Так від сулиці ж! А в тебе стріла якась... Після Дани[245] на ведмедя підемо, ось побачиш!
– Не ходити вже мені... Знаєш за чим лише й жалкую? Меча зробив, а в січі його не спробував... – хитрецеві важко було говорити, він замовкав, коли відчував, що ось-ось горлом піде кров, чекав, прислухаючись до свого нутра, потім тихо повів мову далі: – Просити тебе хочу, друже...
– Кажи! – з готовністю подався до лежачого Сивер.
– Ти спробуй мого меча... На своєму. Скажеш потім... Хочу, аби з Благовидом на герць став. Прямо зараз... Прошу.
– Добре, – кивнув Сивер, – іду вже.
Переглянувшись зі змарнілою, згорьованою Доманею, підвівся і вже у дверях мало не зіштовхнувся з Хотеном та Орогостею. Пропустив їх, вклонившись, і вийшов надвір – незатишно почував себе поряд з тою жоною, дарма, що вона тільки на трохи зим була старшою від його Вишні.
Орогостя, підійшовши до лави, на котрій лежав Рикуш, якийсь час мовчки дивилась на нього, потім обернулась до Хотена з Доманею:
– Вийдіть.
Коли ж лишилася на самоті з пораненим, присіла на край лави й невідривно дивлячись ковалеві в очі, почала водити долонею над перев'язаною лляним платном раною. Що довше дивилася, то твердішим було її переконання: не жилець на білому світі цей хитрець: бачився їй на ковалевім чолі знак смерті... У Рикуша ж перед очима чомусь попливли червоні кола, потім він відчув над серцем приємне тепло, йому страшенно схотілося спати і самі собою закрилися очі.
Сивер уважно розглядав Рикушевого меча. По глибокому долу лискучого клинка візерунок закручувався кільцями, а на спусках тягнувся довгими смужками, що нагадували волокна тесаного й добре вискобленого дерева. Правда, в порівнянні з Сиверовим спатіоном Рикушів меч виглядав досить простецьким: і криж не вкрито міддю з візерунком, і яблуко, дарма, що з черню, та все ж здавалося бідненьким супроти прикрас меча з ромейської зброярні, а черен був із кістки, що хоча й нагадувала слонову, та виглядом своїм годився він хіба що для простого ножа і аж ніяк – для коштовного меча. Та попри простецьку зовнішність клинка Сивер, як знавець, одразу ж відчув, що в руках у нього меч, зовсім не схожий на того, з котрим він сам вийшов у коло герця на Перунів день п'ять літ назад.
Клацнув по лезу й відчув чистий та тонкий дзвін, спробував зігнути клинок і той легко піддався, хоча, схоже, гнучкістю своєю таки добре поступався спатіонові. І важке яблуко робило меч зручним у руці, і спуски та самі леза виведені були як слід – якихось огріхів Сивер так і не знайшов. Угледівши під кузнею перемазаний сажею шмат старого убруса, що, певно, слугував комусь із ковалів за утиральник, піддів його кінчиком меча, підкинув у повітря й різко махнув клинком. З тихим свистом меч розсік повітря, шмат убруса як падав униз, так і падав, але вже поділений незримою силою навпіл – навіть непомітно було, коли те сталося.
– Ставай! – наказав Озарич Благовидові та й протягнув молодому ковалеві отцеву зброю. – Захищайся!
Ех, отсе б зі справжнім мечником зійтись, замріялося Сиверові, бо обидва мечі були варті захоплення. З Благовида ж толку небагато: сили мав досить, а швидкості та спритності хіба на чверть від неї. Та все ж дзвін і відчуття пружності клинків, слухняності спатіона у власній руці Сивера просто зачаровували. Погравшись якийсь час із суперником, як кіт з мишею, Озарич помітив, що Орогостя вийшла з житла і почала щось говорити Хотену, тому гукнув до розпаленого герцем, захеканого Благовида:
– Досить! Покажи меч!
Довго по тому розглядав Рикушів клинок, з подивом відмічаючи, що він, по суті, нічим від коштовного ромейського і не різнився: ані сліду від обміну ударами! Звісно, надмірної сили в свої удари не вкладав, проте міг з упевненістю сказати, що такого хисту від Рикуша-коваля аж ніяк не очікував. Оце тобі й коваль із Коропа, котрий за все життя своє якого? – ну, хіба що третього чи четвертого меча кував! Чародій і хитрець його друг, що лежить нині на смертному одрі – і заморський вутц не знадобився йому, самого себе перевершив...
– Отець піхви не встиг зробити... – виправдовувався Благовид, гадаючи, що Сивер шукає якісь огріхи в творінні отця: – Ото щойно він клинок вилизав, як била і вдарили.
– Чародій твій отець, – заспокоїв молодика, – такого меча відкувати!
Треба було йти – знав, що друг з нетерпінням чекає його, Сиверового, присуду, що це тепер чи не найголовніше для Рикуша: взнати перед самою своєю смертю чи ж варте чогось твоє п'ятилітнє старання хитреця над кількома пудами криці?
Хотен, котрий, чекаючи на відьму, спостерігав за герцем, його не пустив:
– Орогостя сказала: він спатиме. Не слід тривожити. Позавтрому прийдеш, Озаричу.
