Даром його хліба я не їв: попервах багаття розводив, хмиз збирав, казани мив, а пізніше і вариво та печеня на мене лягли, з часом навіть лови. Але усе те мені в радість було, бо сестри поряд; і так ми зріднилися в дорозі утрьох, як нізащо б удома!
Ти ж пам'ятаєш, певно, що мені завжди везло на ловах, тож тижнів за два вже вони без мене по звіра чи птицю і не ходили: вважали, що я удачу приношу їм. Вийшло так, що по дорозі до греків я двічі врятував життя одному варягу із охорони Хозарина на ймення Фрейвар; хоча і був він літ на десять старшим від мене і спочатку мене зневажав, ні в що не ставив, "сакаліба" кликав, рабом тобто, але потім ми подружилися.
В Царгороді ми на заїжджому дворі довгенько жили. Я із сестрами гадав, що Хозарин весілля своє з ними готує, бо ставився він до них у дорозі, а тим паче в Царгороді, добре. Він же покупця для сестер шукав і таки знайшов. Напередодні відіслав мене з двома своїми помічниками по товар аж у сусідній город, а коли я повернувся, то Фрейвар і сказав мені, що Хозарин продав Звабу та Забаву якомусь арабові за дуже багато золота, а ще – що лука отцеві він зумисно підсунув негодящого, щоб лукавством сестер за нього отримати.
Я хотів тут же знайти Хозарина і вбити на місці, та мене поранив один з його охоронців, грек. Фрейвар убив і того грека, і ще одного, кинув мене собі на плечі і втік із заїжджого двору, а потім, укравши чийогось коня – і з Царгороду. Коли я одужав, ми побраталися.
І ото ми з ним двадесять літ тинялися по світу: я шукав Хозарина, аби помститися та усе було марно – ніхто про нього не чув, згинув, певно, з моїх прокльонів. Де ми тільки не були, охороняючи купців – тут про ті землі і не чув ніхто...
– А скажи ти мені, – перервав оповідь друга Рикуш, – невже ж оце не сумував ти за отчиною своєю, за родовичами? Мене хоч згадував?
Паоло ледь помітно стенув плечима, повів головою убік, губи стиснув – прислухався до себе.
– Хіба що перші дні... Потім стільки нового побачив, стільки навколо небезпеки було, що, мабуть, ніколи було замислюватися та сумувати. То вже останні літа тягло мене сюди, бо інакше чому б я повертався?
– А я не можу! Оце, бувало, як поїдеш кудись днів на три чи чотири, а воно вже на другий вечір так додому тягне, так тягне – до Домані моєї, до дітей, до кузні!... Ех! Давай краще вип'ємо! Щось мало ти їси: дивись, яка солонинка у мене! А баранинка? Га? А рибки хочеш? – линочки!
Випили. Закусили. Паоло продовжував, бо захотілося виговоритися:
– А я ж десять..., ні, одинадцять літ назад міг і повернутися сюди. Ото як Святослав ромеїв воював, то й ми з Фрейваром прибилися до нього. Та родовичі наші незадовго до того геть усі полягли... – Паоло на якийсь час замовк, згадавши, як побачив у Преславі[116] мертвого Воропая, і зітхнувши, закінчив: ... – а потім так вийшло, що відстали ми від своїх і знову світом тинялися...
Він укотре замовк, допив свій квас, куснув баранячу лопатку, пожував трохи і махнув рукою:
– Потім Фрейвар загинув... І став мені, Рикуше, світ немилий, бо був він і за старшого брата мені, і за отця часом... Знаєш, що я тобі скажу? Пролетіли для мене оці літа, немов і не літа були, а тижні: так добре усе пам'ятаю, що немовби учора те сталося. От чому воно так, скажи?
– Друже ти мій милий! Давно колись казав мені те ж саме старий Курило, а я змолоду дивувався: ну що таке отсей дід мені каже? А тепер і сам згадую, як ми з тобою ледь не пропали в болоті, – пам'ятаєш? – і аж спина зачухалася, бо віжки згадав, що ними отець мене уму-розуму навчав. Житіє... Давай вип'ємо!
Що довше сиділи вони, що більше пили квасу та згадували минувшину, тим більший потяг відчували один до одного. Уперше після того, як помер Фрейвар, Паоло почав відчувати, як зникає в його душі порожнеча, випалена горем від втрати друга. Він із вдячністю згадав подумки ім'я свого нового Бога, хотів навіть тут же і розповісти про нього Рикушеві, але стримався: не сьогодні, нехай колись, пізніше, не час...
– Я, Рикуше, ось що хочу запитати в тебе... Як же воно так сталося, що родовичі наші, усі ви тут, порозлазилися в різні боки, мов раки? Погородилися, – я не про передграддя кажу, – там, за стіною: від кого, від своїх же?! Хоч ти мені поясни, що й до чого!
Рикуш помовчав трохи, розлив по липових утицях[117] квас, знову запросив друга:
– Піднімемо давай. Зараз розповім.
Випили. Напій, що до цього часу робив важкими ноги, потроху піднімався вище і вище – до голови. Паоло, що скучив за линами, допався нарешті до печеної рибки і нині залюбки ласував нею. Рикуш наліг на баранину.
– Розумієш, друже, – почав він з набитим ротом, – не знаю, з чого й почати... Було воно так. Ти ж, певно, пам'ятаєш – ще за твого отця завелися в нашому роду двоє купців: Ходота і Зван.
Паоло на знак згоди мовчки кивнув головою.
