Всієї риби все одно не переловиш. Бог знає скільки й чого людині треба.
У мене відлягає від душі. В ясному, високому літньому небі прямо над нашими маківками сяє веселе сонечко. Повітря, переповнене ароматами лугового квіту, випарів із сирої лугової землі, запахами лепехи, осоки, ситняку, таке важке та густе, що ми не вдихаємо, а п'ємо його на повні груди. Як би там не було, а на вудках, перекинутих через моє плече, висить рибальська полотняна торбина і в ній, у траві, – добра півсотня бобирів і окунь-велетень. Півсотні голів! Такої кількості риби мені ще не доводилось ловити. Ноша давно вже намуляла мені плечі: доводиться раз по раз перекидати вудки з одного плеча на інше.
Я все ніяк не можу забути своєї боротьби з окунем, згадка про неї крутиться й крутиться у моїй голові і зараз, коли все позаду, я дуже жалкую про свою поспішливість: ну навіщо мені було так рвучко смикати вудку, побачивши на поверхні рибину? Все, більше такого не буде. Ніколи! Оце віднині буду справжнім рибалкою: терпляче, без поспіху підтягну здобич до берега та й викину її одним порухом руки подалі від води, так само, як робив сьогодні дід. Я все-таки досвідчений вже рибалка!
А луг живе своїм звичним життям: лелека, що полював у високій густій траві, високо піднімаючи ноги та пильно вдивляючись поміж її високих стебел, побачивши нас, з короткого розгону важко здіймається у повітря і, перелетівши понад самою травою кілька десятків метрів, знову опускається в траву та продовжує своє заняття; деркач, ховаючись десь у лепесі чи осоці, "співає" своїм скрипучим голосом: "Дир-р! Дир-р!"; лугові комахи цвірчать, стрекочуть, сюрчать, висвистують на всі лади. Радіє все навкруги і, мабуть від цього та ще від примирення з дідом настрій мій потроху поліпшується, а перед самою домівкою і взагалі забуваються всі негаразди.
Баба, пославшись на клопоти по городу, не стала навіть дивитись на нашу здобич і окуням, прийшовши з роботи, давала раду мама, а півтори сотні бобирів ми з дідом засолили і через день, нанизавши їх голкою-циганкою на несмолену дратву, вивісили на горищі. Вже за тиждень вони висохли на тріску і аж торохтіли, коли я їх знімав.
– Як захочеться взимку солоненького, дістанемо оцих бобирців та й згадаємо, як ходили з тобою на Острів, – вішаючи у комірчині на цвях довгу нашу низку, задумливо мовив дід і мені серед літа раптом так захотілось зими!
Вудку мою ми з дідом полагодили. Взявши велику пір'їну із гусячого крила, дід обрізав її, залишивши лише прозору трубочку. Потім цю трубочку він розрізав з одного боку по всій довжині, розпарив у окропі і, з'єднавши докупи поламаний гінчик, обтягнув його в цьому місці розм'яклою пір'їною, після чого туго обмотав її просмоленою шевською дратвою. Пір'яна трубочка, коли висохла та прохолола, обтиснула переламане дерево немов лещатами, а я ще й промазав її зверху батьковим клеєм Бе-еф-два. Вийшло так міцно, що і лящ не зламав би тепер у цьому місці мою вудку. До того ж, віднині видно було всім, що вудка у мене бойова – риба її ламала.
Все погане якось швидко забулося, немов його ніколи й не було, зате бобирів отих, що сунули, загледівши нас, від берега, не забути мені повік.
Минають перші враження, засвоюються перші уроки. Настає черга вивчення правил. Так, виявляється, свої правила існують і тут. Пізніше, значно пізніше, ти зрозумієш, що Природа не любить надмірностей: насправді, нам для життя потрібно зовсім небагато. Вміти задовольнятися малим – то є ціла філософія. Якою б тонкою та благенькою не виглядала звичайна вудка, але при умілому з нею поводженні її запасу пружності та міцності цілком достатньо аби витягнути навіть велику рибу і, в той же час, один необережний поспішний рух призведе до втрати здобичі, а то й вудки. І ось уже можна говорити про перше правило: май терпіння та витримку – і навіть з обмеженими можливостями ти отримаєш від Природи усе необхідне тобі для життя та щастя.
Брудна.
Більше місяця не було дощу. Стояла страшенна спека, наш термометр показував у затінку аж тридцять три градуси і на вулиці навіть почала жухнути трава попід парканами. Вона й до цього давно вже була вкрита сірим пилом, бо земля у нас сохне швидко, а коли ще й довго немає дощів, то вози, нечасті автомобілі та люди перетворюють висохлу землю на дорозі в товстий шар, дрібної, як мука, пилюки, котра осідає на траві, парканах та будинках, а сухий східний вітер, буває, здіймає і гонить вздовж вулиці цілі хмари куряви, часом закручуючи її у вихор. Та що вже там казати про вулицю, коли навіть глина на деснянських кручах і та висохла і обсипалась пилюкою під рибальським взуттям.
