Можливо, по добрій згоді, вона і погодилася б, оскільки її жіноче єство давно вимагало близькості з мужем, але щоб ось так – як худобу... Вишня пручалася, кричала, з усієї сили тупнула босою п'ятою по Любимовій плюсні і таки вирвалася з його бридких обіймів, вихопила з ножниці свого ножа, шипіла, мов дика кішка і готова була вгородити його в груди насильника. На шум у клуню заскочив Видута і з розмаху врізав Любимові по потилиці так, що той, заплутавшись у спущених ногавицях, на весь зріст розтягнувся на битій долівці, а далі свекор, ухопивши віжки, вигнав його з хліва і, ні слова не сказавши Вишні, вийшов сам.
Любим більше не чіпав її і отак, від тієї Купальської ночі, коли Зеленя умикнув її на Десні під Сосницею, минуло чотирнадцять літ – половина усього її життя.
Усе пережите в одну мить промайнуло тепер перед її очима; страх та сором за таку ваду зробили своє: непрохані сльози самі собою полилися з очей і змусили Вишню затулити обличчя руками.
Видута ж вирішив, що Вишня зраділа, почувши таку новину.
– Ну, от і добре, і лад... – почав він.
Але та відняла долоні від обличчя і старійшина побачив, як по невістчиних ланітах[156] двома струмками збігають сльози.
– Заради Макоші... – голос Вишні тремтів та переривався: – не переживу я такої ганьби... Хіба ж невідомо комусь... безчадна я... – відчаю її було аж за край.
– Не за молодого віддаю! – почав гніватися Видута. – За Сивера підеш, мого братанича! Не дітей йому на старості літ треба, а щоб вариво було на столі і платно пошите та випране. Цить, кажу тобі!
Проте і це не заспокоїло Вишню.
– У мене ж... дві сорочки лише... та свитка стара... Я ж нічого за душею не маю-ю-ю! – завела невістка вже не своїм голосом.
– Цить, тобі кажу, бісова бабо! Буде посаг... – і осікся, згадавши Ізбору: ота чорнорота хіба що дулю з маком їм покаже, а не добром на посаг поступиться.
– Не бійшя, дитино, – зашамотіла раптом Десеня, котра весь цей час мовчала. – Пошаг буде тобі від мене! Ж пуштими руками жа мужа не підеш.
Від слів Десені навіть у Видути полегшало на душі.
– Молодик нині. Нема чого й Купали чекати – не дівкою йдеш. Завтра ж заглянемо до волхвів, розпустимо твій злюб із Зеленею. А позавтрому – на убрус[157]! – мов відрізав Видута і Вишня зрозуміла, що відтепер доля її вирішена остаточно, ніякі сльози вже не допоможуть.
Вночі, після того, як Шамро розпустив її попередній злюб, лежачи в своєму куточку в сінях, Вишня почала усвідомлювати, що чекає на неї вже наступного дня. Турбувало, звісно, те, що вона навіть не має нової пристойної сорочки, не кажучи вже про прикраси, це був сором для неї, як для жони, але Вишня, давно вже вирішивши, що життя її йде до свого кінця, подумала, що загалом немає великої різниці у чому, де і на кого їй працювати...
Зате вона починала несміло радіти, що над нею більше не буде Ізбори та Хорошки і вона вважатиметься заміжньою жоною. Мало того, вона, із обіцяним Десенею посагом, начебто, мала б стати повноправною господинею у домі свого мужа, але чи станеться так? І взагалі, як це бути господинею у своєму домі, коли до цього ти не мала права ні на що, була немов простою челядкою, а не невісткою старійшини роду. Вона також не знала, чого чекати від свого майбутнього мужа – можливо, при Сиверові їй житиметься ще гірше, ніж тепер, хоча, думала Вишня, – хіба може бути ще гірше, ніж є? Правда, вона чула, що її новий муж вірить у якогось свого бога – це трохи лякало її. Проте, Сивер не виглядав злим чи жорстоким, лише дивним: в якомусь чужинському одязі і з коротко стриженою бородою. Останнє дивувало її найбільше: усім же відомо, що чоловіча борода є ознакою сили і чим пишніша вона у мужа, тим більшої сили надає своєму власникові. Чи не тому цей Сивер такий худий і який же тоді буде з нього муж?
Десеня на посаг не поскупилася: Вишня отримала від неї старі кросна[158], за котрими Матер трудилася ледь не все своє життя, геть усі сувої платна, що були наткані нею за довгі літа самотності і на додачу – мало не сотню різаних[159] срібла. Вишня, на котру раптово звалилося таке багатство, була сама не своя, зі сльозами кинулася цілувати Десені руки і не тому, що любила срібло, а за те, що Матер виявилася єдиною, хто розгледів у ній людину, таку ж, як усі.
Капище роду знаходилося в бору, одразу ж за могилами, ближче до лугу. Воно було обнесене досить високим валом зі стіною, що йшов по колу, а з полунощної сторони переривався – там стояли високі і міцні дубові ворота з вибіленими негодою та сонцем туровими черепами на ушулах. Всередині капища, так само по колу, ішов ще один вал, нижчий від першого – крада[160], за котрим ховалася кругла дерев'яна хоромина з дахом із тесу, кумирня: в ній стояли кумири Дажбога, Макоші, Велеса й Стрибога. Перед кожним Богом на землі лежав округлий плаский камінь із заглибиною для жертвопринесень та ґалдування. Двері кумирні були звернені до полуденної сторони, а під їх порогом лежав прах знаменитого Вишняка, як оберіг для всього роду. Перед кумирнею просто неба вишіли істукани інших двох шанованих родом Богів: Діда-Ладо та жони його, Лади. Між обома валами знаходилося требище[161] з трьома великими хороминами, також розташованими по колу – в них найзнатніші родовичі в особливі дні храмували: вершили требу, себто творили сукупну з Богами пожертву.
