Тринадцятий

Анатолій Власюк

Сторінка 4 з 30

Чоловік в окулярах скрупульозно вивчає обличчя лікаря, ніби сумнівається у щирості й правдивості його слів. Лікар не витримує цього погляду й винувато дивиться на мене, шукаючи захисту. А що я можу зробити? Нічого не чую, крім лету сніжинок і шурхоту піску, та ще й жодного слова не можу вимовити. Розумію, що чоловік в окулярах – не лікар, але він тут головний, а той, чиє обличчя я побачив першим, лише виконує те, що йому накажуть.

Сніжинки все гучніше й гучніше падають у пісок. Кожний удар боляче віддає у голові. Мені здається, що зараз ця жахлива какофонія вб'є мене. Починаю розуміти людей з абсолютним слухом, які можуть збожеволіти від того, що чують щодня: кроки людей, гальмівний шлях машини, гавкіт собаки й таке інше. Нема ідеальної тональності, яка би заспокоїла мозок і душу. Ці неідеальні тональності накладаються одна на одну, створюючи пекельний дискомфорт людині з ідеальним слухом. Небесні сніжинки, які падають на африканський пісок, ніби змовилися між собою, бо кожна летить з різною швидкістю – і какофонія тональностей вгризається мені в мозок. Але я прекрасно усвідомлюю, що краще бути з небесними сніжинками й африканським піском, ніж потрапити до лап ось цього чоловіка в окулярах. І хоча він зараз у білому халаті, я знаю, що він із тих, які в чорному. Вони вже серед нас. Здебільшого незримо. Я переконаний, що він ще гірший, ніж той перший, що в чорному, який телефонував мені, дзвонив у двері, запустив газ, через що я зараз страждаю. Усі ці тембри душі я відчуваю на фізичному рівні.

Чоловік в окулярах, здається, розуміє, що йому сьогодні нічого не світить, бо я наковтався газу трохи більше, ніж було треба, і мені необхідно ще день-другий, щоби прийти до тями (повторюю про себе, як мантру, слова, сказані чоловіком у білому халаті). Але як я їх почув, коли не чую? Читати по губах теж не вмію. Просто зрозумів, що саме це вони сказали. Чоловік у білому халаті зараз виступає моїм рятівником, хоча ми двоє розуміємо, що до такого розвитку подій він не має жодного стосунку. Натомість чоловік в окулярах хоч зараз готовий вгризтися мені в горло, щоби добути із мене невідомо які зізнання. Ніби від цього залежить доля людства, скажу я ці слова чи ні. А якщо я не знаю, що маю казати, і чого насправді хоче від мене чоловік в окулярах, – то що, повинен загинути ні за цапову душу? Таки краще було плисти в невагомості – серед какофонії звуків, коли небесні сніжинки вгризаються в африканський пісок, – ніж повертатися до реальності.

Бачу, що чоловік в окулярах пильно вдивляється у мене, ніби остаточно хоче переконатися, чи не симулюю я свій стан. Але в нього нема вибору – і він іде геть. Мені здалося, що чоловік у білому халаті на прощання усміхнувся мені, задоволений своєю перемогою над чоловіком в окулярах, – і я знову поринаю в сон, де є небесні сніжинки й африканський пісок, жахлива какофонія звуків і ще щось незрозуміле і поки що недосяжне для мого усвідомлення. Чи простіше дати собі установку й заснути уві сні, щоби ніколи більше не зустрітися з чоловіком в окулярах?

Мені здалося, що минула лише мить, коли я заснув, – і відразу прокинувся. Легкість сну моментально минула – і знову щось важке тисне на мене. Я згадав Оксану, Вікторію та Василину. Поки я тут прохолоджуюсь на лікарняному ліжку, з ними щось трапилося. Тепер це стає очевидним. На пам'ять приходить чоловік в окулярах, і я хочу якнайшвидше його бачити. Мені здається, що саме він причетний до мого нещастя. Зараз я готовий пристати на будь-які його умови, навіть душу віддати Лихому, але нехай поверне мені Оксану, Вікторію і Василину. Сергія поки що нема в цьому списку – і я розумію, що без цього хлопця не буде мені повного щастя. Але чи існує повне щастя? Щастя – як вагітність: або є – або нема.

Час знову вповільнює свій біг, як було тоді, в квартирі. Здається, він зараз спресується в єдине ціле з простором, – і зі мною станеться ще щось гірше, ніж було досі. Але йому завадили це зробити голоси в коридорі. Чую, що хтось з кимось свариться. Але голосів не розібрати. Ніби перекати грому – потім мовчанка – а потім знову перекати грому. Нарешті тиша. Блаженна тиша, коли нічого більше не хочеться.

Не помічаю, що пошепки промовляю вірш:

Давай помолчим.

Мы так долго не виделись.

Какие прекрасные сумерки выдались!

И все позабылось,

Что помнить не хочется:

Обиды твои.

И мое одиночество.

Давай помолчим.

Мы так долго не виделись.

Душа моя —

Как холостяцкая комната.

Ни взглядов твоих в ней,

Ни детского гомона.

Завалена книгами

Площадь жилищная,

Как сердце — словами...

Теперь уже лишними.

Ах, эти слова,

Будто листья опавшие.

И слезы —

На целую жизнь опоздавшие.

Не плачь.

У нас встреча с тобой,

А не проводы.

Мы снова сегодня наивны

И молоды.

Давай помолчим.

Мы так долго не виделись.

Какие прекрасные

Сумерки

Выдались!