Не станеш же воювати зі старим. Хоча, на думку Сивера, його слова про те диво, що Рикуш сотворив з укладу, тільки сили другові додали б: сили жити, аби звестись-таки на ноги. Та хіба супроти лічця попреш? Нині його година. Віддав клинок Благовидові, свого спатіона у піхвах буденно, мов граблі чи вила поклав на плече й подався до себе, розмірковуючи: не запізно буде для Рикуша хвалити його меча аж позавтрому? Чому не завтра? Хтозна, можливо йому сам Сварог позаздрив, уздрівши, чого досяг хитрець із Коропа? Позаздрив та й вирішив забрати до себе – там теж такі ковалі потрібні, може навіть більше, аніж тут... Згадуючи, як сам помирав у безнадії на чужині, думав: "От після такого й смерть прийняти не гріх. І помиратиметься легше, бо ж виходить, недарма траву топтав стільки літ. А що смерть не миттєва, як від меча у січі, а отак від рани мусить Рикуш всихати, мов підсічене дерево, так на те все воля Божа, не людська – таку вже долю Суд йому призначив."
Коли Орогостя прийшла наступного ранку, Хотен вже її чекав.
– Спав? – перш за все спитала чарівниця Доманю.
– Як дитя! – дивувалася жона: – Отсе недавно тільки й проснувся.
– Бачила я те залізо, – почала чарівниця, звертаючись уже до Хотена, – покажу де й ти його виріжеш. Почнемо.
" Як?!" – на що вже звичним був знахар до волшебства, на капищі живучи, а й він ледве втримався, щоб не виказати свого здивування.
– Воду нагріла? Піч горить? – вже на ходу допитувався в Домані лічець і почувши, що все зроблено, далі дверей не пустив.
– Туди не можна.
Усі Рикушеві домочадці лишилися надворі. Благовидові отрочата, не надто розуміючи, що має статися за закритими дверима житла, не втерпіли біля старших й подалися з двору, а Доманя з сином та невісткою, не знаючи куди себе подіти, товклися мовчки неподалік входу. У кожного з них повно було власних турбот, але однак все валилося б з рук, бо там, у житлі, вирішувалася доля їхнього огнищанина, глави свого маленького роду, отця їхнього Рикуша – от і стояли, не знаючи, що казати одне одному і куди себе подіти.
Доки не навалилось на Рикушів рід це лихо, ніхто й не замислювався чого вартий їхній отець. А хіба в іншому якомусь роду хтось замислюється над цим? Звісно, ні. Лише коли прийшла до них Морока[246], отоді й побачили, як воно без отця.
Під старість Доманя взялася хай і нечасто, вряди-годи, а все ж бурчати на мужа свого: те їй не так, і це не так. Сидячи останніми днями біля пораненого, картала себе за те, боячись навіть помислити, як то воно буде – жити їй без мужа?Тяжко було на серці в Домані, ой, тяжко...
Благовид, хоча і вважався вже справжнім ковалем, навіть мав свій знак[247], а проте страхався отак раптово лишитися сам-один в отцевій кузні, тим більше, що в разі смерті Рикуша отча кузня мала би бути поділеною серед трьох його синів. І що б там лишилося Благовидові? Старий міх, наковальня та кліщі з ручником? Або хіба можна поставити його, як хитреця, врівень з отцем? Ось і не підуть до нього люде, скажуть: пошукаємо краще собі іншого коваля, бо Благовидові до отця його ще рости й рости... Чим тоді домочадців годувати? От лишилися тут княжі гридні й Видута з Озаричем вже попередили його, аби готовий був кувати свою крицю денно й нощно, бо як почнуть дитинець зводити, нечувано багато буде роботи усім ковалям коропської верви. Так це ж доки отець живий. А коли помре – чи хоч згадають його, як коваля?!
І ще троє отцевих рядовичів – чи схочуть вони з Благовидом ряд укладати? Або: чи вистачить у нього роботи аж для трьох? Тут свої роти прогодувати б... Так, страхався Благовид можливої отцевої смерті: здавалося йому, немов у власнім житлі вихор буревію зриває на його очах покрівлю, а він безпомічно дивиться із жахом на те, розуміючи, що ось-ось опиниться з родиною своєю під холодним проливним дощем у чотирьох стінах, які більше смертну яму нагадуватимуть, аніж прихисток від життєвої негоди.
Навіть Усиня, Рикушева невістка, виглядала неабияк засмученою: коваль давно став їй за отця; можливо через те, що за кузнею своєю не мав вільної години, ніколи нічим їй не дорікав, онуків своїх любив – добрим свекром був, нема чого й жалітися.
Гнітюче очікування обкутало їх, немов грозова хмара, тиснуло й лякало своєю темною невідомістю.
****
Окрім того, що звитяга окрилює мужа, – неважливо, гридень ти чи великий князь, – так вона ще й, передавши володареві своєму силу поверженого суперника, робить його міцнішим, а відтак і впевненішим у власних силах. Володимир, повернувши під свою руку Червенські городи, двічі повоювавши й таки остаточно примучивши в'ятичів, прогнавши з Сівери Местишу й змусивши ковуїв Пильтяя стати на службу княжу, дочекавшись повернення з Царгорода руської гостьби[248] й наповнивши, як слід сріблом та золотом власну скотницю, чи не вперше відтоді, як сів у Києві, відчув неабияке полегшення: утвердився на отчім столі.
Гора вже не дивилась похмуро в його бік і, схоже, про якогось іншого князя думати перестала – а чого ж, повернулося все те, що й при матінці-Ользі було. Святослав норовливим був, мов необ'їжджений огир, а ще радше – мов дикий тур: шукав чужих земель і забув про власні, іншого слова упоперек свого стерпіти не міг, настільки незгойним[249] був! Через те й голови позбувся. А Ярополк заслабким виявився, хоча й суперечити Горі не суперечив, та кожному ж відомо: попусти лиш коневі віжки – він і воза розіб'є...