Така страва готується швидко, а тут ще й голод бере своє, тож за кілька хвилин ми вже ласуємо смаженим салом із молодою редискою.Ох же ж і апетит біля води – вовка з'їв би! Навіть пісок, який невідомо звідки взявся на салі і тепер потріскує на зубах, анітрохи його не псує – виявляється, так навіть смачніше!
Втамувавши голод, ми розморено лежимо на моріжку і йти на сонце вже немає жодного бажання. Ліниво теревенимо, ні, навіть не теревенимо, а так, перемовляємось зрідка ні про що, аби не мовчати, аж доки комусь в голову не приходить ідея повитягати геть ці донки та скупатись.
Окрилені такою гарною задумкою, ми швиденько (хто б міг подумати!) даємо лад снастям, складаємо їх у кошики і – в воду! Ось він, порятунок від спеки! Ти з розгону пірнаєш, під водою навколо твого тіла одразу жебонить, аж гуде, безліч повітряних пухирців, потім настає тиша, в якій ти гребеш, що є сили, на обидва боки руками, намагаючись втриматись біля дна, відчуваєш, як течія зносить тебе вниз; прохолода води обгортає тіло неймовірним блаженством, а коли легеням зовсім бракне кисню – кілька сильних гребків вгору і ось твоя голова над водою, а рот хапає рятівне повітря. Прохолода! Ти ще відхекуєшся, а течія лагідно зносить тебе вниз, аби лише ти тримався на поверхні. Можна вийти на берег і повернутись на те місце, звідки пірнав, сушею, а можна – позмагатись із течією. А ну ж! І ми завзято, щосили, замаха гребемось проти течії. Непросто змагатись із Десною – берег майже стоїть на місці. Якби отак потренуватись з рікою щодня протягом літа – хоч на світові змагання з плавання відправляйся. Х-ху! Захекані до знемоги, ми повертаємо до берега, виходимо з води хоч і знесилені, але підтягнені, кожен м'яз напружений; від плавання тіло неначе тугішим стало і прохолода проникла глибоко під шкіру, бадьорить і радує свіжістю; ми падаємо в гарячий пісок і від цього контрасту отримуємо ще одну порцію задоволення.
Воля! В торбі, перекладена молодою травичкою, лежить спіймана тобою риба, – підтверджене перед Природою право на ситу вечерю; приготований власноруч невигадливий, але, як ніколи, смачний, обід надовго вгамував почуття голоду; спека після купання вже не докучає: жодних турбот у твоїй голові. Що ще потрібно людині для щастя, коли в неї нічого не болить і вона нікому нічого не винна?
Минають роки, десятилітя, а ти, коли часом дивишся на протилежний деснянський берег і бачиш там безлюдний плес з його чистим, перемитим пісочком, густими хащами верболозу, що міниться під сонцем всіма відтінками зеленого, білу чаплю, яка, видивляючись собі здобич, повільно мандрує по коліна в чистій, спокійній, як дзеркало, воді, – із щемом вкотре думаєш – он вона, воля, недосяжна мрія сучасної заклопотаної людини, обтяженої вигаданими і невигаданими тягарами та обов'язками.
А тут, чи не вперше у житті, ти робиш і свій вибір: плес чи круча, спокій чи рух, мілководдя і простір чи глибина і обмеження, і неважливо, що саме на цей вибір впливає – твій темперамент, твоє внутрішнє бачення Краси, чи щось іще, про що можна сказати: "лягло на душу". Суттєво інше: цей вибір визначить усе твоє подальше життя у деснянськім світі, та й не лише у деснянськім.
Журавльове.
Варто лише людині обзвичаїтись, роздивитись на новому місці, як їй вже кортить знати: а що там, – далі? Рокочівщина гарне місце: затишне, своє, майже домашнє. Першу половину літа тут завжди стояла наша пасіка і дорогу до неї я вже вивчив, як свої п'ять пальців.
Рокочівщина для мене, малого рибалки, була, як колиска, мов гніздечко ремеза для його пташеняти, відома вся – від лози нижче биринського плесу і до Перегатів. То лише спочатку видавалась вона мені неосяжною, немов світ, але ж тепер я знаю – за півгодини можна пройти її з кінця в кінець, та й то, не поспішаючи, нога за ногою. Навіть ті верби, які видались мені колись непрохідним лісом, повним звірів, насправді ростуть не такою вже й широкою смугою лише вздовж биринського плесу; тепер мені анітрохи не буде страшно і одному пройти вербові хащі з кінця в кінець. От Десна – вона дійсно безкрая, мабуть, і життя не вистачило б на те, щоб пройти її від витоку до гирла, ну, звісно, зупиняючись на кожному придатному для вдалої риболовлі місці, аби посидіти кілька годин в надії на рибальське щастя.
Луг вже не лякає мене своїм безмежжям. Хоча він помережаний стежками-доріжками, немов лабіринтом, проте, я вже знаю, що майже кожна з них рано чи пізно приведе до Десни. Поїдеш попід лісом, понад Панським, мимо маслозаводу, мимо Ставу – і, пройшовши через кладку біля його заболоченої вершини, потрапиш в Тетерину лозу; через Плавучий міст мимо Виті, через Лису гору – дістанешся Мальцевої пристані, Карасівки, Здрастуй і прощай та Бирина; через Михайлівку, мимо Коноплянки та Човника, перебрівши Філонів бродок, опинишся в Рокочівщині; якщо ж їхати мимо риботинської ферми, тоді, оминаючи Харчиху та Короп, залишаючи зліва Острів, перебравшись через вузенький влітку потічок Станків, виберешся на вкатану велосипедами лугову стежку, котра забирає трохи ліворуч. Пропустивши поворот із цієї стежки вправо, по якому мимо Старої Десни не так вже й далеко до Рокочівщини, неодмінно потрапиш понад зарослою верболозом деснянською забокою до Журавльового.
