Григорій Павлович додав обертів і судно почало набирати хід. Манівські двигуни працювали так, що заслухаєшся, а інерція враз похитнула захмелілих гостей і ті похапцем шукали собі опору. Вже йшли уздовж пляжу, коли звідти почали кричати:
– Хвилю! Пусти хвилю!!
Котрийсь із місцевих яхтсменів гукнув до Мацевича:
– Дай їм хвилю, Павлович! Покажи нам, на що здатна твоя принцеса.
Певно, Григорій Павлович уже не один раз спостерігав тут за подібним, бо до краю витиснув важіль акселератора і по пологій дузі почав наближатись до буйків. Корма яхти відчутно присіла, піднятий форштевень різав поверхню і здіймаючись високим валом, пінна хвиля під гострим кутом розходилась від нього на обидва боки. Вітас, забувши про гостей, скочив до барної стійки по правому краю флайбріджа і перехилившись, зиркнув за борт. Двоє дівчат були за буйками і аквабайк рятувальників, що намірився загнати їх назад, спішно втікав з курсу судна. Вітас обімлів.
– Гриня, люди по правому борту! – забувши про субординацію, гукнув він до Мацевича: – Ліво руля! Ліво руля, мать твою каракатицю!
Дівчата були в двох футах від борту і лихе передчуття стиснуло Вітасові груди, несподівано гострим болем озвалося в серці. Зиркнув назад – наче на лінії буйків дві голови, наче ж дві... Вже пляж був позаду, до дівчат мчали рятівники, він з полегкістю видихнув: "Пронесло..."
Щось говорили гості, одні повчали Мацевича, хтось по-доброму сміявся з Вітасової лайки, тільки один господар, здається, навіть не в'їхав у драматизм ситуації і зі злом буркнувши до свого капітана: "Що ти собі дозволяєш?", таки поступився місцем за кермом. Компанія за тим спустилась до салону, де її вже чекав бармен з напоями, а Вітас, скинувши швидкість до крейсерської, йшов річковим фарватером і дівчата біля борту не виходили у нього з голови аж до самого повернення в яхт-клуб.
Діставшись пізно ввечері квартири, витягнув з холодильника пляшку "Jack Daniels", хлюпнув віскі в хайбол і стомлено опустившись на диван, увімкнув телевізор.
– Сьогодні вдень на VIP-пляжі "Срібний бір" сталась трагедія. – голос молодої ведучої набрав ноток стурбованості: – Молода дівчина двадцяти років потрапила під яхту, що на повному ходу підійшла занадто близько до місця купання. В результаті гвинтами судна постраждалій було нанесено глибокі порізи стегон. Незважаючи на професійні дії рятувальників, врятувати життя дівчини не вдалося. Вона померла від великої втрати крові ще до приїзду швидкої.
Вітас обмер і вклякнувши, дивився на екран.
... – Зараз з'ясовується, кому належить яхта і хто був за її кермом. Пропоную подивитись відео, що зняв на мобільний телефон один із свідків події.
В кадрі білосніжне диво британського кораблебудування стрімко наближалось до лінії буйків і хтось поряд із власником смартфона, що знімав це, щосили кричав: "Пусти хвилю!!", потім залунали інші, злякані голоси, яхта тим часом, заклавши віраж, відійшла на фарватер, видно було, як мчить аквабайк рятівників... Кінець.
Що ж тепер буде? З ним, з Мацевичем? Гриня, Гриня...
Григорій Павлович зателефонував Вітасові рано-вранці наступного дня і спокійним, незворушним голосом сказав, щоб той сидів удома до його наступного дзвінка. Ясна річ, з того випливало, що друг дитинства в курсі подій і хоче виграти час, аби розібратись у ситуації та почати будувати захист. Весь понеділок Вітас, сам не свій від переживань, бігав по телевізійних програмах, шукав новини в інтернеті, слухав журналістські розслідування, вкотре переглядав до болю вже знайомі кадри та ніяк не міг придумати, яку ж поведінку обрати йому: сказати слідчим, що нічого не бачив, чи розповісти все, як є? Мацевич зателефонував лише пізно ввечері, попросив прийти до нього в офіс о дев'ятій ранку і одразу ж поклав слухавку.
Другу ніч сон не йшов до Вітаса, тож зайшов до кабінету господаря геть змученим, з темними колами під очима. Григорій Павлович підвівся, вийшов з-за свого велетенського, наче палуба авіаносця, стола назустріч гостеві й підкреслено міцно, по-дружньому потиснувши руку, вказав на приставний стіл:
– Сідай, – сам сів навпроти, спершись ліктями на стіл, опустив підборіддя на зімкнені разом долоні, якийсь час гіпнотизував Вітаса свинцевим поглядом, потім, зітхнувши, мовив:
– Я ось за чим тебе покликав. Ну, ти ж знаєш про цю прикрість... Дівчина та виявилась племінницею поважної особи, тож зам'яти справу не вдасться. Коротше... Пропоную тобі пів мільйона доларів, а ти всю вину береш на себе.
– Як це?! – отетерів Вітас: – Гриню, я із себе, як з капітана, вини не знімаю, проте за кермом був ти...
Мацевич з прихованим роздратуванням хитнув головою, пограв трохи жовнами, помовчав.
– Не розумієш? – хмикнув нарешті. – Ось саме тому, Вітю, я купую яхту, а тебе, друга мого шкільного, беру її капітаном. Ще не розумієш? Ото ж бо й воно! Вітя, друже ти мій, люди мого статусу злочинів не скоюють, затям. Для цього при них є відповідальні особи. І ти з їхнього числа.
