З прикрістю визнавав, що таки боюся зустрітися з Путіним. Побачить він мою нікчемність і зрозуміє, що в його імперії мені нічого робити. А я ж так хотів сягнути путінських висот.
Після сніданку охоронці ще довго не вели мене на зустріч із Путіним. Видно, деякі плани помінялись у Володимира Володимировича. А може, чоловіки в чорному ще не придумали, що робити зі мною після вчорашньої моєї витівки з учителькою. Міг спокійно обійтися без сексу з нею. І не слід було лякати бідну жінку голосом Путіна. Що за ґедзь укусив мене?
Я думав, що зустріч Путіна з двійниками уже відбувається, але без мене. Чоловіки в чорному поставили на мені великий жирний хрест. Вони не впевнені у моєму майбутті. Я вийшов з-під їхнього контролю. Зараз вони вирішують питання про те, як утилізувати Тринадцятого. Мова лише про форму й метод мого фізичного знищення. Це вже вирішено. Нема чого їм перейматись, як далі використовувати цього нікчемного двійника Путіна, навіть якщо він навчився імітувати голос Володимира Володимировича.
І коли я перестаю про це думати, бо сам собі вже виніс смертний присуд, старший охоронець каже, що нам пора йти на зустріч з Путіним. Я не відразу розумію, про що мова. Повернення із пекла виявляється дуже болючим для мене. Старшому охоронцеві доводиться повторити ще раз, що пора йти, бо можемо запізнитися на зустріч з Путіним, а це небажано для моєї подальшої кар'єри. Він говорить усе тоном батька, який дуже любить свою дитину, але не хоче, щоби вона якимось чином зашкодила сама собі. Але не це пробуджує мене до життя. Слово "кар'єра" в устах старшого охоронця звучить сигналом до дій. Я бачу маяк, який висвітлює мені шлях до майбутнього.
Я збираюсь аж занадто поспішно. В моїх руках усе горить. Треба надолужити втрачений час. Від сьогоднішньої зустрічі з Путіним залежить усе моє подальше життя. Виокремить від інших – житиму. І справа ж не лише у фізичному існуванні. Жити зараз означало щось набагато більше, ніж звичайнісіньке існування на білому світі.
Мені здається, що ми йдемо аж занадто повільно. Хочу прискорити охоронців, даючи їм зрозуміти, що могли би йти і швидше, але вони добре знають свою роботу. Мої потуги видаються їм дитячими й наївними. Доставлять клієнта вчасно, так що йому не слід даремно хвилюватися. Зрештою, я віддаю себе на поталу долі. Що буде – те й буде.
Поки йдемо довгими кремлівськими коридорами, думаю про Сергія Сергійовича, чи як там його насправді звати. Після зустрічі з Путіним він неодмінно влаштує мені справжню Варфоломіївську ніч. Ач, чого захотів нещасний двійник – сексу з учителькою, та ще й застрашив її голосом Володимира Володимировича! А манни небесної не бажаєте? Я розумію, що мушу обійти на повороті не лише інших двійників Путіна, які братимуть участь у цій зустрічі, але й Сергія Сергійовича, чи як там його насправді звуть. Ця думка штрих-пунктиром пульсувала ще вчора у моїй бідній голівоньці, а зараз реально викристалізовувалась. Що конкретно я мав зробити, ще не знав, але організм отримав внутрішню установку. Я був упевнений, що з гідністю вийду з цієї ситуації.
Ще здалеку я побачив Сергія Сергійовича, чи як там його насправді звуть. Він сиротиною стояв біля широких зачинених дверей. Коли побачив нас, виструнчився і внутрішньо підібрався, ніби це був сам Путін зі своїми охоронцями. І лише виокремивши старшого групи, зрозумів, що зробив помилку і тепер винувато усміхався. Це мало символізувати, що ми прийшли вчасно, але я ж зрозумів, що насправді діялося в його душі. Тепло почало заповнювати порожнечу всередині мене. Я відчував себе не зайвим на цій грішній землі.
Коли старший охоронець відчинив двері, я мимоволі зробив крок уперед, хоча за сценарієм саме Сергій Сергійович, чи як там його насправді звали, повинен був увійти першим. Здавалося, він не подавав виду, що все йде не так, як мало би бути, але я відчував його внутрішнє незадоволення. Варфоломіївська ніч впритул наблизилася до мене. Я не мав іншого виходу, як імпровізувати, робити щось на кшталт учорашнього сексу з вчителькою. З Путіним цим не займешся, та ще й при людях. Але щось придумаю. Я не просто заспокоював себе. Мозок працював на межі можливого, але поки що жодний варіант, виданий ним, мене не влаштовував.
Я розумів, що моя зухвалість може зіграти зі мною злий жарт, тому на ходу став виправляти ситуацію. Притишив хід, і Сергій Сергійович, чи як там його насправді звали, спочатку порівнявся зі мною, а потім уже був на крок уперед. Це мало би, на мою думку, заспокоїти його, однак мій куратор був злий. Причини цього я не знав, однак думав, що у всьому винен лише я.
Кабінет був довгим і широким. За столом, оббитим зеленим сукном, сиділо декілька Путіних зі своїми кураторами. Цікаво було спостерігати наживо за конкурсом двійників. Мабуть, єхидна посмішка з'явилася на моєму обличчі, бо я перехопив смертельно нищівний погляд Сергія Сергійовича, чи як там його насправді звали. Але тепер мені було все одно, бо смертний вирок і так підписано.
