– Мене звати Фрейвар, я син Хальвдана. Я варанг. Ти щось чув про варангів? – він говорив на суміші перських та арабських слів.
Усі витріщилися на сміливця і поки що мовчали, лише двоє з вершників, хто мав при собі лука, про всяк випадок приготувалися стріляти.
– Нехай нас розсудить доля. Я викликаю на поєдинок твого найкращого воїна, – вів далі Фрейвар і ступив ще три кроки вперед. – Якщо він переможе – ми віддамо тобі товар.
– Навіщо мені ризикувати? Скоро я матиму усе!
– У тобі тече благородна кров, батире, ти не можеш відмовитися від поєдинку! Якщо твої воїни не мають такої сокири, – на цих словах Фрейвар кинув бредокс на пісок, повільно витягнув свій Надр і ступив ще два кроки, – я битимусь мечем!
– Гей! Чого ви мовчите? – свей звертався уже до стіни вершників за сім кроків перед собою. – Хто готовий битися зі мною? Ти? Чи ти?
Розбійники мовчали, певно, чекали, що скаже Язберди.
– І ти з такими боягузами збираєшся нас перемогти?! – засміявся Фрейвар, дивлячись на Язберди: їх розділяло два десятки кроків.
Сивер вже розумів: побратим щось замислив, але ще не здогадувався, що саме.
– Якщо мене хтось із твоїх воїнів хоча б подряпає, ти власноруч переріжеш мені горлянку ось цим ножем, – свей переклав меч у ліву руку, повагом витягнув з піхов скрамасакс і взявши його за вістря, протягнув руків'ям до Язберди.
– Ми б'ємося на конях, – зверхньо промовив той.
– Добре! – Фрейвар ступив ще два кроки вперед і один уліво, щоб ніхто з вершників не затуляв свого ватажка. – Я сяду на верблюда, – розвернувшись вправо, він витягнув правицю убік каравану і руків'ям скрамасакса вказав на арвана, – вибирай, котрий тобі подобається!
Япарли зареготали. Для них це було смішно, навіть кумедно: на в'ючному верблюді рубатися з вершником на скакуні! Лише Сивер уже все зрозумів і непомітно підібравшись, немов хижий звір перед стрибком, чекав слушної миті.
– Але спершу поглянь туди, батире, – Фрейвар кивнув головою у бік сонця, що нижнім краєм вже торкалося барханів.
Не лише Язберди, а й більшість інших присутніх мимохіть поглянули на захід; в ту ж мить свей метнув скрамасакс.
– То твій останній захід сонця!!
Довгий ніж тільки зблиснув у вечірніх променях і вже по саме руків'я сидів у горлі Язберди. Божевільний, від удару падаючи назад, сильно натягнув повід, кінь став дибки і тіло звалилося на пісок. Сивер кинувся зі щитом до побратима та не встиг: дві стріли випередили його і обидві вп'ялися в груди Фрейвара: свей поточився і впав, тоді Сивер, не тямлячи себе від люті, рвонув зі своєю брадвою на шеренгу вершників. Піші караванники кинулися за ним, розбійники, побачивши, що їхній ватажок загинув наглою смертю, на мить розгубилися.
У караванників на кону було саме життя, лиходії прагнули лише наживи, тому, хоча й були вони всі верхи і числом переважали майже вдвічі, проте не мали головної переваги вершника над пішцем – стрімкого наскоку коня, його сили. Січа була короткою: контоси греків та брадва в руках оскаженілого Сивера робили вершників майже безпомічними. Криваве місиво з людей та коней, що тонуло у хмарі жовтої куряви, звідки раптом виринав на якусь мить котрийсь із супротивників, кільцем оточувало караван, серед верблюдів якого залишалися лише чотири погоничі і старий Солтан, що усіма силами намагалися втримати арвана на місці. Та коли з куряви вирвався кінь без вершника, з пустим сідлом, Дурди забувши про верблюдів, підскочив до жеребця і вхопив за повід.
– Скачи до бека! – умить зметикував Солтан і Дурди вже не треба було нічого пояснювати: він злетів у сідло, пробився крізь куряву сутички і вихором помчав назад, до Амуля.
Тим часом бойовище затихало, розбійники, прихопивши з собою тіло загиблого Язберди, покидали поле битви і Сивер, увесь заляпаний чужою кров'ю, забувши про все, шукав серед куряви свого побратима. Коли ж це прямо на нього наскочив конем один з нападників, Сивер устиг вдарити коня по морді довгим топорищем, той кинувся вліво та все ж розбійник косим помахом шаблі знизу вгору таки дістав Сиверових грудей і помчав геть. Згаряча Сивер майже не відчув болю і не звертаючи на те уваги, все видивлявся Фрейвара, доки не побачив розпростерте на піску знайоме тіло. Свеєві дісталися не лише дві стріли – в сутичці його ще й добре потоптали коні. Сивер упав на коліна, перевернув друга на спину. Зламані древка стриміли з грудей хіба що на два пальці, одяг навколо ран весь був просочений кров'ю, обличчя в піску, очі закриті.
Сивер хотів підняти тіло, та поріз від шаблі дав тепер себе знати різким болем: прописана гострим вістрям, рана хоча й була неглибокою – у півпальця, зате перетинала навскіс усю праву груднину, розпанахавши верхній шар м'язів. Підскочив Агасар і навіть Парвіз, підняли Фрейвара, понесли до верблюдів, поклали на пісок, підмостивши щось під голову, взяли з бурдюка теплої води, заходилися плескати на обличчя. Свей підняв нарешті повіки, намагався щось сказати, шукав когось очима...