Вітас, кам'яніючи лицем, мовчав. Гриня підвівся, перейшов за "палубу авіаносця", дістав з шухляди сигару, спеціальними ножицями акуратно обрізав кінчик. Ілявічюс мовчки спостерігав. Мацевич підпалив запальничкою якусь тоненьку скіпку, покрутив над її полум'ям сигару, аби підігріти, – помітно було, що цей процес його заспокоює, – й лише потім без поспіху прикурив. Розвалившись у фотелі, з явною насолодою затягнувся та випустив до стелі цівку духмяного диму.
– Такі пропозиції, як моя, двічі не пропонують, Вітю. Роблю її лише з огляду на нашу дружбу. І виключно в твоїй волі прийняти її, чи відхилити. Якщо погодишся, то мої адвокати гарантують не більше семи років. А враховуючи, що на носі семидесятиріччя Перемоги, не відсидиш і половини – допоможемо вийти по амністії. І живи в своє задоволення, як нормальна людина. Блакитну мрію нарешті здійсниш.
– А коли не погоджусь?
– Дурнем будеш. Пів мільйона баксів на дорозі не валяються. Доля дає тобі шанс – не знехтуй ним. Людина сьогодні живе, а завтра... Як не під яхту чи машину потрапить, так від докорів сумління з вікна гайне чи газом отруїться. Подумаєш – три роки! В нашому віці, що три місяці.
Вітас чекав чого завгодно, проте не такого...
– Іди, подумай до завтрашнього ранку, – голос Грині набув раптом мало не батьківського тепла.
... Вітас жодного разу в житті не напивався з горя. Ніколи не розумів тих, що так робили. А тут вирішив спробувати: раз за разом вливав у себе порцію віскі – немов горілку глушив. Дивувався, що смак напою стає зовсім іншим у порівнянні з тим, коли повільно смакуєш. Гидота! Самогон якийсь...
Прийняти пропозицію та сісти в тюрягу? Чи з гідністю її відмести і здохнути в цьому чужому, бездушному місті? Ніхто й ніколи не знатиме де твоя могила: що жив, що не жив... Сліду навіть не лишиться. Щез, пропав – ніхто й не шукатиме.
"От побачиш, з цих хлопаків буде діло!" А що б оце в їхньому селі сказали про нього, про Мацевича, якби взнали всі обставини? Що? Та певно, три чверті радо погодились би на пропозицію посидіти за пів мільйона баксів. Тут, в Росії, тюрма так взагалі окута ореолом романтики і мало не шанування: чи не з кожного автомобіля чуєш улюблений росіянами тюремний шансон.
Пів мільйона... Він такі гроші за все життя не заробив, навіть половини. А Мацевич он як легко віддає. Не надто й жалкує, певно, за ними: репутація і воля дорожчі. Отак дружити півтора десятки років – нерозлийвода були, потім розійтись, як в морі кораблі, а зустрітись вже людьми з двох різних світів. Чи зміг би він повестися з Гринею таким же чином? Вітас аж стрепенувся від огиди: ні, ніколи!
Алкоголь діяв. Було і сумно, і себе жаль, аж сльози навертались. Що він бачив, окрім моря, палуби і трюму чи містка? Економлячи кожен цент, не часто навіть порт покидав. Його корабляцьке життя пройшло швидше, аніж усвідомив, що воно вже позаду. Сім'ї немає, навіть дому свого.
Моряк врозвалочку зійшов на берег,
Неначе він відкрив п'ятсот Америк...
Те чернігівське житло самітника більше схоже на тимчасовий хостел, аніж на житейську пристань: туди не тягне. Ліза, єдина рідна душа, кровиночка, швидше за все, лишиться за кордоном, а коли й повернеться в Україну, то вийде заміж і житиме десь в іншому місті, все більше віддаляючись від батька, котрого й так нечасто бачила в своєму житті.
Яка мрія була! Навколосвітня подорож під вітрилами шхуни. Схід чи захід сонця при повному штилі, острови з пальмами і білим, наче сніг піском, палкі туземки з точеними фігурками, блакитні марліни й меч-риби... Як вода в пісок. Але ж Мацевич пропонує тобі варіант! Пів мільйона баксів. За півста тисяч можна придбати квартиру в Одесі і за стільки ж хоч і не нову, але цілком пристойну вітрильну яхту з мотором. В одеському яхт-клубі підучитись пару сезонів ходити на вітрилах. І одному пройти на ній навколо кульки. Це колись Земля була велетенською, майже безмежною кулею. Лише протягом одного людського життя вона стала немов іграшковою. Сотні яхт, коли не тисячі, без страху снують по її тропічних широтах, по меридіанах огинають континенти – оце побачив би Колумб, чи Веспуччі! І пішов той Мацевич дохлому киту в пельку! Ще й лишиться тих баксів на решту безбідного життя – скільки там відпущено йому часу?
Мацевич чи диявол? Спокуса: померти незаплямованим або здійснити блакитну мрію дитинства. Здійснити, а тоді вже й померти можна: в морі, під час дев'ятибального шторму. Знайти на дні океану свою могилу, як десятки чи й сотні тисяч моряків з усього світу. А що, непогана думка... Бог звідти все бачить: хоча нема на ньому крові тієї дівчини, проте немає й виходу. Або погодиться й обмовлений, несправедливо засуджений, відбуде покарання та вийде на волю, або згине без сліду, проте так само буде вважатися вбивцею. Ні, покинути світ незаплямованим все одно не вийде.
Але чи не рано помирати? Живуть же якось люди і в тюрягах. І обмовлених там повно, не він перший, не він останній. Та й чи дуже вже різниться його колишня робота від тюрми, нехай і російської? Не єгипетська ж, не філіпінська. Коли вже судилось сьорбнути ще й цього лиха – нехай. Витримає, мрія не дасть згинути. Як не дала захряснути в сільській глибинці під колгоспним, добитим до ручки трактором.