По межі площини колом вивищувався невисокий вузький насип, що майже впритул підходив до старого частоколу і майже зливався з валом, на котрому той стояв.
По всьому було видно – колись тут знаходилося капище. Паоло походив поміж берізок, навіть побачив у траві кілька молоденьких губ – підберезовиків зі світлими, сірувато-коричневими шляпками. Чомусь раптом згадалася заяча смага[108], котру він змалечку дуже любив: такі згадки про їжу – то вірна прикмета, що скоро захочеться снідати, а він все ще так і не зміг придумати, як же йому обживатися. Все ж таки, де він зараз: удома?... чи на новому місці?...? Як би не було, а там, у городі, всі його пожитки, потрібно хоча б за них потурбуватися: ще ніколи не полишав він напризволяще своє добро. Ствердившись у думці, що саме це зараз найважливіше – зібрати пожитки, Паоло все ніяк не міг рушити з місця: щось немов би тримало його тут. "Гарне місце: сонячне, світле, бач, якими рівними берізки повиростали... – думав він: – Не дарма колись саме його вибрали пращури. Та як би добре тут не було, а час уже й ділом зайнятися..." – і він швидким кроком подався у зворотній путь.
До стін залишалося не більше сотні сажнів, коли він помітив, що назустріч йому рухається жіноча постать. Підійшовши ближче, Паоло побачив перед собою жону. Значно молодшу від себе, не унотьку, що як лілея цвіте чистою красою, не таку, як задесенка Ростуня, молодичку, котра була по вінця сповнена красою майбутнього материнства, а якусь невиразну, бляклу, нічим не примітну жону: нізащо не вгадаєш скільки зим їй насправді. Сорочка з невибіленого лляного платна з вишивкою на ній; із прикрас – лише дешеві мідні підвіски у вигляді завитків на скронях – як і в кожної сіверянки; волосся прибране під старенький, теж вишитий, повой; на грудях обов'язковий невеличкий ніж у ножниці, обличчя... нічого особливого не було в її обличчі, хіба що великі темні очі, але й вони були якісь тьм'яні, невиразні... Поглянеш мимохіть на таке обличчя, а на другий день вже й не пригадаєш, яке воно із себе.
– Гой єси, Сивере! – поклонившися, мовила жона і поглянувши йому у вічі, тут же потупила свій зір. Голос у неї був на диво м'яким і теплим; Паоло і не пригадав би, коли востаннє чув такий приємний говір, хіба що в дитинстві, від матінки своєї, Карислави.
– Десеня і Видута, старійшина, кличуть тебе. Вони, – продовжувала жона, – чекають у вашій оселі.
– Як звати тебе? – задля годиться спитав її Паоло.
– Вишня... – стиха, так само не підіймаючи очей, відповіла жона.
– Добре, Вишне, ходімо, коли кличуть.
Якось незручно було іти мовчки і Паоло запитав:
– А ти ж чия будеш? Нашого роду?
Вишня знітилася, і не одразу, а лише пройшовши кілька кроків, відповіла:
– Ні, роду я не вашого... Доглядаю за Десенею – вельми вона немічна...
– Бачив я вчора наше житло, – не втримався Паоло, – по ньому не скажеш, що рід про Матер свою як слід піклується...
– Не гнівайся, муже... Десеня не дозволяла нікому чіпати житло, навіть Видуті. Не відаю, чому...
Вона помовчала, а потім додала:
– Лише сьогодні вранці веліла мені прибрати, а потім покликати Видуту і знайти тебе.
– Як же ти мене знайшла?
– А волхв мені сказав, Шамро...
Решту шляху до воріт вони пройшли мовчки; увійшовши в город, Вишня вклонилася Паоло і сказавши, що має роботу, покинула його. Коропські собаки, побачивши чужинців, знову звели гавкіт, проте трималися на відстані, а що Бримо на них не зважав, то й дісталися вони отчої оселі досить швидко. Дорогою на привітання Паоло шанобливо відповідали коропці і те йому було надзвичайно приємно: він уже й забув, як це воно є, коли з тобою вітається кожен зустрічний; одне, що і сьогодні, так само, як і вчора, різало йому око – так це натикана скрізь горожа. Він ніяк не міг до неї звикнути, хоча й надивився у Києві та інших великих городах – від кого погородилися люди: від своїх же родовичів?