Журавльове – урочище особливе, мало не останній луговий прихисток для дичини – звірів та птаства. Хіба що Тетерина лоза, з порослим здоровенними вербами та осокорами, переритим рівчаками лугом, може посперечатись із Журавльовим у своїй дикості.
Колись дуже й дуже давно Десна тут, звиваючись руслом немов змія, робила відразу три петлі: прямуючи в одному напрямку, раптом круто розверталась і текла в протилежному, приходячи майже на те ж саме місце, звідки брала початок утворена таким чином петля. Виходило щось на зразок півострова з вузьким перешийком і це відбувалось тричі підряд.
... Василь Кирилович, наш директор школи, сам деснянський рибалка, викладаючи нам географію, коли дійшла мова до річок, немов перемінився, аж помолодшав:
– Ану, кажіть, хто з вас на Десні рибу ловить? О-о, бачу, багатенько, майже всі хлопці... Що, і Оля Журавель? Ну да, батько ж рибалка.. Кого ж мені сьогодні спитати? – і спіймавши мій погляд, кивком голови в сторону дошки запрошує:
– Ну, давай... Пасіку ще ставите в Рокочівщині?
– Торік продали, Василю Кириловичу... – в моєму голосі непідробний смуток.
– Ну, все одно, розкажи нам, як утворилась Стара Десна?
"Та... Що це за питання?"
– Десна петлю свою перерізала, спрямила русло, а з петлі потім озеро утворилось.
– Добре, молодець.
– І Острів так само утворився, – демонструю я свої знання лугу.
– О! Правильно! А от тепер мені скажи, чому саме в сторону Коропа ці дві петлі відійшли, а не за Десною опинились, га? Чому вона тоді Журавльове чи Здрастуй і прощай не перерізала? От питаннячко!
Я тільки й можу, що з притиском видихнути із себе повітря. Юрко Прокопович з другої парти, зтуливши докупи обидві долоні, так, що вийшло щось на зразок кулі, відчайдушно мені підказує, похитуючи "кулю" із сторони в сторону: "Вісь..., місяць..."
Нічого не дібравши, я вирішую виборсуватись самотужки:
– Ну, там... берег було легше розмити...
– А ти на минулому уроці був?
– Ні, я хворів...
– Ото ж бо й воно. Добре, сідай, не буду тебе мучити. Ну, давай, відповідай, раз підказував, – Василь Кирилович киває головою в бік Юрка.
– Місяць через певний великий проміжок часу змінює своє положення відносно осі Землі. Коли цей кут зменшується, в річках, які течуть у напрямку паралелей, як наша Десна, більше підмивається правий берег, а коли кут збільшується – тоді ріжеться лівий берег, бо це так впливає на воду його сила тяжіння. І ще на морях через цю дію Місяця бувають припливи і відливи.
– Сідай, молодець! Запам'ятайте, хлопці, як тільки Місяць змінить ще раз кут свого нахилу до осі Землі, так колись Десна і переріже свою петлю на Здрастуй і прощай і до Оболоння відійде стариця – озеро утвориться. З часом і в Журавльовому Десна отой перешийок між своїм річищем і Островом забере і піде вона по старому новому руслу – через Острів...
Журавльове – особливе урочище. Як в'їжджаєш в нього – позаду в тебе залишається Стара Десна, а лівіше від неї – довга смужка озера Короп, що теж колись було річкою; по ліву руку – Острів, по праву – деснянська забока, залишки старого русла, береги якої, так само, як і більша частина тутешньої кручі, густо заросли верболозом і через це в Журавльове потрапляєш неначе в гузир жака: тут лише один вхід і вийти сушею десь в іншому місці, перейти до другого урочища можливості немає. Стежка понад кручею, спочатку глинистою, а чим далі вниз по течії, тим більше супіщаною, через хащі червоної лози вперемішку з крушиною, дикою смородиною та ожиною, виводить на деснянський глибокий плес з високим, білого піску, берегом. На цьому місці Десна круто повертає вліво. Раніше з цього місця починалася ще одна, третя петля. Коли її ріка перерізала – утворився Острів.
Після Рокочівщини Журавльове видається диким місцем. Не в дивину побачити тут сліди козулі на піску, або й зустріти її саму серед хащ червоної лози. Угледівши рибалку раніше, ніж він помітить її, вона кидається геть, не розбираючи дороги, з великим тріском та шумом продираючись крізь кущі. Від несподіванки рибалка аж здригнеться, а потім лише посміхнеться вдоволено: є ще, слава Богові, дичина на лузі, не всю винищили охочі перестріляти все живе мисливці. Коли тут немає рибалок, сімейство видр влаштовує на крутому суглинистому березі ковзанку, з розгону злітаючи по ній на животі прямо у воду. Після цих розваг на кручі залишається вигладжена до блиску мокра широка смуга. Ближче до осені ласки, не дуже й побоюючись рибалок, влаштовують полювання на лугових мишей, а білі й сірі чаплі все літо бродять під протилежним берегом, чатуючи на зелених жаб та риб'ячу молодь.
...Я відкриваю очі і з жахом розумію – проспав! Надворі білий день, за стіною мати торохтить каструлями, готуючи сніданок... Як це сталося? Я ж почув дзвінок будильника, але одразу не встав, вирішив хвилин п'ять подрімати, і на тобі... Це все гульки, правду мама каже, що потрібно одному Богові молитись: або рибу ловити, або...
Зиркнувши на годинник, – ой, леле! – пів-на п'яту, – вмить вдягаюсь та підскакую до мами:
– Чому ж мене не збудили? А батько де?
– Батько сам поїхав, казав, що місце тобі триматиме.