війська, гармат, ідей і брехні... І здавалося мені, що я знав це слово ще тоді, коли мав вовчий зір очей, собаче чуття, мудрість змія, спритність пантери і знання столітнього ворона... Тоді моя душа була огниста і первісна, як Душа Хотіння, і ми були спільні в життєвій акції, бо я був другом Його і людиною...

Треба було віковічних блукань в світових нетрях, щоб так вивітрити себе і стати тим, чим я тепер серед цих неприємно-смердючих згарищ. Правда, я вже не маю гострого чуття собаки, щоб відчувати де мій друг, а де ворог, але я маю на своїх очах оптичні шкельця, крізь які можу бачити не тільки потворно-скалічених людей, але й непевний світ сонця...

В дитинстві, коли мав два роки свого життя, пригадую добре, я бачив дійсне, бо був ще людиною. Бачив свої праліси в минулому і кораблі Цепеліна в майбутньому. Коли я осягнув життя оточуючого мене кола, помалу стратив свій світ і бачив його лише в снах своїх. Розповідав своїм рідним і знайомим. Здивовано знизували плечами і казали: "Це якась ненормальність..."

Пізніше лікарі назвали мене неврастеніком, а мої чудові сни зачислили до так званих "телепатичних" з'явищ і постаралися "вилічити".

Зробившись подібним до всіх інших, прийшов до певного життєвого переконання і вступив до від повідної політичної партії, підготовлював державні "перевороти", захоплювався боротьбою і так аж до того часу, заки знову не збудився в мені сон дитячих літ і не став переді мною мій прадавній світ...

Особливо яскраво з'явився він в непорушних чудово-синіх очах нетутешньої...

Я навіть не знаю добре, чи кохав її, бо тих декілька випадкових зустрічей з нею під часїї артистичних виступів на естраді були лише причиною незрозумілої туги мого серця, але знав гаразд, що вона була частиною того великого Хотіння, ради якого можназректися дійсного і жити уявою, чуючи себе ближче до свого. — Хто знає, справді, де є більш справжнього?..

Тутешнім і справжнім зостануться спомини про ті випадковості, які зруйнували Непорушну стіну Святої Софії і які зробили легендою дійсність чудово-синіх очей, рятуючи цим самим уряд неіснуючої республіки, громадянином якої вважаюся і я...

Цілком можливо, навіть напевне так, що завтра на сторінках офіційного органу з'явиться велика і "розумна" стаття одного з визначніших проводирів нашої армії про причини надзвичайного військового поспіху, при тій нагоді буде розхвалена стратегічна здібність "Головної Команди", а в хроніці, де будуть надруковані "petit-ом" дрібні події та випадки, буде коротко зазначена "нагла страта визначної артистичної сили", але не буде ні одним словом згадана причина її загибелі...

Але, Боже мій, яке мені діло до того всього?!. Яке мені діло до "мудрої" статті визначного провідника армії і дрібної хронікальної замітки про трагічну смерть відомої артистки Іди Гольдман, коли я не бачу дійсного, не чую власної волі тих людей, що так гаряче голосять свої істини і переконуюче кличуть до самопожертви в імення дійсного, що не є дійсним?!.

Отже, коли я бачу первісне і не можу бачити дійсного, не є телепатією, а коли я кидаю з презирством остогидлого карабіна на перший смітник, зовсім не значить того, що я перестаю боротися. — І перше, і друге виникло з причин моєї людяності, мого власного Я, що уявляє собою частину того великого Хотіння, з примусу якого так настирливо і так нещиро світить весняне сонце над проявами нашого дійсного...

Яка різниця між дійсним і уявою, коли все залежатиме від безкінечної низки випадковостей з волі нерозгаданого Хотіння?.. Яке задовольнення для моєї душі, коли в ім'я ідей визволення робилися рабами своїх шлунків? Яка радість там, де в ім'я абстрактного будівництва димлять смердючі руїни? Що за втіха в тій "красі", ради якої випущено в містечкові риштуки цілі річки брудного алкоголю?..

Звичайна річ, що цей абсурд думав я лише сам про себе, бо так хотів розбити товщу тих думок, які запанували в моїй голові після дійових теорій Маркса та Чернова, і після сліпого захоплення історичним минулим "великого і страдницького народу". Переконувати хоч би навіть найближчих приятелів — річ марна. Адже ж не хто інший, як тільки вони посилали мене колись до лікарів і містили в хроніці свого партійного органу замітку про те, що я "безнадійно занедужав", а тому редакція того поважного органу позбавилась "вельми корисного співробітника". Говорити про це свому "безпосередньому начальникові", підстаркуватому генералові "із фельдфебелів" було б цілком смішно. Правда, його вважають за "розумного" й "розсудливого", бо недаремне ж йому доручено цілу армію, але для мене то є звичайною випадковістю... Те, що він не далі як минулої ночі зривав із себе ознаки свого високого становища, боячись попасти з ними до рук "ворога", зовсім не стане йому на перешкоді дружньо ляпнути мене по плечу і фамільярним тоном вимовити на чистій "шевченківській" мові:

— Ви, добродію, больной чєлавєк!..

А потім, наперед знаю, наллє мені повну шклянку горілки і запропонує двохтижневу відпустку "для урегулювання розшарпаних нервів". Коли ж я йому, замість чогось іншого, скажу просто про Іду, тоді він попросить мене сісти, візьме за руку і спитає:

— Значіться, ви єйо любілі?..

І коли я відповім йому, що так, то він зітхне і поважно скаже: — Ви, добродію, не забивайте: ми дольжни любіть Украйну!.. Після того наша розмова буде скінченою, і я піду до "місця виконання своїх службових обов'язків", а він займеться "черговими справами".