Вже почались серед дорослих розмови про те, що картопля у цьому році не вродить, що й огірки геть чисто всі покручені, для чого їх солити та маринувати, коли й на стіл соромно буде виставити; рибалки бідкались, що в Десні вода дуже впала, а Філонів бродок можна перейти, не замочивши колін. Вода в озерах була мов чай і ми, хлопчаки, годинами не вилазили з неї, бовтаючись на Коваленчисі в своєму улюбленому місці – на мілині, немов спеціально для нас відокремленій смугою латаття і рідкого ситняку від глибокої та широкої частини озера. Високий похилий берег із крупним білим піском ("Куди тому морському!" – казали заїжджі з міст відпочивальники), який товстим шаром лежав і на дні нашої купальні, гостинно запрошував полежати під гарячим сонцем, проте саме від нього, від небаченої спеки, ми і рятувались у воді. Мою вишиту, побляклу від сонця тюбетейку, подарунок родичів із Ашхабаду, за підкладкою якої завжди лежав гривеник на денний, о п'ятнадцятій годині, сеанс кіно, доводилось постійно мочити у воді, аби не так відчувалась спека. Бідна та тюбетейка вже друге літо поспіль стійко зносила всі негаразди, що випадали на її долю: вона то шкварилась на сонці, то мокла у воді, то губилась в піску, потім знову потрапляла у воду, коли я прав її, аби змити пісок. Коли, забувши про неї, я пірнав, вона ніяк не могла втриматись на голові і плавала на поверхні, аж доки хтось із друзів, підхопивши її з води, не жбурляв мені за кілька метрів. Одного разу, перевантажена піском, вона навіть потонула і ми всі гуртом її шукали, бо в ній саме було не десять, а цілих тридцять копійок, двома монетами по п'ятнадцять.
Врешті-решт спека набридла і нам, бо й вода не давала справжнього порятунку – не будеш же сидіти в ній аж до заходу сонця. Навіть я, незважаючи на моє потаємне бажання, аби в природі було облаштовано так, щоб дощ ішов один раз на тиждень, в ніч із суботи на неділю, бо все одно, в неділю на Десні повно рибалок і риба, перегодована їхнім горохом, не клює, – навіть я захотів дощу.
Сусідка наша, баба Явдоха, незважаючи на численні літні клопоти по городу, знову почала навідуватись до діда з бабою, як, бувало, робила це взимку, тільки тепер – аби пророчити небачену кару небесну:
– Поруйнували церкви, анцихристи! Написано ж у Пророка Агея: мовив Господь Саваоф: "Самі живете в домах прикрашених, а мій Дім у пустці? Зійдіть на гору і носить дерева і будуйте храм. Мій дім у пустці, а ви кожен до свого біжите?!" – Голос Явдохи набирав сили.
Дід з бабою таку крамолу слухали мовчки, як німі, як слухають радіо, а не живу людину і переляк легеньким протягом витав у кімнаті.
" – Тому небо зачинилось і не дає вам роси і земля не дає вам своїх плодів! Я призвав посуху на землю, на гори, на хліб і на виноград, на все, що плодить земля і на людей і на скотину і на всякий труд!"
– Я нікого не боюсь! – кричала далі Явдоха і худою жилавою рукою показувала в бік Города, де на площі стояв райком партії. – Хай знають: впаде на їхні голови кара Господня і страшним буде для них Господь, бо винищить всіх богів землі і Йому будуть поклонятись усі народи!
Давши перепочинок своїй спині, що була затерпла під час обгортання картоплі та нагнавши ляку на своїх слухачів, Явдоха підводилась і знову йшла на спеку бити сапкою на городі порепану, засохлу на камінь, землю між картопляними рядками, а дід з бабою, що від зими трохи підзабули про жахи Армагеддону, знову хрестились та сумно зітхали, зважуючи, мабуть, про себе чи то тяжкість Явдошиних антидержавних закидів, чи своїх, власних, скоєних останнім часом, гріхів.
Коли це раптом вітер перемінився і подув з півдня. Якось парко стало в повітрі і навіть дихалось важче. Перевернутий "молодик", на переконання діда, свідчив, що скоро має бути дощ.
Наступного дня було тихо, без вітру, і через це аж якось лиховісно. Парило на дощ. Всі ходили обливаючись потом та раз по раз позираючи на небо. Десь, аж під вечір, небо на заході потемніло і над Риботином виглянув темно-сизий край грозової хмари. Вона сунула досить швидко і скоро весь захід був придавлений нею – тепер темно-синьою, немов чорнило.
Сонце, яке стояло вже над аеродромом, кинуло на вулицю останні золотаві, неначе перед самим заходом, промені, зблиснуло, освітивши наостанок край хмари, ще більше відтінивши своїм золотом страхітливу темінь, і щезло. Десь далеко на заході і трохи північніше, за Десною, стиха гуркнуло, потім ще раз і ще, тепер дедалі голосніше і ближче.
Було тихо-тихо, ніде ані шелесь. І птахів не було чути, і коники не сюрчали. Раптом загриміло зовсім недалеко, загуркотіло: здавалося, здоровенні округлі каменюки покотились десь за хмарами, немов там, на небі, щось велетенське обвалилось та попадало, перекочуючись. Потім блиснуло зненацька над риботинською фермою: сліпучо-біла, звивиста, немов річка, блискавка розкроїла навпіл чорну хмару і увійшла серед поля в землю, а вже за мить розколовся білий світ, загуркотіло так, немов все небо одразу обвалилось на землю.
– Свят-свят-свят! – захрестилась у дворі баба та шелеснула в хату зачиняти на вікнах кватирки. Аж неначе смеркло надворі; в хаті, куди ми з дідом заскочили слідом за бабою, стало майже темно і дід, перехрестившись, запалив лампадку коло Божої матері:
– Мати Божа, заступнице наша, одведи і заступи!
Враз зашуміло щось надворі і в вікно стало видно, як вітер, що так раптово здійнявся, закрутив на вулиці вихор і погнав пилюку до Слинькового двору, а з дерев посипались сухі галузки і навіть маленькі гілки з листям.