Паоло та Вишня босоніж стояли поруч на білому лляному убрусі в хоромині з кумирами і Шамро супружив їхні десниці ще одним убрусом, розшитим червоними та чорними нитками: із Прадубом, на вершечку котрого сидів Сокіл-Род, з Мокошею, котра здіймала до Сварги руки, зі свастями та громовичними знаками. Паоло поглянув скоса на свою майбутню жону: вона була вдягнена в білу, проте, видно було, поношену вже сорочку, запнута не кращим від неї повоєм, мала дешеві, з міді, прості прикраси і здавалася байдужою до всього, що діялося навколо неї. Ще як простували вони удвох городом від житла Видути, Паоло почув за своєю спиною чиєсь жіноче насмішкувате: "Який ішов, таку й зустрів", а потім, від іншої, у відповідь: "Хи-хи-хи-и! Жердина з голоблею!". Почув, але стерпів, мусив стерпіти, бо не той був для нього день. Але тепер, стоячи на капищі та відчуваючи не лише тілом, але й душею, як супружить, поєднує Шамро вишитим убрусом його долю із долею цієї жони, як вдягає на їхні безіменні пальці правої руки мідні обручальні перстені, він подумки звернувся до Видути: "Ех, стрию, стрию! Це що ж виходить: на тобі, небоже, що мені негоже?... І що я з нею, отакою, тепер робитиму?!"
Їхні названі батьки – Видута з Ізборою та Рикуш з Доманею і ще кілька молодих волховичів, помічників Шамра, стояли поодаль. Видута, ясна річ, не чув звернення Паоло до себе; він, навпаки, був вельми задоволений, що його невістці знайшлася-таки пара. Ізбора Вишню не те, що не любила, а лютою ненавистю ненавиділа і готова була звести її зі світу. Зате Видута невістку свою жалів, як умів, і коли Десеня надоумила його супружити Сивера з Вишнею, радо взявся за це, бажаючи, можливо, перш за все, насолити своїй чорноротій жоні, що аки злий пес кусала у сім'ї всіх без розбору. "Ось посидиш тепер біля печі, куделю попрядеш, в ополонці платно попереш – подумки, зі злорадством звертався він до Ізбори, – знатимеш у мене, де раки зимують! Розледачіла за невісткою!".
І ще одна думка не полишала його голову: "Звідки ж це у мого братанича стільки золота?!" Оскільки батьками Вишні після її першого злюбу вважалися тепер Видута з Ізборою, то саме вони і отримали вранці від Паоло віно[162] – не мало, не багато – зо три гривні сріблом та ще й у золотих динарах[163]. Напередодні Ізбора, довідавшись про рішення Видути, гризла мужа цілий день, а вранці, коли за Вишнею прийшов Паоло, кричала, ставши на дверях: "Не пущу!". Зганьблений Видута червонів перед власним небожем і від сорому готовий був провалитися під землю. Та Паоло, котрому стало жаль стрия і до того ж було дуже незручно перед родовичами, що поглядали через тин на Ізборине лицедійство, розв'язав раптом свій широкий черес[164] і несподівано для всіх, не рахуючи, протягнув тітці півжмені динарів – аби тільки припинився той лемент. Блиск золота подіяв на злоязику Ізбору, як коломазь[165] на скрипуче колесо воза – вона замовкла і вже не противилася тому, що з житла забирають колишню невістку, її власну челядку.
Супружених убрусом Паоло та Вишню Шамро тричі обвів навколо кумирні, названі батьки на сите життя щедро обсипали подружжя житом і перед Богом сімейних уз Дідом-Ладо волхв проголосив їх мужем та жоною. Лише коли пара вступає у перший свій злюб, свайба[166] має бути велелюдною та бучною, таким же супружникам, як Паоло з Вишнею, покон велить обмежитися простим обрядом. Паоло, знову здивувавши Видуту, і для волхвів не поскупився на золото, тому супруги з названими батьками та Шамром навіть посиділи у требній храмині, випили меду і закусили веприною, перш, ніж рушити з капища в своє спільне життя.
По покону пращурів, що дав його людям сам Дід-Ладо, супружені пішли до підготовленої для них на березі Ятриці лазні. Як водиться у сіверян, вона була поділена на дві частини: в передній роздягалися, в задній же, топленій по-чорному, стіни якої були прокіпчені димом до чорноти, парилися – тут стояв особливий, легкий дух од вільхових дровець, темінь не гнітила, навпаки, було по-хатньому затишно, бо крізь трохи прочинений волок[167], через який тоненькою цівкою виходив останній димок від витопленої печі, пробивалося скупе світло – аби тільки лоба не розбити; біля печі-кам'янки тулилося відерце з квасом та двома намоченими в ньому березовими віниками і липовим ківшиком, а в іншому кутку стояла діжа з водою – для миття.
І Паоло, і Вишня – удвох почувалися ніяково, бо, коли не рахувати їхньої короткої розмови за городською стіною, на другий день після його повернення, вони ще між собою як слід і не розмовляли.