– Ну, отож... Мужі були достойні, бували скрізь, бачили багато. Літ через скількись після того, як ти зник, змовилися вони, прийшли до Видути і сказали: ти як хочеш, а ми бажаємо від роду відділитися і належну нам долю ріллі забрати. І худобу, і тягло – також. Видута тоді боявся усього і всіх. Діди думали-думали і надумати нічого не змогли. Начебто, по покону сіверському, рілля і спільна; потом їхнім, і отців та дідів їхніх, так само, як і кожного родовича, рясно полита. Але ж не було ще такого...
Хто хотів, кому тісно ставало – відходив з домочадцями: он, і Сохачеве, і Жорновки, і оболонське городище – усі ж із нашого роду. Відходили і заново усе починали: ставили житло, стіни городили, підсікою займалися. А так, щоб оце забрати землю прямо тут – такого ще не було! Ніхто раніше до такого і додуматися не міг. А вони сказали: нікуди нам уже податися, уся родова племенщина давно поділена між городищами, тож виділіть кожному із нас шмат землі по покону, будемо ми тут, при всіх, але окремо. Мовляв, нам за торгом ніколи зо всіма разом землею займатися. Будемо уже якось самі: коли зможемо, тоді й сіятимемо, коли намислимо – тоді й жатимем...
Діди зібрали віче. Я тоді щойно мужем став, але мало ще що розумів; це тепер, згадуючи, думаю, не обійшлося там без купецького дармового квасу! Півдня на вічі колотилося, але порішили таки: добре, нехай беруть по дві сохи[118] підсіки під ріллю та пару волів на двох, та по корові з телям, та зерна на посів – і нехай їм Макош з Велесом помагають!
Купці, вони купці і є – таке вже нутро у них. Тоді якраз посунули до нас пришлеці з полуденних земель: печеніг життя їм не давав. Хто б їм землю під ріллю дав, коли вони ані сікли, ані корчували, ані палили? Зате Ходота і Зван були тут, як тут. І з прийшлими ряд уклали: щоб ті, значить, підсіку, купцям виділену, купецьким же зерном засіяли, а в серпні пожали, змолотили, висушили і в засіки засипали. А їм за те, по ряду, – третина врожаю. Бо куди ж прийшлому подітися: житло під стіною поставити рід дозволив, та окрім того, голову де прихилити, ще ж потрібно і до рота щось покласти. І не восени, коли жито та просо у засіках буде, а сьогодні. То купці дали їм хліба, наперед. І ото з того все й почалося...
Рикуш розлив із туязя залишки квасу, гукнув до котроїсь із невісток, аби та принесла іще і продовжив свою оповідь.
– Спочатку всі очікували, що з Ходотою та Званом буде те ж саме, що і з Озаричами... – Рикуш раптом замовк, знітився, винувато зиркнув на Паоло, котрий, зачувши незнайоме ймення – Озаричі – підняв на нього очі, проте, певно, зрозумівши, що друг уперше те чує, пересиливши себе, заговорив:
– ... Це ж ти, мабуть, не знаєш... Тільки не гнівайся на мене, друже, за те, що скажу тобі: ото після того, як подався ти з Хозарином, почали в городищі казати на ваш, Жаданів увесь рід, – Хозаричі. Ну, мовляв, Хозарин доконав їх, ледве не усіх, то й Хозаричі... А потім уже просто казали: Озаричі – воно так звичніше...
Захмелілий Паоло мовчки махнув рукою, мовляв, що вже тепер про це говорити, хоча, по правді сказати, роз'ятрило йому це слово стару рану...
– Отож, – продовжував трохи заспокоєний Рикуш, – думали одне, а вийшло навпаки: купці з того ще й зиск мали. І немов пороблено стало родові – по одному, по одному, спочатку дальші родовичі, такі от, як і ми – отець мій та я, почали і собі просити відділити їх, а потім уже і ближні котрі – виходили і виходили з племенщини, аж доки, літ із десять назад, залишилося укупі хіба що десятків п'ять чи шість димів – тих, хто найближче до Видути був. То й вони якось по весні, уже без усякого віче, розділили поміж собою не лише ріллю та підсіку, але й лядину. І ото так стали ми жити кожен сам по собі.
А всередині Паоло при цих словах розгулявся вітер зневіри і вкотре за оці останні дні думи його були гіркими, мов полин: " За що ж це мені, Господи?! Я ж марив там, у Ломбардії, в монастирі, обштиною нашою родовою, я ж мріяв, що повернуся сюди саме заради того, аби жити купно із родом своїм і землю його, тримаючи чепіги сохи, рясно зрошувати навесні потом із чола свого; а виходить – знову вислизає з-під мого носа усе те, що лише і тримало мене на білому світі, заради чого і жив останнім часом; знову я, мов той пес за своїм хвостом..."
Скрушно похитуючи головою, Паоло вкотре перебив Рикушеву розповідь:
– А я ж лежав колись, поранений, за тридев'ять земель звідси і марив, що йду за сохою, на супрягів[119] своїх погейкую, а сонце так припікає, що піт градом із мене котиться і очі застилає та перепочити ніяк не можна: і справа, і зліва так само родовичі ходять і їм хоч би що – маю і я терпіти, бо ж пора така, бо ж рід увесь на поприщі... Ото після того, як до тями прийшов, то й захотілося мені, вкотре вже, повернутися до роду свого. По справжньому захотілося, так, що й терпіти несила було, розумієш, Рикуше?! А ти мені оце таке розповідаєш: без ножа ріжеш...
– Ех, Сивере-Сивере, друже мій стародавній! Як лежав уже на смертній одрині отець мій, Зимород, заговорили ми якось із ним і про це. То він мені тоді сказав: "Був я, – каже, – колись на тому давньому городищі нашому, найпершому, що на Обижані. Житла там усі вже завалилися – і стіни зотліли, та все ж я запримітив, що були вони куди більші наших, теперішніх.