Від кон'юнктури до еталону

Власюк Анатолій

АНАТОЛІЙ ВЛАСЮК

ВІД КОН'ЮНКТУРИ ДО ЕТАЛОНУ

До збірки увійшли роздуми про літературу, рецензії книжок, літературно-критичні статті, написані 2015 року.

Не сприймаю, коли романи відносять до так званих жіночих. Їх написали жінки? Але ж чомусь романи, написані чоловіками, не називають чоловічими, та й багато так званих жіночих романів написали саме чоловіки. Вони для жінок? Але чому ж і чоловіки залюбки їх читають – як і жінки так само захоплюються так званими чоловічими романами, що написані для чоловіків. Вони про жінок? Назвіть мені цю симпатичну планету, де живуть лише слабкі половинки людства!

1 січня 2015 року

Нещодавно одна молода письменниця, яка претендує ще й на звання професійної літературознавиці, написала, що не дочитує романів, які її дратують. Яким же було моє здивування, коли я прочитав її рецензію на один із таких романів. Можна зрозуміти пересічного читача, який дивиться на літературні твори за принципом "подобається – не подобається" і теж не дочитує романів, які його дратують. Але якщо до подібного вдаються ті, хто вважає себе письменником чи літературознавцем, то я цього ніколи не сприйму. Якщо ти вважаєш себе професіоналом – будь ласка, відкинь дратівливість, дочитай твір до кінця, а вже потім дай йому відповідну оцінку. Лише такі моральні принципи повинні діяти серед професіоналів.

1 січня 2015 року

Чимало сучасних письменників спекулюють на модних темах: Голодомор, ОУН-УПА... Інформацію черпають зазвичай із сумнівних джерел. Годі вже казати, що у них нема націоналістичного мислення. З цим можна було би змиритись, якби ці люди мали художній талант. Але їм просто треба розкрутити модний бренд, себе показати і видатись у престижних видавництвах, заробивши грошенят. Нічого, крім огиди, це не викликає. А ще ж їм потім і премії повручають завдяки таким же недалеким членам журі різних літературних конкурсів. Мертві мовчать, а живі вдають, ніби нічого поганого не відбувається.

1 січня 2015 року

Ніколи не зрозумію тих письменників, які прекрасно знають українську мову, але в соціальних мережах спілкуються суржиком. Звідки у них це мазохістське знущання над солов'їною? При цьому вони залишаються українськими патріотами, не сприймають російської мови, хоча без суржика вже жити не можуть. Мені важко пояснити цей феномен, але я відчуваю, що суржик більше роз'їдає українське, ніж російська мова.

1 січня 2015 року

Здавалось би, нема прямого зв'зку між моральними якостями письменника та рівнем художнього в його творах. Яка різниця чи є негідником блискучий стиліст? І все ж, я впевнений, внутрішній зв'язок існує. Це в тій чи іншій мірі має вплив на читача. Прочитав у юності твір, написаний мерзотником, – а на старості років стаєш таким самим. Утім, усе залежить від того, як глибоко той чи інший твір увійшов у тебе і чи ти сам не є таким негідником. До речі, можливо, саме за таким принципом нам подобаються ті чи інші письменники? Ми інтуїтивно відчуваємо моральний рівень того чи іншого автора, не просто налаштовуючись на його хвилю, а й відчуваючи споріднену душу.

1 січня 2015 року

Найбільше в літературі потерпає Правда. Саме так – із великої літери. Ну, немає її там зовсім. Те, що називають правдою, не відповідає оригіналу навіть з маленької літери. Загорнута в блискучий фантик художнього, правда давно вже під ним задихнулася. Для вірності її ще й пришпилили письменницьким пером до чистого аркуша, аби не рипалась. Написати правду просто – треба зображувати все, як є. Висвітлення правди не має нічого спільного з натуралізмом. Письменник ускладнює життя собі й читачеві, коли намагається удосконалювати правду, тобто писати ніби так, як є, але зі своїми коментарями, враженнями, оцінками. Правда проста. Коли її удосконалювати, вона перетворюється на брехню.

2 січня 2015 року

Є так звані літературні критики, які пишуть розгромні статті, аби знищити того чи іншого письменника. Є недолугі літературознавці, які пишуть у цьому стилі, бо в їхній голові залишилися схеми ще радянських часів, а на розуміння автора та його творчості просто нема часу. Особливо це стосується рецензій поетичних збірок. Де вже їм зрозуміти містику поета, якщо вони прагматично мислять. І все ж у більшості випадків мова йде про Глупоту з великої літери. Зазвичай нищівній критиці піддають ті твори, які під цю ознаку не підпадають.

