Пташенятко і Солодкий Хлопчик

ПТАШЕНЯТКО І СОЛОДКИЙ ХЛОПЧИК

Людмилі ОНИЩЕНКО

1

Це вже стало ритуалом в їхньому нудному й безцільному сімейному житті. Зранку, коли Аня мала вставати з ліжка, щоби збиратися на роботу, чоловік прилаштовувався ззаду і швидко робив свою справу. Раніше вона отримувала від цього задоволення і теж встигала вслід за ним, а тепер повільно рахувала про себе, поки Степан не вдовольнить себе. Деколи доходило до сотні, а частіше закінчувалося на сімдесяти. Після цього він відвертався і ще спав нескінченно довго. А що ще робити безробітному?

Аня була головною годувальницею у сім'ї. На мінімальну мамину пенсію не проживеш, та й то левова частка йшла їй на ліки. Майже все зароблене Аня віддавала за комунальні послуги і на навчання доньки. З державної форми малу після першого курсу викинули. З ким сваритися, в кого добиватися правди? Проректор Дрогославського педагогічного університету навіть не глянув у її бік, хоча казали, що з ним можна розв'язати проблему. Але коли в тебе на носі сороківка, а навколо студентки в міні-спідницях, не дуже позмагаєшся з ними в старомодному одязі.

Шість діб у тижні, мов заведений механізм, Аня цокала по життю, не сміючи зупинитись. Зготувала каву, мрійливо дивлячись у вікно, але, здається, нічого не бачила, і в цій порі жодна думка не залітала до її бідної голівоньки. Заглянула до кімнати, в якій на одному ліжку спали мама й мала. Мама лежала з розплющеними очима, байдуже реагуючи на те, що відбувається на білому світі. Аня торкнула доньку за плече: "Не проспи на пари!".

Та підняла догори руку: мовляв, усе під контролем. Аня подумала, що коли прийде на роботу, треба зателефонувати малій, щоби дійсно та не проспала. Чоловікові все одно, а бабусю студентка не слухає. Якось донька запитала: "І коли вона помре, щоби я сама була в кімнаті?" – але наштовхнулася на незрозумілий їй вираз маминого обличчя й намагалася перевести все в жарт, хоча Аня розуміла, що донечка, яку вона кохає до нестями і заради якої готова пожертвувати своїм життям, всерйоз подумує про це. Тобто їй головне мати окрему кімнату, але це стане можливим, коли бабуся помре. Думки матеріальні. Коли так вона думатиме про неї? Яким би бідним ти не був, але тобі завжди буде некомфортно жити у двокімнатній квартирі, та ще й у хрущовці. Тато, мама, бабуся – це занадто! Інколи здається, що нема чим дихати на цих мізерних квадратних метрах. А найгірше, коли усвідомлюєш, що принаймні до закінчення університету тобі не вибратися з цього зачарованого кола, і ти не хочеш йти додому, бо там тато і мама постійно сваряться, а потім бабуся дивиться на тебе, ніби ти щось їй винна. Аня додумувала за доньку те, що вона не казала, і хотілося вірити, що так не є насправді, і вона виправдовувала доньку, навіть якби це було так, як вона нафантазувала про неї. Звісно, це була нав'язлива ідея, що мала завжди права, бо це її донька, але Аня не могла нічого з собою вдіяти, адже мала була її минулим, сьогоденням і майбутнім, три в одному, і це її зачароване коло, за межі якого вона не хоче виходити.

2

У своє п'ятдесятивосьмиріччя В'ячеслав Павлович раптом усвідомив, що він невдаха. Саме так – раптом. І саме так – невдаха.

Здається, жив не гірше, хоча й не краще за інших. Двічі побував у реанімації. Лікарі витягли його з того світу. Дружина казала, що це не просто диво, а знак Божий. Чоловік повинен задуматися, чи так він живе. В'ячеслав Павлович задумувався, але жодної путящої думки щодо змін у життєвому розкладі не залітало до його бідної голівоньки.

На роботі кар'єру не зробив і не прагнув цього, свідомо пропускаючи молодших і нахабніших. Усе життя пропрацював у "Дрогославській зорі", в якої за радянських часів була назва "Ленінський шлях". Був навіть відповідальним секретарем газети. Під час Помаранчевої революції його навіть зворохоблювали здійснити двірцевий переворот і стати головним редактором. Не піддався на спокусу. Двірцевий переворот здійснили без нього. Головним редактором став один із молодих і нахабних. З відповідального його зняли. Добре, що з газети не витурили, хоча могли, але злякались, бо депутати міської ради не дали б його на розтерзання.

В'ячеслав Павлович особливо не пхався в редакційні справи молодої команди. Разом із головною бухгалтеркою залишився останнім із могікан. Мав свій кабінет, мало не неприступну фортецю, куди майже ніхто не заходив, писав статті на моральну тематику. Головний редактор іронічно перечитував сотворене ним, але давав до друку, бо "Дрогославська зоря" здебільшого трималася на пенсіонерах, які її передплачували й читали від заголовку до відомостей про редакцію. Звісно, їх приваблювали й некрологи на останній сторінці, чим теж відав В'ячеслав Павлович. Візьміть ще рекламні оголошення, новини з ратуші, щось невиразне й неоковирне від молодого журналістського племені – оце вам і єдине друковане видання у провінційному містечку.

