Оптимізм майбутнього без Бога (збірка)

Власюк Анатолій

2013

ЗЛЕТИ І ПАДІННЯ АНДРЕАСА ЦУМЗЕ

Роман Генріха Манна "Земля обітована" вважають першим великим твором геніального письменника.

В центрі оповіді – доля такого собі літератора Андреаса Цумзе. Він приїхав до Берліну із провінції. Завдяки власній наполегливості й збігу обставин йому вдається стати улюбленцем впливового Туркхеймера і коханцем його дружини Адельгейди. Він пише п'єсу, якою всі захоплюються, стає коханцем юної Мацке, яку зробив багатою його покровитель. Власне, це й було причиною падіння Андреаса Цумзе, якому милостиво дозволили стати редактором газети й одружитись на дівиці Мацке. Проте він позбувся слави й розкоші, до яких уже звик.

Власне, це все, про що хотів розповісти Генріх Манн. Він детально описує злети й падіння Андреаса Цумзе, вводить нас в атмосферу міщанського світу Німеччини кінця ХІХ століття. Велике значення в описі відіграють деталі розкоші, в чому письменник, безумовно, є великим знавцем.

Йому вдалося створити випуклі образи чинуш, усіх цих марнотратників життя. Кожний чи кожна веде свою лінію в романі, й письменник лише інколи обриває нитки, не даючи герою чи героїні розвинутися вповні. Втім, навіть образ Андреаса Цумзе написаний широкими мазками без деталізації характерних рис. Це явно збірний образ, який продовжує у світовій літературі плеяду літераторів, котрі змарнували свій талант.

А причиною краху Андреаса стала донька Адельгейди, яку він проігнорував як жінку. І в житті, і в політиці, і в мистецтві доволі часто трапляється, що причиною катаклізмів стають проігноровані жінки. Вони, за великим рахунком, залишаються в тіні, — але вирішують долю людства. Так і в цьому випадку Андреас не дізнався, хто став причиною його падіння і чому, власне, це падіння відбулося.

Як і в ранніх новелах, Генріх Манн продовжує тему диктаторства. Щоправда, в романі "Земля обітована" вона має комічний і саркастичний відтінок. Андреас Цумзе захоплюється диктаторством Туркхеймера, а його фінансову аферу, в результаті якої збанкрутувало чимало людей, вважає соціальним експериментом. Він, здається, так і не зрозумів, що від банкрутства його самого врятувала Адельгейда, а тій уміло підіграв її чоловік. І все ж Андреас не боїться диктатора Туркхеймера, якщо задумує відібрати в нього дівицю Мацке. Це був юнацький стьоб, який суттєво нічого не вирішував у його кар'єрі. Андреас думав, що після завоювання Адельгейди зможе підкорити будь-яку вершину, не те що дівицю Мацке. Проте він прорахувався. Навіть диктатори типу Туркхеймера не пробачають подібних витівок.

Розчавлений життям, Андреас Цумзе змирився з долею. Він навіть не заздрить Ліблінгу, який став новим фаворитом Адельгейди. Зрештою, він повинен бути вдячний йому, адже завдяки старанням Ліблінга йому не довелося скотитися в провінційне болото, звідки він вийшов. Спогади про розкіш вищого світу залишаться в пам'яті Андреаса назавжди, але навіть він усвідомлює, що іншого шансу в нього не буде. Можливо, саме в цьому, за Генріхом Манном, і полягає міщанське щастя?

6 серпня 2013 року

"БАНДУРА Є, ТА КОМУ Ж ГРАТИ?"