Я впізнав Сьомого, тобто відразу не його, а куратора мого суперника – Віктора Вікторовича, чи як там його насправді звали. Сьомий теж кивнув мені головою. Було видно, що з ним добряче попрацювали, бо він не промовив жодного слова. Рот йому зашили чи що?
Всі сиділи й дивились одне на одного. Якщо за нами хтось спостерігав, то, мабуть, вмирав від сміху. І справді, серйозність ситуації доходила до абсурду. Натомість усі Путіни, і я в тім числі, були зосередженими. Нам було не до сміху, як і нашим кураторам. Я помітив, що вони між собою не поручкались, ніби були ворогами, і лише належність до клану чоловіків у чорному стримувала їх, щоби не видзьобати ока одне одному. Очевидно, ворожість між ними таки була, бо зараз справжній Путін проведе огляд своїх двійників, і тоді з'ясується, хто з кураторів попрацював на совість, а кому доведеться розпрощатися з поважною посадою. Сергій Сергійович, чи як там його насправді звали, міг бути спокійним за мене, а, значить, і за себе. Я був упевнений, що вже точно його не підведу.
22
Мабуть, я задумався про щось своє, бо не відразу зрозумів, що сталося і чому всі посхоплювалися зі своїх місць. За інерцією встаю останнім і бачу на собі пронизливий погляд Путіна. Він пройшов крізь стіну, бо на тому місці я не бачив дверей. Володимир Володимирович ручкається зі всіма. Я бачу, що він кожному заглядає в очі, ніби хоче вивідати щось потаємне. Поволі черга доходить до мене. Перехоплює подих, а душа, здається, вже давно від гріха подалі чкурнула в паралельний світ.
– Я чув, що ви вмієте імітувати мій голос.
Це не запитання. Путін дивиться на мене іронічно. Не таким я його собі уявляв. Не знаю яким, але не таким.
На автоматі кажу одну із завчених фраз – і Путін сміється. Виходить це у нього правдоподібно. За ним сміх підхоплюють всі інші. Раби у присутності царя.
– Якщо щось, то можете мене змінити на посаді президента.
Я бачу його спину і відчуваю фальш.
Путін іде до середини столу, зручно вмощується в кріслі. Так має почувати себе цар, який щойно приступив до виконання своїх обов'язків.
Невідомий мені чоловік розповідає Путіну про його двійників. Володимир Володимирович киває головою. Мені здається, що при цьому він уважно дивиться лише на мене, ніби побачив головного суперника.
Потім Путін щось говорить, але мої думки про інше. Уже далеко те, що я повинен обігнати на повороті Сергія Сергійовича, чи як там його насправді звуть, й інших двійників. Щось нове зароджується в моїй бідній голівоньці, але я ще не можу цього сформулювати.
Путін жартує і каже, що ніколи не думав опинитися в компанії собі подібних. Напруга у великому кабінеті наростає. Таке враження, що всі дивляться на мене й очікують чогось незвичного і незвичайного.
Виступає Віктор Вікторович, чи як там його насправді звуть. Путін поглядом піднімає Сьомого, а той щось лепече, затинаючись, у відповідь на його запитання.
Я вихоплюю поглядом Сергія Сергійовича, чи як там його насправді звуть. На нього важко дивитись. Здається, аж тепер він зрозумів, що всі його зусилля щодо кураторства наді мною були марними, а Сьомий остаточно і безповоротно обігнав Тринадцятого. Я ще не до кінця усвідомлюю, що Тринадцятий – це я.
Відчуваю, що зустріч іде до свого завершення. Я повинен зробити щось таке, що могло б мене вивести у беззаперечні лідери серед двійників. В моїй бідній голівоньці кружляють думки-сніжинки, й африканська спека обпалює мені обличчя.
Путін запитує, чи хтось ще хоче висловитися. Всі мовчать. Пауза триває вічність. Я не бачу цього, але відчуваю, що Путін дивиться на мене. Він ніби підбадьорює: ну ж бо, хлопче, це твій зоряний час, використай шанс. І коли він починає підводитися з крісла, я запитую:
– Навіщо ламати комедію, адже перед нами не справжній Путін?
Мені хочеться, щоби це було стверджувальне речення, але мій голос робить дивний кульбіт, і в кінці незримо виникає все-таки знак запитання. Здається, Путін застиг на місці, а потім розчинився в просторі й часі. Ось щойно був тут – і випарувався. Назавжди зник в одному з паралельних світів. Всі дивляться на мене, як на божевільного. За якусь мить Путін матеріалізувався, ніби зумів вибратися із одного з паралельних світів.
– І хто ж я, по-вашому?
Це мало би бути запитання, але я відчуваю, що він стверджує щось таке, що відоме лише йому.
Звичайно, якщо я хочу бути лідером серед двійників і впритул наблизитися до самого Путіна, то повинен теж щось відповісти в тому геніальному стилі, в якому задав своє запитання про несправжнього Путіна.
– Ви один із двійників Путіна?
І знову в мене наприкінці речення виникає знак запитання. Це той же ідіотський знак оклику, але зігнутий у рабському поклоні, ніби я про всяк випадок готую собі місце для відходу.
Путін сміється, але вже не так впевнено, як раніше. Я аж тепер розумію, що говорив голосом Путіна. Присутні теж сміються, але вже з острахом дивляться на того, хто у напівзігнутому стані стоїть над столом. В їхніх поглядах – страх за власне життя. І ненависть до мене. Адже через Тринадцятого вони можуть позбутися всього, що мали дотепер.
Той, хто доповідав Путіну про двійників, дивиться на мене, і я нічого не можу прочитати в його погляді.