В'ячеславові Павловичу не було нудно жити. Останнім часом він знайшов для себе заняття. Почав писати оповідання. Розумів, що вони повинні відрізнятися від газетної статті. Матеріалу в нього було достатньо. З тих чи інших причин він не міг вмістити в газеті реальні історії життя, але продовжував ними жити. Звісно, не міг стовідсотково викласти їх на папір, але ж недаремно дружина називала його фантазером. Щоправда, вона вкладала в це слово зовсім інше значення, ніж він сам про себе намислив, але був переконаний, що безнадійних мрійників не буває, бо саме мрія дає людині надію на майбутнє. Дофантазовуючи реалії, В'ячеслав Павлович робив непізнаваними живих і мертвих, а інколи йому особливо вдавалися ті, кого ніколи не було, тобто вигадані персонажі, які, втім, могли існувати, хоча б і в паралельному світі.

Якось похвалився дружині. Вона взялась читати, але кинула на півдорозі, скептично оцінивши його творчість. Він не образився. Звик, коли його сприймали не таким, яким він був. Чи думав, що є саме таким, а не інакшим.

Зате головна бухгалтерка, яка ще років двадцять тому була закохана в нього і навіть хотіла розлучитися зі своїм чоловіком, щоби зійтися з ним, стала єдиною поціновувачкою його непересічного, як казала, таланту.

3

Аня була аристократкою. Залишатися такою в магазині серед інших продавчинь важко, майже неможливо, але оцінка, яку їй колись дав Ян, назавжди приклеїлася до неї. Мабуть, вона все-таки не була аристократкою в класичному розумінні цього слова чи, точніше, в тому значенні, як це розуміла Аня, бо по-людяному, добре ставилася до інших, тоді як аристократизм, на її думку, передбачав зверхність і певну відстороненість від тих, хто тебе оточує. Зате всередині Аня точно була аристократкою, до мізку кісток, єдиною й неповторною, коли інші не вартують навіть твого мізинця.

– Тобі не в магазині працювати, – казав Ян, – а приймати гостей у старовинному замку.

І тут він, як завжди, вцілив у "яблучко". Аня ще змалку відчувала себе дамою дев'ятнадцятого сторіччя. Це викликало насмішки з боку однокласниць, а мама сердилась: "І в кого ти така вдалась?". Вдалась Аня в тата, але лише зовнішньо, бо внутрішньо – відчувала це – їй передались манери і поведінка панів і пань, які жили в тих старовинних замках, про що казав Ян.

Інколи Ані здавалося, що вона потрапила на планету Земля із якогось паралельного світу. Мусить тут трішки помордуватися, щоби повернутися до рідної стихії. Свою працю продавчинею вважала випадковістю, яка дає їй можливість заробляти на хліб насущний, але не панське це ремесло. Нещодавно прочитала роман, автора якого забула, в якому мова йшла про дівчинку. Вона дорослішає і розуміє, що хоче бути хлопчиком. Чоловіче начало – це її сутність. І справа не лише в тому, щоби змінити стать. Роман був глибоко філософським, й Аня не вчитувалась у нього, бо багатьох речей просто не розуміла, але в головній героїні дзеркально побачила себе. Пані яка не знати чого працює продавчинею. Але після прочитання роману вперше замислилася над тим, чи справді достатньо мати замок, щоби на всі сто відсотків розкрити свою панську сутність? Можливо залишитися панею в душі, працюючи простою продавчинею.

Коли Ян помер, Аня зрозуміла, що це було її єдине кохання в житті. Ні, в юності вона закохалась в одного хлопця, аж життя собі хотіла вкоротити, коли дізналася, що в нього є інша дівчина. Заміж вийшла, закохана в свого майбутнього чоловіка, але якось усе швидко минуло. Мала коханців. Одноразові. Не те.

Поки Ян став коханцем, минуло довгих сім років після їхнього першого знайомства. Та й він ніколи для неї не був коханцем у класичному розумінні цього слова. Коханець – це щось тимчасове, випадкова любовна пригода, службовий роман. Аня ж до всього ставилася по-панськи, підводячи філософську основу навіть до чогось несерйозного. Ян, швидше за все, минув у своєму розвитку цю стадію коханця, відразу ставши її коханим. Минуло три роки після його смерті, й Аня розуміла, що зараз кохає його навіть більше, ніж за життя.

4

Коли В'ячеслав Павлович увійшов до магазину, відразу пригадав обіцянку, яку дав Ані, написати про неї оповідання. "Але мусите щось цікаве розповісти про себе", – сказав їй тоді. Аня розсміялась, як тільки це вона вміла, і відповіла, що нічого цікавого в її житті нема. Лукавила, звичайно, як кожна людина, що не хоче розповідати сокровенне про себе. "Тоді мені доведеться щось про вас нафантазувати", – пожартував він, але Аня сприйняла це серйозно: "Нафантазуйте, будь ласка, я так хочу, щоби про мене бодай щось нафантазували". В її словах не було іронії, прихованого підтексту, ще чогось незрозумілого йому. Ця невисока смаглява продавчиня, худенька, як дівчинка, видавалася йому щирою й безпосередньою. Такими бувають діти, аж поки не починають копіювати дорослих.

У нього не було ні часу, ні бажання писати про Аню, хоча думав про неї ці дні, а, головне, забув свою обіцянку, бо заморочився, пишучи черговий некролог, і тепер йому було соромно, бо не знав, що має відповісти Ані.

Але нічого не довелося відповідати, бо вона не запитала про оповідання, в якому була би головною героїнею. Побачивши його, сказала:

– А я про вас думала.

Це було призначене лише йому, не для інших вух, тихо, щоб ніхто не чув, вимовлене лише губами, і він зчитав цей текст, хоча не знав мови глухонімих, але В'ячеславові Павловичу здалося, що про це вже знає цілісінький світ.