В Київ швидше б уже! Жони там зачекалися.
Волхитка... Була, чи приснилося? Ніяк з голови не йде. От дівка! З собою слід забрати – одна всього Берестового варта.
– Княже, дозволь мовити...
Володимир обернувся. Сотник Продан стояв з якимось незнайомцем, по виду ратичем. Князь на знак згоди кивнув головою і Продан, схиливши в повазі голову та приклавши до серця десницю, почав:
– Гудима це, княже, десятник з Ратичева,..
Гудима на цих словах вклонився князеві в пояс.
... – рече, що Седень, тивун твій, наказав вислідити тура за Десною – для тебе, княже.
– І що?
Продан штовхнув Гудиму.
– Вислідили, великий княже, – знову схилився Гудима, – здаравенний!
Володимир поглянув на сонце.
– Пізно вже, – промовив із жалем, – заутра нехай. Втримаєте?
– Втримаєма, великий княже, – знову поклонився десятник, – не вперше нам.
– Дивися, за язик ніхто не тягнув, – криво посміхнувся Володимир, – спитаю з тебе. І з тивуна.
Розвернувся й пішов до свого шатра: Волхитка не виходила з голови. Щезла вранці без його на те дозволу; іншим разом покарав би сторожу, її велів би різками, а тут і гніву не було, тільки захват якийсь – оце дівка! Бо знав: з'явиться. Так навіть краще, незвичніше – лоскоче щось у грудях і холодок знову рождається...
В безмежній пущі на правому березі Десни Бог осені Овсень бавився, як хотів, своїми барвами. З густої зубрівки[170] холодами висотав усі сили і та стала блідо-солом'яного кольору, лісові ж м'які мохи, навпаки, донесхочу напоїв своїми туманами, додавши їм ще більше зеленої свіжості, смарагдову дрібну та щільну глицю ялин розкидав поміж світліших та пишніших сестринських шат молоденьких сосен; на тлі бурих корчуватих стовбурів велетенських дубів, мов свічі, запалив жовтим листям юні берізки; схожі на стоги кущуваті лісові липи вбрав у святкові вогняно-руді свитки, викликаючи тим безмежну заздрість серед обділених ним, бідно вбраних лісових груш та яблунь, котрі від того стояли тепер сумовито й похнюплено в своєму неприглядному буро-зеленому листі, та над усим цим своїм різнобарв'ям Овсень возвеличено підніс гордовиті клени-василевси в їхніх багряних одежах над темними, відсирілими до чорноти стовбурами – вклонися, пущо, своїм царям! Жодного Стрибожого[171] подиху, жодного пташиного радісного співу в осінньому храмі, лише поодиноке сумовите синиччине "Тінь-тінь"... Сиро в пущі, вогко, останніми губами[172] пахне.
Тур-велетень, дикий бик темно-бурої масті зі світлим кучерявим чубчиком поміж рогів і таким же ременем по спині роздратовано сопів і рив ратицею землю, стоячи на невеличкому пологому узвишші посеред пущі за кілька верст на північ від оболонської переправи. Ще вчора помітив він двоногих, що на конях йшли за ним назирцем. Коли були б вони ближче – неодмінно підняв би на роги, бо тури-одинці страшенно неврівноважені, їх дратує найменша дрібниця, а єдине, що вони полюбляють, окрім гонів, то – самота. Це ось знову з'явилися, никають поміж дерев. Терпець турові вривався.
Володимир у супроводі трьох десятків гриднів та старого варяга Орма услід за поводире, Гудимою, підлетів на рисях до кількох комонних ратичів, що вислідили тура, зупинився сажнів за тридцять від звіра, почав роздивлятися, що діяти далі. Гридні, не один вже десяток разів побувавши на княжих ловах, поволі, без поспіху, аби остаточно не роздратувати велетня, почали його оточувати, тримаючись безпечної відстані. Кущуватий підлісок заважав князеві, тож пустивши Вітра кроком, Володимир поволі почав наближатися до тура, підбираючись до нього з лівого боку. Скоро відстань між ними скоротилася мало не вдвічі.
Тур дійсно виглядав велетнем навіть серед своїх одноплемінників – усі шість десятків пудів і в холці маховий сажень. Розмах його товстенних прямих рогів, що стриміли з широчезного лоба в боки, був добрих півтора аршини[173]. Такого нахрапом не візьмеш. Тура беруть стрілою – то найбезпечніше, але і слави ловцю мало, тим більше, перед трьома десятками княжої учти. Можна спробувати сулицю[174] метнути, коли вдасться підійти хоча б сажнів на десять, та якщо не поцілиш, як слід – чекай біди, бо турові, аби тих десять сажнів здолати, лише мить потрібна! Найбільше ловцю слави, коли візьме він тура копієм, пішовши на нього з конем лоб в лоб, зумівши поєднати швидкість коня з силою і точністю свого прямого удару списом, щоб накінечник його пройшов через турову груднину й досяг серця, а потім ще й витримати з конем скажений натиск звіра, удвічі важчого від коня, доки тур не звалиться мертвим.
