Донедавна у Любима з Хорошкою було п'ятеро дітей, але Плоскиня, на одну зиму од Благояра молодший, пом'ятий у лісі ведмедем-шатуном, помер минулої зими, а два наймолодші брати й сестричка, що були трійнею, лишились при матері своїй, Хорошці під Благояровою рукою. Видута розумів, що без його плеча навряд чи Благояр спроможеться так вдіяти, що всі троє колись постануть на ноги міцно, як і належало б Кологастовим нащадкам, тому й прагнув, доки не повиростають, замінити онукам отця, що, правда, не вельми Благоярові сподобалось.
Куди ж тут лукавити перед цим Риботою, на совість його тиснучи? Візьме та й скаже: "От і лад, старійшино! Двір, бачу, в тебе добрий, два житла, стайня, два хліви, дві стодоли, іншого добра уволю – князь тебе не забуде." А куди йти їм – тим ніхто й цікавитись не буде. Ото рід сміятиметься, як сам старійшина збере своїх домочадців та й потягнуть вервечкою куди очі дивляться... І куди?! До Сивера в клуню?
До Сивера... До Сивера! Ні, недарма Видута стільки літ перебув, стільки зим пережив старійшиною: попереду блиснуло непевне поки що світло: начебто в цій безвиході з'явилося щось на двері схоже...
– Ось зачекай-но, витязю, – спокійнішим голосом проказав нарешті старійшина, – діло се не просте, а на все година потрібна. Ночуватимете сьогодні в житлі, нині ж, щоб сталося таке, вчинити дещо мушу.
Вирядив Риботу й тут-таки першого, котрий під руку трапився, отрока за братаничем своїм послав.
– Скажи йому, нехай борзо мчить до мене. Княже діло, скажи. Запам'ятав: кня-же ді-ло?!
Сивер саме зібрався при світлі дня уди[216] свої ловецькі переглянути, бо зранку дощило, робити в дворі не давало, та ледве виніс їх з підкліті й на критому ґанку розіклав, як з города прилопотів отрок:
– Там... теє... – захекано почав посланець Видути: – Ну, старійшина... велить... значить... діло, каже... борзо щоб... От!
Настрій Сиверів зіпсувався вмить. Так хотілося до ловів підготуватись – зима ж на носі, а там підсіка на городок почнеться... Ех!
– Толком речи! – буркнув сердито до отрока.
– Дик... діло борзо треба... Княже!! – згадавши, зрадів малий.
– Ти чий?
– Турів. Галайком звати.
– Мчи, Галайку, до старійшини, скажи: скоро буду. Чекає нехай.
Отрок, крутнувшись на п'яті, вихором подався геть: певно, подобалось йому отак гасати по мокротечі, під холодним дощем, дарма, що й донині босий. Сивер зітхнув, зв'язав уди ремінцем і поніс до підкліті. "Яке таке ще княже діло по дощу? – думалося йому: – Це вже почнуть: ледь що – княже діло..."
– Сідлай Птаха, – гукнув до Губара, що саме виглянув з хліва і згадавши Галайком передане старшинське послання, додав, усміхнувшись в бороду, – борзо мені...
Видута знайшовся вдома: саме повчав у стайні молодших онуків, як коло коней слід ходити.
– Що стряслося, стрию? Дощ січе.
– Ходімо в житло; діло княже, негоже отак просто неба.
– Коли вже княже, то ліпше у вічницю, – вичавив із себе криву посмішку Сивер, не бажаючи бачити горласту стрийну.
У вічниці Видута довго ходив колами, ніяк не наважуючись приступитися до головного, аж доки Озарич не взяв бика за роги:
– Не крути стрию, кажи вже прямо, що тобі від мене треба?
– Дик... Рибота той ось був у мене; рече, що рід житло їм надати мусить: з тином, стайнями і щоб купно, значить, жили вої княжі. Ще й сказав – до вечора...
– То ти хочеш, аби я їм за півдня терем звів?! – здивувався Сивер.
– Пусти їх, Перуна ради, в отнє житло... – немов у холодну воду пірнув старійшина: – Однак не живете.
– Я тобі одному се, стрию, скажу: їх що пустити, що дурно віддати – повір мені, знаю, що речу.
– А мені ж де їм те житло взяти? Той прийшов з мечем при поясі – хоч ти що, а житло дай! Самому з двору піти, чи як? Нині на мені троє отрочат брата твого. Хто про них подумає, га?
"Що ж отсе я? Коли просився під ворітьми, аби пустив рід віку дожити, мав лише повсті шмат під бока, нині ж богатиштем[217] кличуть, два житла маю, в теремі живу... Отче житло чужим віддати, не знаючи, отримаєш назад чи ні? А якби Десеня не втримала його – мав би? Риботин десяток під стіною зимувати не буде, все одно свого доб'ються – і їх зрозуміти треба. Тільки чого те родові коштуватиме?!"
– Добре, стрию. Риботин десяток не по своїй волі тут опинився – по княжій. Нема в чому їх винити. Покон велить: дай гостеві все, що просить. А він же ще й захищати Короп буде. Даю їм житло. І мислю так, що й Величків двір присукупимо гридням, він йому ні до чого тепер. А коли вже княжим гриднем став – тим більше: вважай, що двір той разом із господарем княжий. З Риботою я сам говорити буду.
Видута зрадів.
– Ти, Сиверку, мудро вчинив, мудро. Хто ж, як не ти, стовбур роду, про нього дбати мусиш, про рід свій? Ти хоч тепер і княжий, і не наш, начебто, а все одно – не забувай, на чиєму молоці й житі виріс.
– Як се "не наш"?! – обурився Озарич. – Ти що, стрию, белени об'ївся? За образу, чув же, – розплився в усмішці, – вира в три гривні кун!
