Українська трагедія. Між життям і смертю (перша книга)

Власюк Анатолій

АНАТОЛІЙ ВЛАСЮК

УКРАЇНСЬКА ТРАГЕДІЯ

Перша книга

МІЖ ЖИТТЯМ І СМЕРТЮ

Наталочці, сестрі

Перша копа

1

Час. Він стоїть. Повзе. Іде. Біжить. Летить.

У пам'яті й сні його можна прокрутити назад. Він різний. Тому й люди, пов'язані з часом, теж різні. Якби не було часу, то ми були б однакові, як мерці, для яких час не просто зупинився, а його просто нема для них. І ще не знаєш, що краще: час, який різний, але він для тебе є, чи відсутність часу, якого для тебе нема, бо він тобі не потрібен, адже тебе нема.

Бути живим чи мертвим: ось у чому питання. А якщо живий, але вже мертвий? А якщо мертвий, але ще живий?

2

Якщо збоку подивитися на Марину – нічого видатного в ній не знайдете. Маленька, худенька, ліве плече трохи вище за праве. Обличчя звичайне, губи припухлі, над ними – ледь помітний пушок. А ще коса, мало не до пояса. Дівчат з косами зараз мало побачиш. І очі в неї – глибокі, серйозні, з затаєним сумом, сірі, аж сиві. А коли гарна погода чи в Марини добрий настрій – голубі, небесні.

Всі дивувалися, що ж Андрій знайшов у ній. Був це красень, високий і сильний. Дівчата стогнали, лиш бачили його. Чимало з них він перепсував у Дрогославі. Мати сварила, а він обіймав її – і вона вже не сердилась. Батько пишався сином, але на людях цього не показував, лише вічно бурчав на нього: і те не так зробив, і не туди щось поставив. Андрій не балував його обіймами, але теж любив старого по-своєму. Та який там старий – ще й п'ятдесятки нема, але вже обвітрений життям, з майже сивою головою і жовто-сивими від курива вусами.

Андрій сам незчувся, як Марина обкрутила його. Закохався в неї по самі вуха, аж самому смішно було. Хлопці кепкували з нього, але він не зважав. Мала заволоділа його серцем і розумом.

Батьки спротивились Марині, але Андрій стояв на своєму. Нікого не хотів бачити дружиною, лиш її. А таки побралися влітку 2010 року. А 12 липня наступного року в них народилися Петро і Павло. Сам Бог велів їх так назвати. Здається, аж тоді Андрієві батьки змирилися з Мариною – заради онуків.

3

Леся заздрила Марині ще з дев'ятого-десятого класу. Завжди коло однокласниці звивалися найкращі хлопці. Нічого особливого у зовнішності Марина не мала, але ж чимось притягувала пацанів. Лесю вважали красивою, але водночас казали, що вона недоступна, набиває собі ціну. У власній красі вона, звісно, не сумнівалась, проте коли казали про недоступність чи набивання ціни, – злилась. Знали б ці хлопці, як вона хоче з ними фліртувати і цілуватись, то не казали б такого. Єдине, що її губило, – чекала принца на білому коні. Ну, хоча б на білому "Мерседесі".

Влітку між дев'ятим і десятим класом її звабив хлопець з їхньої вулиці, який прийшов з армії. Високий, вродливий – на принца, правда, не був схожий, але Лесі подобалося ходити з ним і ловити на собі заздрісні погляди дівчат. Особливо зраділа, коли прочитала заздрість на обличчі Марини. А може, їй лише здалося, що це була заздрість. Легко отримавши доступ до її тіла, кавалер швидко охолонув до Лесі. Вона принижувала себе перед ним, мало не вмовляла й далі ходити з нею, бо боялася насмішок дівчат, але не змогла втримати. Їй боліло, що той почав крутитися біля Марини, але зраділа, що з того нічого не вийшло, бо однокласниця відшила його.