... Для отрока чи уноші немає важливішої науки, аніж приклад свого отця. Коли Святослав востаннє був у Києві, вже після погрому християн, саме перед тим, як поділити підвладні йому землі серед синів, узяв він їх із собою на лови. Аж біля Стугни[175], на межі діброви й великого бору дружина отак само вислідила для князя тура. Святослав, розумів тепер Володимир, окрім, як зі списом, ні з якою іншою зброєю на тура й не ходив – ганьбою вважав би сулицю чи стрілу. Місцина була досить рівною, діброва рідкою, бик стояв на краю галявини. Отець не вичікував і не роздивлявся. Ледь під'їхав і тут же, на очах у своїх синів, узявши напереваги й затиснувши під пахвою свого списа на довгому й міцному ясеновому ратовищі, миті навіть не гаючи, вдарив коня під боки й зірвавши його з місця, вчвал помчав на тура.
Певно, той навіть і не очікував такого нахабства від котрогось із людей, що на своїх конях ховалися навколо нього за деревами – він ледве тільки почав опускати до землі велетенську свою голову, коли князь, що, здавалося всим, мчав прямо турові на роги, підлетівши до бика, з розгону вдарив затиснутим під пахвою списом тому прямо в груди, ледь лівіше шиї, де ще не почалися ребра. Удар був настільки сильним, що кінь під князем мусив здибитись від тої раптової зупинки за якихось два аршини до турових рогів і ледве втримався на задніх ногах. Та й сам Святослав, натягнувши повід і звівшись на стременах, щосили стиснувши коліньми кінський тулуб, дивом сидів у сідлі – навіть на відстані всі присутні відчували його нелюдську напругу. Княжий кінь, що його Святослав тримав лише для ловів, був повільнішим і неповороткішим від звичайного скакуна, проте важчим від нього на добрий десяток пудів і добре вивченим саме супроти тура.
Той глухий звук, з котрим княжий спис ввійшов у тіло тура, Володимир запам'ятав на все життя. Бик від удару похитнувся назад і зі стогоном хекнув – зовсім, як людина, тільки куди голосніше й басовитіше, а потім коротко ревонув і усим тулубом подався вперед, на суперника: не тим він звіром був, щоб уникати ворога, нехай і саме його життя було на кону. Ніхто б не сказав, скільки тривало те протистояння: княжий кінь, втримавшись на задніх ногах під час удару, віднайшовши мало не втрачену ним рівновагу, перебирав потроху копитами, тиснучи разом із князем усією спільною вагою на здоровенну звірину тушу, все глибше вганяючи списа в турове нутро, котрий теж намагався будь що дістати ворога рогами, хай і напорюючись все більше на списа. Час для всіх зупинився, ніхто не помічав, що діється навкруги – навпроти них на межі можливостей ішла смертельна боротьба тура й Святослава: хто переможе, не зрозуміло було до останнього. Та ось тур не витримав: зі стогоном повалився раптом на коліна і Святослав, випустивши з-під пахви списа та крутонувши коня вліво, щасливо уникнув рогів і вже здіймав десницю на знак перемоги. Піт градом котився по його обличчю, біла вишита сорочка була на плечах мокра від поту, та князь під захоплені вигуки дружини, задоволено усміхався – таким Володимир бачив його вперше й востаннє у своєму житті.
Поряд з Володимиром росла невеличка яблуня і останнє запізніле яблучко манило стиглим бочком – він простягнув руку, зірвав і вкусивши скривився: плід був терпким, в'язав у роті. Та все одно, жував, розмірковуючи, знаючи, що присутні дивляться лише на нього.
Вітер кінь для раті, не для ловів. Старий Грім, – для турових ловів, –подарований Володимирові Добринею ще в Новгороді, там і лишився. Двічі Володимирові довелося постати на тура зі списом і останнього разу, кілька літ назад, ще перед смертю брата Олега, заледве лишився живим. Йому, сімнадцятилітньому, не вистачило тоді сили перебороти звіра та Грім, ледве не впавши, якимось дивом не опинився на турових рогах, відбувся лише розірваним стегном, а Володимир і злякатися тоді не встиг, виніс вірний кінь у безпечне місце. Спис був уже досить глибоко ввігнаний, тож тур, порозганявши лісом новгородську княжу учту, таки поволі сконав, а Грома по тому конюхи довго ще лікували, певно, що й не годився вже для таких ось ловецьких забав.
Не той кінь, що треба і сама місцина не для списа: тур величезний, стоїть на пагорбку, нехай і похилому та зовсім невисокому. Довелося б коневі мчати вгору: сила удару вже не та, а тиснути і взагалі не з руки – турові вниз куди легше. Лишалася сулиця, слід було тільки вибрати вдале місце, звідки й можна якомога безпечніше посулити нею в тура. Володимир ще трохи прикинув щось подумки, бо знав, що дружина чекає від нього перш за все видовища й простягнув руку до свого зброєносця, що стояв правіше з княжою ловецькою зброєю.
– Сулицю.
Гридень подав зброю. Древко її було не більше двох аршинів завдовжки й товщиною, як великий палець дорослого мужа, а накінечник мало не вполовину менший, ніж у списа. Та все ж то була грізна зброя, здатна при вмілому посулі нанести турові смертельну рану. Володимир зняв з пера сиром'ятні піхви, уважно оглянув лезо – воно було бездоганно гострим, потім узяв ремінь для посулу, з двома петлями на своїх кінцях, вдягнув більшу петлю на зап'ясток своєї десниці, іншу, меншу, вчепив за проріз на тупому кінці древка і тримаючи сулицю ближче до вістря та провертаючи її в руці, двічі туго обмотав ременем, аж доки не відчув потрібного для кидка натягу.
Задоволений проробленим, Володимир звів угору десницю.