У вересні 1959 року в листі до Віктора Дідківського Василь Стус писав:

"Так, ми там, в Сталіно, вели немудрощедре життя, як зв'язок, що тримався словесною тиною, павутинням словесним. А ґрунту — не шукали. Не шукаю я його і зараз, бо наперед знаю — даремно. Одне — міщанство, інше — те, що багатьом для цього б треба було заздалегідь вилити переляк, про який ти писав і мені. Все ж — наскільки я помітив — як то кажуть, бандура є, та кому ж грати? Чи варто грати, коли не знаєш, а чи трапляться слухачі? Ти, кажеш, не втягнувся в це життя. Мене воно (та чи й маю я право сказати, що втягнувся в нього? а все ж) вигнало зі Сталіно, як селюка, може, як занадто холерика, і — може — як безнадійного романтика. Я тішусь уже тим, що ця ефемерність бальзамується хвилинами, часом. Отож, я можу сидіти спокійно і ждати кінця, полегшення, а не агонії".

Багато з нас і досі не вилили з себе переляк. Граємо на бандурі, але для кого? Ждемо кінця, полегшення, а не агонії. Здається, Стус заперечував сам собі, бо прагнув швидшої смерті, аби кинути виклик Системі, подолати яку не міг.

Легко, не будучи в тих умовах, що він, казати, що треба грати за будь-яких обставин, навіть якщо нема слухачів. Легко бути романтиком, якщо в тебе все життя попереду. А якщо позаду? Стуса треба вивчати. Кожному окремо. Не чекаючи на публікації від інших. Стус — це особливість української поезії та душі, без чого вже не уявляєш себе. "Ефемерність бальзамується хвилинами, часом". Так міг сказати лише Стус. Навіть у прозі він залишався Поетом.

2 листопада 2013 року

ЛІТЕРАТУРНІ СЛИМАКИ

Як знайти геніального чи просто талановитого письменника або поета у цій какофонії графоманських голосів? Геніальне й талановите зазвичай мовчазне, а графоманське кричить про себе на кожному кроці.

Слабкою втіхою залишається той факт, що геніальне й талановите завжди і за будь-яких обставин проб'є собі стежину в житті. Ой, не завжди і не за будь-яких обставин! Графоманство, звісна річ, рано чи пізно згине, як роса на сонці. Про тих, хто своєю писаниною заважав вибитися в люди геніальним і талановитим, згадуватимуть лише в контексті з цими великими іменами.

А ще мене дратують дискусії на кшталт того, хто більше написав. Здається, навіть слимакові зрозуміло, що справа не в кількості, а в якості. Проте літературні слимаки, знай, гнуть своє.

Важко розгледіти у літературному потоці без правил і моралі генія чи бодай талановитого творця. І все ж ці люди є. Не називаймо їхні імена всує, аби не вректи майбутнє української літератури. Не даймо поживи літературним слимакам.

3 листопада 2013 року

ШЛЯХ ДО САМОБУТНОСТІ

Якщо українська література хоче бути самобутньою, вона повинна вгадувати світові тенденції. Жодного парадоксу в цьому немає.

Насправді ж ми копіюємо чуже, втрачаючи свою самобутність, і розчиняємось у світовому літературному процесі. Так нобелівськими лауреатами не стають.

Світ давно вже переклав Мо Яня, минулорічного нобелівського лауреата з літератури, а в нас і досі нема жодного його твору українською. Мабуть, справа не в багатосторінкових романах письменника чи в тому, як він натуралістично пише. Справа у відсутності державницької політики в галузі літератури. Президентські гранти, мабуть, слід скеровувати і на перекладацьку діяльність.

І цьогорічна нобелівська лауреатка Елвіс Манро (чи Мунро, як пишуть у нас) обділена увагою. Наразі перекладено лише одне її оповідання, тоді як світ крокує в ногу з часом. І знову ж таки справа не лише у відсутності смаку літераторів чи літературознавців, хоча в ньому теж.

Ми не лише не вгадуємо світові тенденції в літературі, ми й не прагнемо цього робити.

3 листопада 2013 року

ПРОРОК УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Найбільше потрясіння останніх днів – "Пророк" Ульяненка. 175 сторінок прочитав за пів ночі.