Після школи Бог милував, і вони не зустрічались. А оце сьогодні Леся знову побачила Марину з Андрієм і синами. Чорна заздрість кольнула їй в серце. Було видно, що це щаслива пара, яка в коханні знайшла себе. Леся цього не могла сказати про своє сімейне життя. Вийшла заміж за Мирона швидше з безвиході. Ні, він їй подобався, до того ж, виявився дуже настирним і вгоджав їй, виконуючи кожну захцянку. Вона знущалася з нього, і це всі бачили, а Леся не могла зупинитися й вигадувала все нове й нове.

Тепер, коли побачила Андрія, подумала, що вона з ним була би чудовою парою. Жалкувала, що не відповіла свого часу Андрієві взаємністю, хоча був період, коли він жартома приставав до неї. Вона ж могла цей жарт перетворити на щось серйозне, але ж корона на голові не дозволила цього зробити. Тепер у Марини є все: Андрій, діти. А Леся так і не завагітніла. І Мирона нема – забрали в армію.

4

Путінський план завоювання України постав у своїй злощасній красі. Навіть неозброєним оком було видно, що за якихось два тижні Росія може захопити Київ, якщо захоче. Ключовими залишалися саме ці два слова – "якщо захоче".

Від безсилля старий генерал скреготів зубами і розумів, що самотужки нічого не зможе зробити.

Звісно, він не міг сприйняти Януковича – і це його вільнодумство було відомим. Щоправда, він остерігався розповідати анекдоти про зека чи історії про зґвалтування або крадіжки шапок. Але навколо нього в генералітеті утворилася ніби порожнеча. З ним рахувались, але не більше. Дружні стосунки з колегами випарувались. Спочатку йому було смішно, а потім стало страшно за людей, які служили президенту, а не Україні. Звичайно, таких високих слів він не казав, але суть його думок зводилася саме до цього.

Його поперли з армії законно і благопристойно – після інфаркту. Він, старий дурень, дозволив собі трохи більше, ніж зазвичай, випити на день свого народження, а потім його добряче прихопило, аж у лікарні опинився. Розумів, що всі, з ким десятиліттями вибудовував стосунки, раділи його відставці. Ну, і біс з ними! Краще бути самотнім, ніж знаходитись у їхній команді на чолі з зеком.

До нових правителів ставився з недовірою. Один Турчинов чого вартував! Зустрінешся з ним у темному провулку і якщо не встигнеш його зарізати, то він тебе проштрикне наскрізь і навіть не скривиться. Єдине, що виправдовувало цих людей в його очах, – так це те, що вигнали Януковича із України. Треба було пристрелити цього скаженого пса, але дякувати Богу, що хоч так є. Не вірив, що нові люди служитимуть Україні, а не гаманцю, як це було при кожній владі. Люди ніби нові, а влада все одно залишалася старою.

І все ж змусив себе сісти за стіл і викласти на папері думки, які довго гнітили його. Потім сів за комп'ютер, передруковуючи одним пальцем написане і на ходу шліфуючи думку. Була би внучка, зробила би це за десять хвилин, а так змушений витратити мало не дві години. Єдине, що його втримувало на цьому світі, – це внучка. І навіщо поперлася до Криму? Ще й змовницьки підморгнула йому: "Діду, набридло бути свідком історії. Хочу її творити!". Він ще тоді пожартував: "Твори, але не витворяй!". Добряче посміялись разом. Звісно, не хотів її відпустити. Але ж хіба втримаєш цю молоду журналісточку?

Надруковане йому сподобалось. Звичайно, геніальну річ можна було удосконалювати й удосконалювати, але ситуація така, що на це нема часу. Залишився задоволеним собою, що не написав "виконуючому обов'язки президента, Голові Верховної Ради України", а просто – "Олександрові Турчинову".