2 січня 2015 року

Останнім часом серед моїх друзів по літературному цеху й тих, хто вважає себе літературознавцями чи літературними критиками, трапляються ті, хто відверто каже, що не вірить у Бога. Ніби навмисно випробовують мене своїм войовничим атеїзмом. Ну, не віриш, то не віриш, це твій гріх. Але ж навіщо про це кричати на кожному кроці? Я собі тихо вірю в Бога і нікому не заважаю своєю вірою, не кажу про це. І все ж віра в Бога, як на мене, дає більше можливостей письменникові чи літературознавцеві зрозуміти сутність того, що відбувається в навколишньому світі. Християнин, який вірить, а не лише бере участь у релігійних обрядах, має більше шансів бути об'єктивним. А ця риса є чи не найбільш вагомою для письменника або літературознавця. І все ж я думаю, що мої войовничі атеїсти від літератури вірять у Бога, просто цього не підозрюють. І таке буває…

3 січня 2015 року

В Україні з'явилися групи письменників, які біля чогось та й крутяться. Одні – біля архаїчної Спілки письменників. Інші – біля різноманітних літературних конкурсів і, відповідно, біля видавництв, які потім видають їхні книжки. За великим рахунком, це не має жодного стосунку до літератури. За корпоративними інтересами збирається групка людей, яка встановлює свої правила і визначає розвиток сучасної літератури. За бортом залишаються ті, хто не входить у ці злочинні для літератури угруповання і чиї книжки або виходять мізерним накладом за кошт авторів, або взагалі приречені не побачити світу білого. Державницької політики в галузі літератури у нас нема, а видавництва працюють на масового читача і на комерційній основі. Меценати, які би розумілися на літературі, теж відсутні. І ви хочете, щоби за таких обставин в Україні народилися Нобелівські лауреати з літератури?

загрузка...

4 січня 2015 року

Якщо вірити Андрієві Кокотюсі, що книга – це товар, то український читач мав би оголосити бойкот книгам, виданим у Росії і розповсюджуваним в Україні. Мабуть, кожна придбана така книга ллє воду на млин війни. Звісно, для мене книга не є товаром у вузько економічному значенні цього слова. Хіба не безцінними є, скажімо, твори мого улюбленого Павла Загребельного? І все ж у нинішньому світі, де марксова теорія про гроші й товар ще діє, навіть Біблію можна придбати за певну суму грошей. Проте, мабуть, слід зрозуміти й наступне. Книголюби мали би втриматися, принаймні на час ведення війни, від купівлі книг, виданих у Росії. В якійсь мірі це буде й перехід на україномовну літературу, адже переклади шедеврів українською є доволі часто на вищому рівні, ніж російською. Це стимулюватиме видавництва, які здебільшого спеціалізувалися на російськомовній літературі, змінити свою політику. Ті, хто читає виключно російською і є українськими патріотами, зрозуміють необхідність цього кроку. І взагалі: ми ж не хочемо, щоби Україна перетворилася на бліду тінь Росії?

4 січня 2015 року

Великий резонанс викликала заява Правого сектору щодо Юрія Андруховича. Звинувачення справедливі, про них говорили й раніше. Необхідність виступу цієї політичної сили була зумовлена тим, що відомий письменник здійснив ряд зустрічей з читачами Західної України. Коли йде війна, популяризація антиукраїнських позицій є неприйнятною.

Зокрема, Андруховичу закинули таке:

"– безапеляційне утвердження космополітизму із одночасним запереченням ідеї та чину діячів національно-визвольного руху, передусім Степана Бандери, як начебто "мертвих героїв", на популяризацію яких треба ввести "мораторій";

– огидне паплюження українських письменників-класиків (наприклад, характеристика Тараса Шевченка як "пияка і шланга", Григорія Сковороди як "педераста", Івана Франка "як атеїста кінченого" та ін.);

– пропагування у своїх творах та активна публіцистична підтримка різних форм статевих збочень (від еротоманії до гомосексуалізму);

– уперте, ще з 2010 року, закликання до відокремлення від України Криму та Донбасу як начебто "частин російської нації".

І тут прокинулася малоросійська космополітична сірятина, яка агресивно стала захищати свого кумира, звинувачуючи Правий сектор у всіх смертних гріхах. Путін радісно потирає долоні від задоволення. На допомогу так званому Опозиційному блоку прийшла п'ята колона. Якщо кремлівський карлик і наважиться розпочати повномасштабну війну проти України, то завдячуючи в тім числі й апологетам Андруховича.

5 січня 2015 року

Кожний письменник, яким би фантазером не був, у душі все ж залишається натуралістом. Картинки з натури час від часу проскакують у його творах. Інша справа, що вміння натурально описувати вже буває втраченим, похованим за потребою писати художньо. Фантазії в голові геть чисто перебивають натуралізм. І чим реальніше письменник намагається відтворити хід подій, тим гірше це у нього виходить. А справжні сценки з натури вже викликають недовіру з боку читача. Письменнику не залишається нічого іншого, як знову поринути у світ власної фантазії. Так гинуть геніальні твори, бо натуралізм насправді є найреалістичнішим відображенням життя, а фантазія письменника лише творить паралельні світи, що з дійсністю не мають нічого спільного.

7 січня 2015 року

Я не дивуюся тим, хто любить і читає Андруховича, хоча той принизив Тараса Шевченка, – як і не дивуюся тим, хто любить і читає Пушкіна, хоча той принизив Івана Мазепу. Малоросійські космополіти вважають себе патріотами й інтелігентами, а насправді є чиряком на тілі українства.

9 січня 2015 року

Після того як я публічно підтримав заяву Правого сектору щодо Андруховича, в мене у Фейсбуці стало на 5 друзів менше. Всі вони в приватних повідомленнях повідомили мені, що вилучають мене з друзів. Звідки таке неприйняття інакшої думки, ніж у них, помноженої на агресивність під час обговорення? Бо вони неправі. Хто неправий, завжди агресивний. Це нагадує мені полеміку з колишніми російськими друзями по Фейсбуку ще напередодні російсько-української війни.

1 2 3 4 5 6 7
загрузка...