На квадратному сантиметрі тексту вбивств більше, ніж на планеті Земля. Автор і літературний герой тягнуться до Бога. Саме на таких невирішених протиріччях і тримається геніальність.

Роман Ульяненка живе сам по собі, осібно від автора, який відійшов у Вічність, у якого відібрали життя. І ось ця метафізика чи містика, називайте як хочете, і править балом.

Наскрізною є тема Троянди і Бога. А ще – пророк, який гине у вогні, подолавши шлях від молитви до віри.

"Пророк" – незакінчений роман. Але читач, мабуть, цього б не помітив, якби йому настирливо про це не казали.

Пророк української літератури Ульяненко ще не поставлений на той п'єдестал, якого вартує. Втім, можливо, й не слід його ставити туди? Забронзовілого автора можуть розтягнути на цитати, не зрозумівши суті його пророцтв.

3 листопада 2013 року

ТУВІМ

Польща проголосила 2013 рік роком Юліана Тувіма.

Поет ще в юнацькі роки цікавився екзотичними мовами – зокрема тунгусів, папуасів, африканських народів й австралійських племен, а ще китайською, есперанто.

Він різко виступив проти фашистів, змушений був емігрувати до Південної Америки, мешкав у США, а після війни повернувся додому.

27 грудня мине 60 років з дня його смерті.

Маріанна Кіяновська закликає читати Тувіма (http://alarum.16mb.com/2013/11/pro-tuvima-jogo-poeziyi-i-konteksty/).

Місто має й смуток, і думки похмурі:

Є там дивні люди, що стоять при мурі.

Голови схилили, тихі, нерухомі, —

Може, снять про чудо, може, з перевтоми.

Сірі, наче сірість простору міського,

Так, немов не бачать навкруги нікого.

Втуплені безтямно погляди їх склисті...

Ви їх не займайте: це святі у місті.

Так, святі, з очима, повними одчаю, —

Їм це невідомо, але я це знаю.

("Меланхолія...", пер. Г. Кочура)

4 листопада 2013 року

ДЕСЯТЬ ЄВРО

Якщо ви стаєте лауреатом найпрестижнішої французької премії з літератури – Гонкурівської, — то отримуєте десять євро. Щоправда, ваш твір надрукують великим накладом. А переможця обирає журі із десяти осіб (чи не кожен скидається по євро?) за вечерею в паризькому ресторані "Друан".

Сьогодні, четвертого листопада, Гонкурівську премію вручили П'єрові Леметру за роман "До зустрічі нагорі". Це розповідь про французьких солдатів, які повернулися з Першої світової війни.

Цікаво, що цей автор написав п'ять романів, за які одержав десять премій.

Гонкурівській премії вже 110 років.

Другою за престижністю літературною премією Франції є премія Ренодо. Сьогодні ж, 4 листопада, її вручили Ян Муа, який уже був лауреатом Гонкурівської премії в 1996 році.

4 листопада 2013 року

У ПОГОНІ ЗА ШЕВЧЕНКОМ

Почалася гонка на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Ось претенденти за напрямками "Література", "Літературознавство та мистецтвознавство", "Публіцистика і журналістика".

Література

Олег Чорногуз, "Притулок для блазнів: Сатиричні комедії"

Юрій Буряк, книга поезій "Амальгама"

Наталя Околітенко, книга "Рось-Марія"

Костянтин Москалець, книга поезій "Мисливці на снігу"

Юрій Щербак, книги "Час смертохристів. Міражі 2077 року", "Час великої гри"

Станіслав Бондаренко, книга "Пікнік із мільярдером, або Травми трав"

Михайло Пасічник, книга "Свідомість удосвіта"

Володимир Лис, книга "Століття Якова"

Левко Різник, книга-трилогія "Самотність пророка", "Поет і Владика", "Доктор і Професор"

Мирослав Дочинець, книги "Криничар.

1 2 3 4 5 6 7