Андрій Дементьєв. Не скажу, щоби він мені дуже подобався, хоча щось є неповторне, а тому привабливе, у його віршах. І саме цей поет чомусь найбільше подобався Василині, коли я читав їй його вірші. Я вже звик до думки, що у Василини мало не космічне відчуття прекрасного, тому без слів сприймаю її смаки за еталон вічного і божественного.

Пригадав реакцію Оксани, коли вона дізналася, що в мене є Василина. Від дружини віяло олімпійським спокоєм. Здавалося, що вона вже давно була готовою до подібного розвитку подій. Оксана сказала: "Розлучення я тобі не дам, навіть не думай". Тобто йди куди хочеш, а штампик у паспорті залишиться. Чесно кажучи, я тоді несерйозно поставився до такої заяви, але для Оксани це було ніби маяком для пароплава в шторм. Штамп у паспорті – навіщо, якщо нема кохання, принаймні взаємного? Я давно вже охолонув до дружини. Мабуть, ще до того, як зустрів Василину. Не задумувався, чи вона кохає мене. Є штамп чи нема – мені все одно. Одружуватися на Василині – так далеко мої думки не заходили. Нам було добре – і це головне. Тим більше, що на підсвідомому рівні я розумів, що коли й наважуся запропонувати Василині руку й серце, то насамперед слід налагодити дружні стосунки з її сином. Сергій виявився для мене міцним горішком. Мій період кохання до Василини припав на його нестабільний і вибухонебезпечний перехідний підлітковий період, так що це створювало додаткові труднощі.

Василина теж ніби була одружена, і штампик у паспорті зберігався. Але справа йшлася зовсім про інше. Її чоловік зник десь років десять тому. Пішов увечері по хліб – і не повернувся. Спочатку Василина подумала, що зависнув у чергової подружки. Хоч і ревнувала, але вже давно перестала хвилюватися, що з ним щось може трапитися. Не вперше. Чоловік і не приховував свої зради, ніби випробовував дружину на міцність. Міг при ній теревенити по телефону з якоюсь жінкою, говорити, не соромлячись, на інтимні теми. Василина мовчки ковтала образу. Зрештою, постановила собі, що житиме заради сина, а там як буде, так і буде. Коли зранку зателефонували з роботи чоловіка і сказали, що його нема, Василина вже не знаходила собі місця. Навіть не розуміла, до кого звернутися, бо чоловікових подружок знала лише по іменах і не мала ні найменшого поняття, де вони можуть проживати. На телефонні дзвінки чоловік не відповідав, а потім узагалі гудки перервалися. Дні йшли за днями, декілька разів до неї навідувалися міліціонери, але доволі швидко Василина зрозуміла, що чоловік – не один такий у них, який зник безвісти, так що особливо його ніхто не розшукуватиме.

Чесно кажучи, коли я почув з вуст Василини цю історію, то не дуже часто згадував про її зниклого чоловіка. Хіба що у зв'язку з Сергієм. Василина якось сказала мені, що син звинуватив її у тому, що це через неї батько десь зник. Мовчав-мовчав усі ці роки, а тут видав. Мабуть, Сергій і не дуже батька пам'ятав, тому я висловив припущення, що це не його власна думка. Хтось підкинув її бідному хлопчикові. Василина надовго задумалась. Минуло декілька днів, поки вона не сказала, що так і не надумала, хто би це міг бути. Я не хотів її образити і мовчав, бо спочатку не второпав, про кого і про що мова, аж поки не згадав власні припущення. Мабуть, інтуїтивно Василина відчула це – і холодна хвиля відчуження пробігла між нами. Але того дня в нас був гарячий секс – і все минуло. Пізніше я намагався не робити так, аби Василина віддалялася від мене. Розумів, що одним сексом тут не зарадиш, але справді кожний день жив Василиною, і вона це відчувала.

Після знайомства з Василиною я займався сексом з двома жінками – з нею і дружиною. Було видно, що Василину це гнітить. Звичайно, ми у своїх розмовах не піднімали цієї теми, але все було ясно без слів. Я не знав, що маю робити. Здавалося, що від сексу з дружиною я продовжую отримувати задоволення, але час, проведений у ліжку разом з Василиною, – це було щось божественне. Секс у таких випадках виступав лише допоміжним засобом, який ще більше зближував наші споріднені душі. Лише коли дружина дізналася про Василину, якось саме по собі вийшло, що ми перестали займатися сексом. Я сказав про це Василині. Мені здалося, що ця новина її не обрадувала. Того дня, скільки я не намагався спокусити її, в мене нічого не вийшло. Повинно було минути декілька днів, поки Василина, мабуть, забула про це, – і ми продовжили наші любовні ігри. Але тепер вони вийшли на новий рівень. Якщо раніше, коли в мене було дві жінки, я і Василина діяли ніби за ритуалом, то тепер, здається, для нас не було заборонених тем, тобто поз. Усе, про що мріяла вона, я задовольняв за повною програмою. Василина вгадувала не лише кожний порух мого тіла, а, здається, найсокровенніші думки, що стосувалися сексу, і віртуозно задовольняла мене. Якби я не знав її, то подумав би, що маю справу з професійною повією. Але жодна професійна повія так не впорається зі своїми сексуальними обов'язками, як жінка, яка кохає чоловіка. Мабуть годі казати, що нічого подібного з Оксаною в мене не було.

Двері несподівано відчиняються. На порозі бачу лікаря в білому халаті. Я усміхаюся до нього, бо симпатизую цьому чоловікові. Але обличчя в нього незворушне, ніби він вперше бачить мене. Усмішка зникає сама по собі. Намагаюся відгадати, в чому справа. Довго думати не доводиться, бо в нього із-за спини визирає чоловік в окулярах – отой із гвардії чоловіків у чорному.

1 2 3 4 5 6 7