Видута й слова не кажучи, мовчки стис братанича в міцних іще своїх обіймах.
Рибота сидів у сирому, холодному шатрі, слухав, як плюскотить по піщаній коропській землі осінній дощ і не знав, що йому діяти далі. Ну, от візьме та й відмовить старійшина роду... Далі що?! Їхати на поклон до того старого тивуна Седня, аби пособив: чи старійшину в поруб за ослух кинути, чи воїв дати, аби силою забрати те житло, яке сподобається? З одного боку, раз буде тут княжа застава, то й племенщина вся стає княжою землею, а відтак, само собою, і все, що на ній – власністю князя. Рибота виріс в Новгороді, з маминої циці всмоктав повагу до городського віча, котре, траплялося – й не раз, ішло всупереч волі князя і князь, хотів того, чи ні, мусив задкувати перед городом. Коли впруться тут не лише старці їхні градські, а й віче саме – що ти вдієш зі своїм десятком? Бігти до князя за поміччю? Та то сміх буде й ганьба на все життя – не зміг навіть житла добитись для десятка, не зміг ні про що домовитися з тими, кого захищати мусив... А ще на сотника застави княжої згодився! Що діяти?!
Коли до шатра увійшов цей... Озарич... городник, Риботу аж пересмикнуло зі злості – не міг забути ганебного свого падіння під час герцю. Озарич же, привітавшись, мовив буденно:
– Знаю про вашу нужду. Доки зведемо дитинець, поживіть на моєму дворищі, неподалік вічниці. І Величків двір присукупимо: вони задвірками сходяться – місця вам вистачить. На терем київський, звісно, схоже мало, зате тепло й сухо. До зими ще й тин встигнете звести. Коли є охота – ходімо, покажу.
У Риботи з душі камінь звалився. А не такий вже він йому й ненависний, цей новоспечений городник княжий... Перезимуємо!
****
Повернулися з походу на в'ятичів коропські ратники, чи, як мовили колись у давнину, по-старовинному, – козари. Пішло два десятки, а прийшло десять і троє. П'ятеро наклали головами понад далекою Окою-рікою, а двоє братів-близнюків, синів сотника Переніга, подалися з княжою раттю на Київ – приглянулись воєводі, званому Вовчим Хвостом, поманив їх до княжої раті, уноші й зголосились. Та й не уноші вони вже: друге літо ратились за київського князя – спершу в п'ятім ряду стіни стояли, а під кінець цього літа – в першому: не помітив ніхто, як і передборниками[218] стали, навіть без посвяти в мужі Перунового дня на Старій могилі. Честь і хвала коропському родові! Не одні вони тепер у Києвому городі: і Величко там, і Волхитку-чарівницю князь до себе забрав – знай наших!
Розмов про похід на всю зиму вистачить: і про те, що Ока-ріка – ну от, як дві краплі води на нашу Десну схожа, і про битви з в'ятичами, котрі теж над річками селяться, тільки городищ не мають, весями, чи, як вони кажуть, селищами живуть, городів же в них мало, а дань платити не хотять, бо вважають, що ряд їхній з Києвом скінчився зі смертю Святослава, іншого ж чужого князя не бажають над собою мати і захисту чужого не потребують. А ще про те, як схожі в'ятичі на радимичів задесенських і речуть так само смішно, і жони в них кільця на скронях носять майже такі ж самісінькі, теж на сім, тільки не промінчиків, а лопаточок – і показуватимуть усім бажаючим здобич свою воєнну... Розповідатимуть і про останню люту січу з непокірними в'ятичами – під стольним їхнім городом Кордном[219], в котрій полягли мужньою смертю коропці Черниш, Отай і П'ятко, і про те, що схоронили над далекою, але такою схожою на Десну, рікою Окою не одну сотню руських воїв, гідну справивши по ним тризну та насипавши над полеглими височенну могилу...
Подалися врешті-решт непрохані гості й Короп з полегшенням видихнув. Здавалося, що все повернулось на старе, що лихо попливло за деснянською водою, покотилося собі кудись, мов гнане осіннім вітром перекотиполе і можна тепер почати забувати все, як страшний сон та зайнятися власними негараздами, котрих в останній тиждень зібралось так багато, що й злидні ось-ось у житло пролізуть, навіть дозволу в господарів, як водиться, питати не стануть. Тільки ж гості пішли, а шапку лишили: ген, ходять по городу княжі мужі, ходять так, як не всякий господар у власнім дворі.
Коропською верв'ю тим часом розлазились на всі боки, як вужі навесні, чутки – і всі дивні такі, незрозумілі й неосягненні навіть часом: про те, що князь київський лишив по собі у Коропі заставу ратну сторожову, а город віднині її утримувати мусить і що за це звільнив князь осердя гніздовища[220] роду коропського від сплати данини, а решта роду мусить платити її, як і платила; про те, що верв до наступної осені має звести княжим воям цілий дитинець і що князь повелів віднині називати Короп Хоробром.., а як таке бути може, щоб хтось чужий, нехай і князь, одним повелінням своїм узяв та й нарік цілий город новим іменням? Узяти й наректи, згоди у віча не спитавши, до Богів та пращурів не звернувшись – до тих, хто колись і нарік Короп Коропом – хіба ж це мислимо?! Хай би там іще "Хоробер*"... А то ж Хоробр! Немов пес гарчить: "Хор-р-робр-р!" Та нехай уже, коли князеві втіха, зве собі наш город, як хоче, а ми зватимемо, як звали, тільки ось те, що віднині уся коропська племенщина й судерев начебто вже не родові належать, а князеві – так оце взагалі, ні в які ворота...