В тій темряві блиснув ясний промінь наївної поезії в синоптичних євангеліях, котрі в такій чи іншій формі все-таки початком своїм сягають близько до джерела християнства. Але й тут впливи класичного світу швидко перемагають. Уже в листах Павлових видно школу Філона з її алегоризуючим викладом святого письма Старого завіту, а Євангеліє Іоанна вносить в теологію християнську значний запас філософії неоплатонічної, що розвивалась в Александрії. Виробляється християнська догма головно в боротьбі з єретиками, в протягу кількох століть укладається канон Нового завіту, формулюється символ віри, нагромаджується обширна література апологетична й екзегетична, котра розробляє елементи наївного вітхнення синоптиків в дусі Філона й неоплатоніків".
Іван Франко просто й прозоро пояснює, які рамки сковували християнського поета і чому християнська поезія могла бути саме такою, а не іншою:
"Всі ті здобутки теології християнської були конечно обов'язуючі і для поета християнського. Він міг і мусив користуватися тільки матеріалом, спрепарованим в великій робітні догм церковних. Всі можливі стежки були вже протоптані, всі порівняння і зближення вироблені і продискутовані якнайподрібніше. Фантазія поета не сміла ані на крок схибити з тих стежок під загрозою попасти в одну з тих восьмидесяти єресей, що, мов зачаєні звірі або скриті ями, грозили поетові на кожнім кроці. Та переважаюча праця розуму і холодної розваги, з одного боку, а також нагромадження готового матеріалу, котрий оставалось тільки комбінувати та виливати в поетичну форму, — ось дві головні характеристики старої християнської поезії. На нас вона робить переважно враження холодного догматизування, убраного не раз в досить тяжку форму риторичну".
Нема сенсу й потреби переповідати всю статтю Івана Франка, бо все-таки краще один раз самому прочитати, ніж сто разів почути, до чого й закликаю читачів, але все ж слід звернути увагу на наступне, що видається мені важливим саме для розуміння того скелету, на якому тримається колядка. Схоже, це наукове відкриття належить саме Іванові Франку.
Говорячи про епічний скелет, на якому тримається коляда, Іван Франко зазначає, що "перше місце займає тут скелет догматичний, котрому слід нам ближче приглянутися". І далі: "Першим суставом того скелета є гріх Адама, гріх первородний, котрий від праотця нашого (після науки св. Августина, прийнятої опісля церквою) перенісся на всіх людей. Внаслідок того гріха Адам і всі праведники Старого завіту аж до приходу Христового пробували в власті злого духа. Різдво Христове було для них першим віщуном скорого визволення з "неволі ворожої", тож пісня обернеться до наших прародичів радісними словами:
Нинъ, Адаме, возвеселися,
Єва прамати от слез отрися!
А дальше також:
Вси патріархи и вси пророци,
Лик богоотец, с ним отроки
Торжествуйте!"
Говорить Іван Франко і про другу складову колядок:
"Другим основним суставом догматичного скелета наших колядок є теза, що Христос – Бог, син Бога Отця, "Слово" неоплатоніків, перетворене з староримського fatum (від грецького φημί – ректи), що опісля сталось основою філософії Піфагора яко "слово-число" і Платона яко "ідея-поняття" (по-грецьки λόγος). "Слово отчеє взяло ся на тъло" – говорить наша колядка, повторяючи майже дослівно Іоаннове "а Слово плоть бысть". Христос – се найвища ідея – "цвът мысленный", як каже наша колядка, перший з усіх живих істот враз із Богом Отцем і разом з ним творець світу, тож і наша колядка бачить в нім:
Царя въков, человъков
Младенца, первенца
И содътеля.
Родячись в тілі людському, він стається Еммануїлом, т.є. "з нами Богом". По своїй волі він вибирає для себе людську долю в часі, собою ж визначенім ("Предвъчный родился подлъты"). Марія , зродивши його, знає докладно всю донеслість сього чудовного акту. Прекрасно описує колядка її настрій.
Марія чиста, родивши Христа,
В яслъх восклони на сънъ.
Недоумъєт, что ся то дієт,
Бог умъстися в хлъвинъ!
Пелены готуєт, прес ладко цълуєт
Возлюбленнаго младенца.
"Кіим ты образом во мнъ вмъстился,
В дъвствъ без болъзни, чадо, родился,
Радосте моя безмърна!"
6. Апокрифічна легенда – основа колядки
За Іваном Франком, чимало колядок у своїй основі мають апокрифічні легенди. При цьому він наводить факти, мало відомі, або й зовсім не відомі пересічному читачеві. Зокрема, Іван Франко пише:
"На апокрифічних легендах основана головно популярна в нас коляда "Предвъчный родился под лъты". Ось які легенди зложились на основу сей пісні. Розказана у деяких отців церкви, головно ж у Єпіфанія пресвітера в його "Слові о житті Марії Богородиці", легенда про чуда, які сталися на світі під час Різдва Христового, повідає, між іншим, що тої ночі в Римі храм ідольський, що звався вічним, завалився і всі ідоли в нім порозбивались. Не знаю, з якого джерела взяв автор нашої коляди замість Рима Ефес і переніс сю легенду на храм Діани Ефеської; може бути, що вчинив се з огляду на звісний епізод "Діяній апостольських", де розказано про перше пробування св. Павла в Ефесі і про агітацію, підняту проти нього майстрами, що продавали срібні монети храму. Пісня наша й говорить:
Гды сына породила панна,
Падаєт в Ефесъ Діянна.