5

Сергій і Володя посварились. Зчепились на рівному місці. Сергій був старший на п'ять років. Сиділи вдома у матері, якій виповнилося сімдесят чотири. Ніби мирно балакали про різне, аж поки Сергій не сказав, що за прикладом Криму і Донбас має відійти до Росії.

Володя випив більше. Взагалі любив прикластися. Скипів. Мовляв, тут Україна, а кому не подобається, хай вимітається до Росії.

Мама строго дивилася на синів. Невістки почали розбороняти чоловіків. Але з цього нічого путнього не вийшло. Сергій зовнішньо зберігав спокій, хоча відчував, як усередині нього все закипає. Ще трохи – і дасть кулаком молодшому братові під дих. Все-таки боксом займався. А Володя кипить вже назовні, аж слиною бризкає. Ніби рідні брати, а характери різні. Сергій у маму вдався. Спокійний, врівноважений. Зайвого слова не скаже. Володя – викапаний батько. І не лише зовнішньо. Спалахує, мов сірник.

Мама слухає їхню суперечку. Підтримує Сергія. Каже, що нічого доброго за України Донбас не мав. Треба йти в Росію, як Крим зробив.

Це остаточно добиває Володю. Він виплигує з-за столу. Каже дружині, аби збирала дітей. Вони йдуть додому. Їм тут нічого робити з ворогами України.

Так і сказав – ворогами. Тут уже й Сергій не втерпів. Підвівся і гучно сказав, що йому такого брата не треба. Володя парирує, ще не зовсім зрозумівши, що мав на увазі Сергій. Каже йому, що він прийшов до мами, а до старшого брата більше в гості не завітає.

День народження зіпсутий. Дружина Володі не сміє ослухатися чоловіка. Каже дітям, що вони йдуть додому. Синові – чотирнадцять, доньці – дванадцять. Вони теж побоюються батька. Тихенько вслід за мамою в коридорі вдягаються і взуваються. Володя йде, не прощаючись. Його дружина дякує свекрусі за гостину. Та мовчки хитає головою.

На стіні – портрет її чоловіка. Працював шахтарем. Помер у перший день ГКЧП в 1991 році. Добре, що не дожив до цього часу, коли сваряться сини. Відчуває, що зараз був би за молодшого, за Україну.

Сергій з дружиною і дітьми ще трохи сидять за столом. Відчуває себе незручно, що зіпсував мамі свято. Сказав, що треба йти, бо поки доїдуть до Донецька, – стемніє. В кращі часи залишився би тут переночувати. Завтра ж неділя. Але мати все розуміє. Не думала, що доживе до таких сумних часів. Володю шкода. Але ж він не правий. Донбасу з Росією буде краще.

6

Дядя Вова скучив за війною. Ось бувають такі люди, які ніколи пороху не нюхали, але марять людською кров'ю. Мабуть, відбуваються збої на генетичному рівні.

Його батько загинув двадцятирічним сопляком в Афганістані, але перед цим устиг зафалатати його, Вовку. Мамою виявилася медсестричка. Вибір був випадковим. Як і все, що відбувається на війні. Це вже потім люди у кабінетах шукають закономірності.

Маму як неблагонадійну хохлушку фактично усунули від виховання Вовки. Цим зайнявся його дід – відставний енкаведист-кагебіст. Уже в наші часи йому дали звання полковника, хоча службу закінчував, здається, нікчемним капітаном. Це був жорсткий і жорстокий чоловік, який ні перед чим не зупинявся. Мабуть, такими і були справжні комуністи, а не ті, хто розвалив Союз. Дід Вовки послуговувався одним принципом: навіть якщо мета була хибною, все одно треба робити можливе й неможливе, аби йти до неї, а коли її досягнув, переможців не судять. У такому дусі він виховував і внука, головним наслідком чого було те, що той ніколи не сумнівався у своїй правоті.

Тепер для своїх підлеглих він був дядя Вова – Бог, цар і герой в одній особі.

1 2 3 4 5 6 7
загрузка...