Слід прямує собі в бік аеродрому, не відхиляючись ні вправо, ні вліво, аж ось раптом стає видно, що на вервечці слідів відбитків заячих лапок побільшало. Так і є – "здвійка". Десь там, попереду, хитун розвернувся, та й подався по своєму ж сліду назад. Тут вже, вчив мене колись дід Федір, треба дивитися уважно! Якраз в тому місці, де починається подвійний слід, видно, що відбитки лап нечіткі і свіжий сніг відкинуто вправо від сліду. Еге, захотів мене обдурити! Он, за добрих два з половиною, а то й три метри вліво, з висоти мого зросту добре помітна нова лінія слідів, немов той зайчисько з неба впав. Біг собі, біг, потім повернув по своєму ж сліду назад, пробіг по ньому метрів з п'ятнадцять, аж раптом стрибонув убік і, немов би нічого й не трапилось, рушив туди, куди й націлився. Це так зайці від своїх ворогів сліди замітають. Руда йде собі по сліду, йде, аж раптом він обривається, немовби той заєць, подібно до птаха, у небо злетів. Покрутиться лисиця туди-сюди, дивись і не знайде більше заячого сліду, їй знизу стільки, як нам, людям, не видно.
А слід собі тягнеться далі; ось знову петлю зробив і довелось по колу повертатись майже назад і трохи вбік. Ось тут, добре видно, зайчик заліг, мордочкою до того місця, звідки біг. На снігу залишився чіткий відбиток ліжки – втоптану чотирма лапками місцинку і навіть улоговинка від пузця і боків вуханя. Мабуть, довгенько тут відпочивав та спостерігав. Тепер уже слід пішов у інший бік – до плодового саду харчокомбінату. І знову плутанки слідів, хитрощі заячі. А ось тут зустрівся ще з одним, таким самим, як він. Зустрілись, трохи потанцювали, повітались, та й розбіглись, бо у кожного ж свої справи.
Певно, вже більше години розплутую заячі плутанки, але винуватця так і не вдається побачити. Попереду, правіше видніється якась купа: чи то картоплиння хтось залишив на полі, чи ще щось. До неї залишається хіба що метрів із тридцять, коли раптом верхівка купи підскакує догори, аж свіжий сніжок білим пилом здіймається в повітря, і ось він – білий зимовий зайчик з чорними кінчиками вух дременув з усих ніг від мене, петляючи по снігу. Лижну палку до плеча: " Бу-бух!" – дуплетом навздогін. Та де там, – почкурів, вже майже і не видно його. Бач, який спостережний пункт вибрав собі – на вершині купки із сухого гарбузиння. Авжеж, тут йому добре було видно, хто йде по сліду.
Задоволений, що цього разу вдалося розплутати заячі хитрощі, мандрую в зворотньому напрямку, немовби справжній мисливець чи полярник. А тут ще й завірюха піднімається, за якусь чверть години західний вітер здіймає справжню заметіль, вже й не добереш, чи лише вчорашній сніг здіймає у повітря, чи й з неба додає. Вітер крутить, то в спину підштовхне, то подих заб'є, війнувши снігом в обличчя, немов ти на Юконі, як золотошукачі в оповіданнях Джека Лондона. Приємно відчувати себе отаким мандрівником, шукачем пригод, коли знаєш, що скоро будеш вдома, де тепло, і тебе з морозу чекає смачний обід.
Лише кілька днів назад був Новий рік, а вже Різдво на порозі. Різдво свято особливе. Кожного року, як заведено, п'ятого січня зранку ріжуть порося. Цілий день біганина, по хаті скрізь запах м'яса. Їсти його аж до Свят-вечора не можна, а, проте, нанюхавшись того м'ясного в'їдливого духу, не дуже й хочеться. Клопоту з поросям багато, тож роботи вистачає на всіх. Ріжуть порося на городі, там же його й обсмалюють. Спочатку різникові треба багато теплої води. Витоплена ще з самого ранку піч заставлена чавунами з гарячою водою, ще й на грубці гріється у відрах. Коли вже порося добре посмалене, так, щоб ніде не залишилось і сліду щетини, щоб шкіра ніде не потріскалась і не підпарилась, не відійшла від сала; коли порося добре вимите гарячою водою та витерте начисто від сажі і кіптяви жмутком сіна, а в вухах – ще й вилущеним кукурудзяним качаном, тоді його починають розчиняти. Якщо до цього часу всі бігали із хати до поросяти з відрами гарячої води, то тепер навпаки: всі поспішають до хати, тримаючи перед собою на витягнених вперед руках миски то з печінкою та легенями, то з серцем, шлунком та косою; аж ось вже понесли стегна та ребрину, та сало пластами, товсті й тонкі кишки на ковбаси. Поспішають, аби не захололо на морозі, аби потім легше було дати всьому лад.
Свіже-свіжісіньке, ніжного блідо-рожевого кольору, сало із поросяти, зарізаного різником – майстром своєї справи, то шедевр: без жодної кровинки, двигтить, немов холодець і шкірка в ньому м'якесенька, не жовта, а коричневата, пахне димком від льняної соломи, бо лише вона дає такий незрівнянний аромат; дивишся на нього і то вже слина котиться, а відрізати від цілого шматка смужечку та підсолити, та з чорним хлібом і зубком часнику... Не можна! До Свят-вечора – хіба що тихенько, щоб ніхто не бачив, на один зуб, лише спробувати.
Багато роботи біля поросяти! А ще як на Різдво все має бути на святковому столі, то і взагалі – цілий день турбот аж до ночі, та ще й наступного дня щонайменше до обіду.