Познай бога, храмино,
Веселися, дружино
Христова!
Ми згадали вже про другий уривок апокрифічної легенди, де говориться о "повнотъ місячній"; відки наш автор узяв сю подробицю, мені не удалось дійти.
Третій натяк на апокрифічну легенду міститься в слідкуючій строфі:
Иродіяни вси смутяться,
В Египтъ балваны крушатся.
Легенд про побіг Христа в Єгипет і про чуда, які діялись по дорозі і в самім Єгипті, доховалось кілька. Про одну згадує християнський писатель Палладій, описуючи свою подорож по долішнім Єгипті. Говорячи про місто Гермополь, він пише: "Там то бачили ми храм ідольський, в котрім, коли прибув сюди спаситель, усі ідоли попадали ниць". Подібна легенда прив'язалась і до містечка Сирена, також в долішнім Єгипті, де при приході Христа з матір'ю і св. Іосифом попадало з поставників і поламалося 365 ідолів".
Іван Франко наводить й інші приклади, які доводять, що колядки в своїй основі мають апокрифічні легенди, зокрема, про 14 тисяч дітей, убитих буцімто Іродом на Різдво Христове, й інші. Але читачеві буде цікаво самому прочитати це у статті Івана Франка "Наші коляди".
Завершуючи свою розповідь, Іван Франко торкається так званих "наївних коляд", всебічно характеризуючи найбільш відому з них "Бог предвічний":
"Остається нам кількома словами схарактеризувати третю групу коляд церковних, невеличку, але найвартнішу, коляд типу наївного. Пісні того типу мають за основу головно оповідання євангельське. А скелет епічний в них переважає, і хоч користуються вони потрохи й пізнішими категоріями догматичними, та ніколи не ставлять їх на першім місці, але беруть їх тільки мимохідь для доповнення і відповідного освітлення основної повісті. Простота композиції і тону і заразом тепле чуття – ось головні характеристики тих пісень.
Найкращою з них і найкращою з усіх наших пісень церковних я вважаю звісну коляду "Бог предвъчный". Се правдива перла поміж нашими піснями церковними, і коли де, так іменно в тій пісні автор здужав піднятися до того чистого і високого релігійного настрою, яким відзначається оповідання євангеліста Луки о Різдві Христовім, про котре то оповідання один знаменитий коментатор Біблії ось як виражається: "Ураз із сценою благовіщення, вчиненого пастухам, ми находимось перед картиною так ідилічною по формі, так глибоко релігійною в основі, що ми тільки чудуватись їй можемо. Уродження Ісуса в убогім вертепі і вибір першого кружка людей для його окруження мають однакове значення. Як бачимо, тут панує думка про те зниження (humilité), з яким царство Боже вступає на світ… Світло небесне, котре ясніє довкола трону маєстату Божого, освічує ще тільки маленький куточок землі ("В темностях земних сонце засвітило" – каже в подібний спосіб наша колядка), але тут воно поперед усіх людей впадає в очі власне тим, котрих положення чинило їх найліпшими представниками той верстви людей, до котрої Ісус опісля найрадше і з найбільшим поводженням звертався – убогих духом".
І далі:
"Високий дух релігійний тої пісні проявляється іменно в теплій любові до всіх людей, а головно до простого люду, до простого робітного життя, котрою дише вся колядка. По словам її Ісус
Прийшов десь со небес,
Абы вздръв люд свій весь
І утъшився.
Автор далекий від усякого догматизування, хоч і величає Ісуса в самім початку "богом предвічним". Та Бог той приходить до людей попросту, як добрий батько, котрий зблизька хоче побачити своїх дітей і повтішатися з ними. Радісного моменту сього прибуття Бога на землю автор не хоче псувати згадками про те, яка доля чекає того Бога на землі".
Справді, вартує прочитати цю статтю Івана Франка, аби наблизитися до розуміння коляди як явища – зрештою, того, що ми любимо співати під час Різдвяних свят.
Іван Франко не ідеалізує колядок, бачить їхні хиби, не переоцінює їхнього значення. Разом з тим він розуміє, що в той час, коли вони були створені, існували інші принципи – як загальноцерковні, так і загальнопоетичні. Тому Іван Франко не сприймає, коли хтось намагається "переписувати" колядки, доводячи справу до абсурду.
"Неупереджений читатель, прочитавши отсі мої уваги о наших колядах церковних, певно, не схоче мене посуджувати о те, що я перецінюю їх вартість. Противно, я добре бачу їх хиби, а іменно риторичність великої їх часті, надмірну штучність форми при браку мелодійності та граціозності самого язика. Але, з другого боку, уважний розбір показує нам чималу їх вартість яко творів літературних, і для того я думаю, що й слід відноситись до них з таким пієтизмом, з яким відноситься всяка наука до предмета своїх дослідів. Подвійно се потрібне при творах, що в значній часті увійшли в уста народу і в склад його культу. Для того я думаю, що й, видаючи друком ті твори для загального ужитку, треба відноситися до них з таким самим пієтизмом, подаючи текст або зовсім без зміни, поправляючи хіба орфографію та інтерпункцію, або зміняючи хіба деякі надто вже разючі полонізми".
І далі:
"А прецінь, у нас, не знаю як і відки, виродилась думка, що ті пісні церковні з погляду на змисл і форму – твори без вартості, звичайні собі стишилища, котрих не можна брати на серйоз.