Двері до житла були прочинені і Паоло, наказавши Бримо залишатися назовні, нахилившись, переступив отчий поріг, по напівзотлілих дерев'яних східцях обережно спустився всередину. Після яскравого денного світла тут було напівтемно, і, хоча й прохолодно, але задушливо, бо до запахів сухих трав і різноманітного зілля домішувалися і інші – старечого, давно не митого тіла, можливо, якоїсь зіпсованої їжі: чи то він відвик за стільки літ від запахів сіверської оселі, чи, навпаки, надто вже звик до свіжого повітря степу, лугу та лісу. Біля печі, що стояла у правому, дальньому від входу кутку житла, над жбаном з водою горіла закріплена в залізному поставцеві тонка соснова скіпка.
Під лівою стіною на широкій лаві сиділи Десеня і Видута. Коли очі призвичаїлися до напівтемряви, Паоло побачив, що Десеня, вочевидь, із допомогою Вишні, сьогодні як слід причепурилася: голова її була пов'язана повоєм із льняного платна, на срібному обручі, що охоплював чоло старої, біля скронь звисали срібні ж, із черню, рясна[109], на грудях, на чистій сорочці, – намисто з різнокольорового скла і срібних кринів[110]; то були древні, що передавалися від покоління до покоління, святкові прикраси Десені, котрі Паоло бачив ще змалечку – нічого не втратила, зберегла. Прабаба, дарма, що зсохлася уся на лиці і зубів не мала, зараз виглядала в очах Паоло ледь не такою ж, як і колись, у його отроцтві, – щось відбулося, певно, цієї ночі в душі старої; мабуть, вона осягнула нарешті звістку про приїзд свого праонука і це додало їй душевних сил, бо до неї повернулася, нехай і частково, колишня гордовита постава.
– Як здоров'я твоє, прабабо? Гой єси, стрию! – привітався Паоло, поклонившися своїм родовичам в пояс.
– Ждоров'я... Живу ше...– прошамкала Десеня, а за нею і Видута відповів на вітання.
– Покликали ми тебе ошь жа чим, – не розмазуючи кисіль по тарелі, почала Десеня. – Не шьогодні-жавтра я помру... Тепер я жнаю, чому не йшла до мене Шмерть – мушила я тебе дочекатишя... – Видно було, що прабаба відпочивала після кожного речення.
– Я в роду лишилася найстарша,... – шамкотіла далі Десеня. – І хоча я жона, а не муж, та ви усі – мої онуки: я вас породила... Тому воля моя така: задницю, що за мною залишиться, поділите по покону: третину срібла віддасте на поховання, третину волхвам, решту ж ділите на трьох із Сивером та Величком, як годиться... Житло та все, що в ньому – Сиверові... Мої окраси, – вона провела рукою по колтах і намисту, – має носити твоя жона, Сивере...
Десеня замовкла, певно, замислилася про щось своє; Видута з Паоло мовчки чекали доки вона заговорить.
– І ріллю, і лядину мою, усю землю – Сиверові, – Десеня вказала рукою на Паоло... Дивись мені, – стара навіть покивала покривленим пальцем на Видуту, – обману тобі ніхто там ( палець її піднявся догори, до схованої за дахом Сварги) не пробачить...
Видута почервонів і схопився щось казати, та Десеня перебила:
– Я Любима твого знаю – йому пальця в рот не клади. А ти м'який, коли син над тобою волю має...
Видута знову хотів щось заперечити, проте Десеня знову його спинила:
– Не треба! – на диво владно обірвала вона. – Я усе сказала... Тепер іди...
Хіба старійшина міг дозволити собі мовчки, немов якийсь отрок, що отримав від матері прочухана, піти із житла?