Забувши про все на світі, про кров, що лилася з рани на грудях, Сивер знову був біля нього, поклав побратимову голову собі на коліна; він розумів уже, що Фрейвар помирає – надто близько до серця пройшла одна стріла, інша вцілила у сонячне сплетіння: на такій спеці подібні рани завжди смертельні, але вірити не хотілося, не вірилося, що побратим, з котрим стільки було пережито, котрий став єдиною рідною людиною на усьому білому світі, тепер раптом помре і залишить його самотнім.
– Фрейваре, друже, ти мене чуєш?! – розпач був у Сиверовім голосі і всі, хто стояв навколо, певно, добре розуміли, що коїлося в його душі.
Губи свея ворушилися, проте, розібрати бодай слово не вдавалося і Сивер, попри біль від власної рани, нахилився до самого обличчя друга.
– На... Ру-сь... – тихо, важко видихнув Фрейвар і з тими словами душа його навіки покинула тіло.
Караван разом із Фрейваром втратив п'ятьох, нападники, рахуючи Язберди, – дванадцятьох; кілька їхніх коней дісталися переможцям сутички. Втративши свого ватажка та отримавши таку відсіч, япарли не нападали більше й наступного дня, а ввечері подорожні дісталися караван-сараю, де ще через дві доби їх наздогнав загін гулямів амульського бека, що його привів Дурди. Як виявилося, гулями перестріли розбійників на півдорозі до Амуля та розсіяли тих по пустелі – шлях знову став безпечним, проте купці змушені були добряче розкошелитися для бека: хіба ж задарма гулями пеклися в пустелі?
Сивер втратив тоді досить багато крові, але що йому була та рана на тілі, коли серце виявилося розсіченим навпіл? Рану лікували караванники – маслянистою верблюжою сечею, і як не дивно, то були дієві ліки. Та все ж він аж почорнів, згорбився і постарішав – це бачив увесь караван, проте чим би міг хоч хтось зарадили його горю, навіть, якщо й дуже б того захотів? Ніхто й уявити собі не міг, наскільки самотнім почувався тепер цей рус, тим більше – чому він так важко переживав смерть свея, свого побратима.
Можливо, якби це сталося ще десь під Доростолом, то круговерть подій відволікла б Сивера від чорних думок, а так понад два місяці, що вони витратили, аби дістатися Константинополя, він тільки тим і жив, що спогадами про Фрейвара і чорні думки безперестанно лізли йому в голову. Жити далі не було жодного бажання.
Десеня померла уві сні. Лягала ввечері, як звичайно, була навіть говіркою, а вранці не прокинулася з усіма, не озвалася, коли до неї підійшла Вишня; кинулися, а вона вже холодною була; лежала на правому боці, ноги підігнуті, рука підкладена під щоку – спала, і сон її з повсякденного став вічним: такою і мусить бути смерть для людини, що весь свій вік жила по Праві.
Шанував рід Десеню, а тому й схоронили її, як хоронять лише ліпших мужів роду – не пожаліли для неї ані сліз своїх, ані дров для клади[233], ані сил, щоб насипати високу могилу поряд з могилами її сина, онука та правнуків. І тризну справили велію, бо була вона жоною заможною, тож срібла її, на тризну покладеного, вистачило, аби увесь рід пив сур'ю[234] і їв коливо на медовій ситі, гов'яду, веприну та рибу.
Після тризни до Паоло підійшов Видута.
– Ти, Сивере, тепер господар, огнищанин, а тому, коли маєш у чому нужду, чи поміч яка потрібна – не соромся, кажи мені. Рід допоможе.
– Красно дякую, стрию. Рядовичі вже підходили до мене, про землю ми говорили, тож перед тим, як новий ряд укладати, поради твоєї обов'язково спитаю. Нині ж хочу отче житло полагодити, – і не втримавшись, похвалився перед Видутою: – Замислив я горницю звести на старому зрубові, бо несила з моїм зростом дим осоружний терпіти – доки жона хліба спече, той дим мені очі виїдає.
На Видутине лице одразу ж набігла легка хмаринка невдоволення:
– Горя від диму не зазнавши, тепла посеред зими не цінуватимеш... А що то є – горниця?
– Над кліттю та й ще одна кліть, а щоб піднятися туди, сходи в сінях ставлять.
Видута, котрий за все своє життя далі Ратичева не був, та й там лише тричі – по великій нужді до тивуна їздив, не одразу й відповів.
– Се що ж, як ото в боярських теремах?.. Одоробло оте?! Під тесом, не під соломою?! Без глини?! Не дам!!! – старійшина так розхвилювався, що аж слина полетіла в нього з рота: – І старотці не дозволять! Хочеш мені город спалити?!
– Та як же я його спалю, стрию?... – аж розгубився Паоло.
– А громовиця вдарить! В отаке одоробло! Не по Кону се! Пращури наші заповідали: житло має в землі бути! Бачу, забувся ти, Сивере, покон їхній! На позор[235] роду одоробло звести?! Не дам!
Така мрія була... Він її плекав не один день, траплялося, у сінях довго стояв, міркуючи: "Отам зарубаюсь і цей сволочок[236] туди перенесу, косоури на нього обіпру..., а тут під них дубову підвалину покладу..., а цей вінець[237] замінити доведеться – трухлявий...