Ковбас – три види, не менше. Домашня – з начинених м'ясом та салом тоненьких кишок, кров'янка – з найтовщих, а ще пшоняна, із салом, – з товстих, але не дуже. А знаєте скільки біля тих кишок та ковбас роботи? Треба їх і вивернути нутром назовні, і промити разів може й з десять, і сіллю добре витерти та тупою стороною ножа добряче вискоблити на рівненькій дощечці, так, щоб не залишилося анітрохи неприємного запаху, та ще й не надірвати їх при цьому. М'ясо із стегна, а краще – з ошийка, треба порізати кубиками, сало – так само, посолити, поперчити як слід, потім через спеціальний, з коров'ячого рогу зроблений ріжок напхати ковбасу так, щоб і не надто туго, але й не занадто слабо, позав'язувати нитками кінці, викласти на велику пательню кільцями, попроштрикувати в кількох місцях голкою, аби виходило повітря, коли смажитимуться – і в піч. А піч має бути витоплена саме так, як треба: і не надто гаряче, і не мало, щоб ковбаси і дійшли, і не пересохли від великого жару.
Шостого січня цілий-цілісінький день по всій хаті зводить мене з розуму оцей аромат домашньої ковбаси, на все життя найулюбленішого делікатесу. І домашня ковбаса, і кров'янка, і пшоняна з салом, а ще – свіжина-тушкеня: обсмажені, а потім в печі протушковані шматки м'яса, серця, печінки, легенів та сала; а ще – ковбик, або зельц, коли відварена свиняча голова, порізана на шматочки, без кісток, вся чисто, лише без язика та мозку, закладається у вимитий свинячий шлунок, тушкується ще в чавуні, а потім кладеться в холодне місце під гніт... А захолод із свинячим язиком, а суп із мозком... І все оце пахтить, дратує, манить неперевершеними запахами – скоріше б вже вечір!
... За вікном починаються ранні січневі сутінки, дід запалює над великою іконою Божої матері синю різдв'яну лампадку, на покуті, на спеціально поставленому туди дідовому шевському столику, у сіні, в чорній закіпченій макітрі, стоїть кутя, а в другій, більшій, – узвар; на святковий, убраний новою білою скатертиною великий розсувний стіл роботи знаменитого столяра Дмитра Помпи, нашого сусіда, покійного вже, баба з матір'ю виставляють різдвяні празникові наїдки, розкладають біля тарілок бабині, з глибокої шухляди кухонного стола витягнені, особливі ложки та виделки – з кістяними ручками, що ними користуються лише тричі на рік: на Різдво, на Великдень та на Михайла, двадцять першого листопада, коли у нас храмове свято.
На шосту годину вечора, як здавна заведено, приходять гості – дядько Левко з тіткою Параскою та дядько Іван з тіткою Марією, той самий Іван Трифонович, відомий усім рибалка.
Розговляємося кутею, а далі – що твоя душа бажає! Дорослі п'ють горілку, навіть жінки беруть до рук чарки, пригублюють для порядку, та скривившись, як середа на п'ятницю, одразу ж ставлять їх на стіл.
Раніше, як було мені ще років чотири-п'ять, та й трохи пізніше ще, дід після першої чи другої чарки просив мене:
– Ану, завіршуй нам!
Мене ставили на стілець, аби всі могли бачити "віршувальника", і я починав:
Я маленький хлопчик.
Зліз на стовпчик,
У дудочку граю,
Христа прославляю!
– А ще? – чи то просив, чи таким чином підбадьорював мене дід, бо то ж була його наука.
Світ просвітився:
Христос народився!
Ми йому граємо,
Весело співаємо!
Наша пісня гласна,
Младєнцю прекрасна!
– Молодець! – казав дід і витягнувши паперового карбованця, урочисто його мені вручав:
– Тримай ось празникового!
Та тепер я вже виріс, щоб так, із стільця, віршувати, тож на "празникове" можна розраховувати лише через тиждень, на Засівання, на Василя. Зранку, по-темному, ще й дід із бабою не вставали, я заходжу на їхню половину з доброю жменею жита та пшениці і з самого порога, в темряву кімнати, скрізь, куди попаде, сію тим зерном:
Сію, вію, повіваю,
Вас із святом я вітаю!
Сійся, родися, жито, пшениця,
Всяка пашниця!
Льон по коліна,
Коноплі до стелі,
Щоб вам вистачало
На велику куделю!
На щастя, на здоров'я,
На Новий рік,
Щоб було краще, ніж торік!
Дай, Боже!
Тепер вже мене очікує не карбованець, а ціла зелена "троячка", або й синя "п'яткова". Від душі насипане мною по всій хаті зерно баба з видимим задоволенням змітає після свята та віддає курям, аби краще неслися.
А там уже й Водохреще з його лютими морозами, коли від холоду злипаються не тільки вії, а й у носі щось неначе склеюється. Шапка та комір пальто, доки дійдеш до школи, геть чисто всі вкриваються від морозного подиху інеєм.
Буває й так, що через великі морози відміняють, нам на втіху, шкільні заняття. Та хто б там сидів удома? Як вітру немає, а день сонячний – на лижі! Головне – за щоками й носом слідкувати. І ми тремо плетеними з вовни рукавичками свої щоки й носи до болю, а потім, розчервонілі, шурхотимо з присвистом на лижах, падаємо, підводимось, і всі в снігу деремось знову на гору. Весело!
Одне з найбільших зимових задоволень – проїхатись на кінних санях. Від школи до нашої вулиці відстань чималенька і коли трапляється на дорозі добрий дядько, що мандрує в своїх санях чи то на аеродром, чи хоча б в МТС, то спитавши дозволу, ми гуртом на ходу падаємо в низенькі, при самій дорозі, сани, встелені чималим оберемком сіна, і насолоджуємось їздою.