– Ти, Десене, баба моя і найстарша в нашім роду, – із почуттям власної гідності почав Видута, – але навіть тобі поносити моє ім'я перед праотцями і небожем я не дозволю! – з притиском повів він розмову. – Воля твоя буде виконана і зроблю я се по Кону, а не з твого примусу!
Старійшина рвучко підвівся, але одразу ж і опанував себе:
– Як поговориш, Сивере, – буркнув невдоволеним голосом, – зайди-но у вічницю, чекатиму, – і без поспіху вийшов із житла.
Десеня почекала якийсь час, доки надворі стихли кроки Видути і знову заговорила до Сивера:
– Усе, що залишилось від отця твого, я зберегла. Там, – вона махнула рукою за стіну – у його робітній кліті лежить... Мусиш подивитися.
Помовчавши трохи, вона таки запитала:
– Де ж ти отсе був?
І Паоло, що чекав цього від прабаби ще з учора, почав їй розповідати. Видно було, що вона не все дібрала з тієї оповіді, та й цікавила її, перш за все, доля Забави та Зваби, тому, коли торкнулася його розповідь долі сестер, Паоло не вдаючись у подробиці, просто сказав:
– Хозарин і не збирався брати їх у жони: продав до гарему якогось ізмаїльтянина[111].
Десеня, дарма, що вчора видалася йому зовсім байдужою до всього на світі, ухопилася за серце:
– Як же так?! А ти ж куди дивився? Чому не вступився?!
– Не було мене там... – А перед очима постало знову далеке минуле і він подумав про себе: "Та й що б я тоді зробив, у чотирнадцять літ...".
– А кровна мста?! Ти мав мстити!
– Бабо, я шукав його півжиття: по всьому світу!
Що він ще міг їй сказати? Розповісти про своє хрещення? Про заповідь Божу – "Не убий!", або про те, що Єзус вчив прощати своїх ворогів і навіть, якщо вдарять тебе по одній щоці, то слід, як учив Господь, підставити й іншу?
Він помовчав трохи і додав:
– Та його, мабуть, і серед живих давно немає...
Але Десеню це не заспокоїло:
– Ти забув, Сивере, що кровна мста, – свята річ, бо інакше Зло візьме гору над Добром! На світі не має бути зла більше ніж добра, казав колись отець мій Ярун...
– А добра, бабо, може бути більше, ніж зла?
– Не відаю того... Знаю одне лиш, що за зло, родові твоєму причинене, мстити маєш до скону свого...
Він мовчав, і важка тиша, що залягла у напівтемному житлі, каменем тисла на плечі обом і ще невідомо було – кому більше, а кому менше. Нарешті Паоло не витримав і піднявся з лави, бажаючи вийти надвір.
– От штара, ж рожуму вижила жовшім... Че ж тобі і голову прихилити ніде, – зашамкотіла знову Десеня. – Чи ж пожитки у тебе є якішь?
– Та є, – зрадів у душі Паоло. – Ось до Видути сходжу, принесу.
– Щось штомилашя я, приляжу... А ти йди, йди – штарійшина не мушить чекати.
Паоло вийшов із житла. На кривій, порослій споришем вуличці не було видно жодної людини, лише свиня з півтора десятками поросят розляглася посеред напіввисохлої калюжі.
Він ляснув себе рукою по нозі, підзиваючи пса, що чекав його неподалік у холодку, і поплентався до смишленої хоромини – поговорити зі старійшиною та забрати пожитки.
– Сивере!! – гукнув позаду схвильований чоловічий голос і Паоло мимоволі озирнувся: до нього майже біг широкоплечий сивуватий городянин, котрий, певно, щойно вигулькнув з-за рогу.
– Гой єси, Сивере! Хіба не впізнав?!
Паоло придивлявся якийсь час, а потім на його обличчі сама собою з'явилася широка усмішка:
– Невже Рикуш? Рикуше, це ти?!
– А то хто ж, друже мій давній та щирий! Рикуш я і єсмь!
– Рикуше! – і Паоло розкинув руки для дружніх обійм.
– Сивере! – дебелий Рикуш по-ведмежому згріб худорлявого Паоло і від радості так м'яв і тиснув, немов збирався виліпити з нього, наче з глини, щось інше.