Освітлена згори його постать розрослась у ширину й угрузла боками в пітьму. Велитенська тінь падала від неї в ніч розпливчасто. Вона хиталася широко за рухами вогника в ліхтарні й уся бездонна темінь здрігалася за нею вправо і вліво.
Він відповів по хвилі:
— Приїхав. Ти з ким?
— То та з Замку, Марія.
Він сказав згодом:
— Заходьте. Там мати.
Лая оставила Марію і пройшла кудись у темінь. Згодом скрипнули ліворуч унизу двері і смуга світла впала здолу на камяні сходи.
— Іди, Маріє, — кликнула Лая від і дверей.
— Тут сім ступнів, — добавила вона, як Марія підійшла до сходів.
Марія зійшла вниз, притримуючись бічної стінки. З кімнати тягнуло сирою теплотою й жарениною. Вона зачинила двері й спинилась біля порога.
Кімната була низька, велика, заставлена під стінами. Праворуч топилась плитка, побита чорною бляхою й підмазана долом.
На ній жарилась різана картопля й варилось щось у банячках. Від неї підходила до Марії жінка з дитиною на руках. То була мачуха Лаїна, друга жінка візника Юди Крайса. Вона була моложава; зі стриженою як у Лаї головою. Її горішня губа була коротша, вона піднімалась вершечком вгору, відслонюючи дрібку передні зуби. Щось дитяче було від цього в її обличчі I це добре підходило до її зіркатих молодих очей. І тільки великі, важкі груди й віддутий живіт безобразили її постать. Марія пізнала це згодом: вона родила Юді щороку по дитині й її живіт ніколи не вспівав злягти до звичайного рівня. Проте вона не нарікала. Діти в неї вмірали почерез одно й так утворювалась між живими потрібна відсталь.
Кайла підійшла до Марії й привіталась за руку.
— Заходь блище, — казала вона, — Лая нам говорила. Нічого, посидиш скільки треба. Таке наше положення, мусим собі помагати.
Вона взяла вільного рукою стілець і підставила до грубки.
— Роздягнися, — казала — сідай отут, погрійся. Змерзла там либонь за ніч. Нічого. Добре, що пустили.
Марія роздягнулась і присіла до грубки. Лая взяла в неї хустку й сачок і віднесла до вішалки. Кайла принялась за варіння. Вона повертала на сковороді картоплю й поглядала прямо на Марію.
— Молода ще, — спитала, — сімнадцять маєш?
— Вісімнадцятий, — сказала Марія. Кайла зітхнула й добавила по хвилі:
— Нічого. Не журися.
Марія не журилася. Вона протягнула руки й приняла від Кайли дитину.
— Це Тіма, — сказала Кайла, — їй сьомий місяць, вона нічого дитина.
Побіч матери стояла Рухля, тій ішло на третю зиму. Вона була повновида, з високими брівками й малими чорними очками. Вона скидалась на Лаю. На долівці перед плитою сидів Дувид. Йому минуло чотирі. Він був тендітний, з великого головою на тонкій шийці. Він все довбався в чомусь, йому було байдуже до других. Його прозвали на вулиці дурненьким. А в тім, хто знає, що з його виросте.
Дитина сиділа спокійно на руках Марії.
— Їй пора спати, — думала Кайла, — вона її покормить.
В кімнату війшов батько. Марія встала йому на зустріч.
— Сиди, грійся, — спинив він її, підійшов і привітався. Він був низький, широкоплечий, з великою головою. Хода в його була широка, важкувата, руки тверді і грубі. То Лая була подібна до його. Вона мала його велике, виразне лице, по дівочому потончене. Його стріхаті довгі брови стояли в неї високими, рівними крильцями серед лоба. Його невеликі карі з гострими рисками очі дивились у неї просто, трохи здивовано. Лінія губ була по дівочому посвіжена. Проте лежав у ній, відмінно від лінії батьківських губ, якийсь важкий, трохи несамовитий спокій, що приковував до себе знерухомілу увагу.
Юда скинув зі себе коротку кожушину й підійшов до плити. Протягнув над неї задубілі долоні й поглядав на Марію.
— Зимно на Замку, — спитав він, усміхаючись. Марія й собі усміхнулась і оглянулась за Лаєю.
— А моя Лая привикла, не проймав її. Вона в мене залізна.
— Служила в кого? — спитав по хвилі. Марія сказала.
— І дослужилась. — Він глянув на її живіт і кивнув головою.
— Остав, батьку, — сказала від стола Лая.
— Чого оставити, дочко? Не можна оставляти, доки їм не прийшла за те заплата. А вона їм прийде.
Лая згодилась. Вона їм прийде скоро. Нема що говорити.
Мати поклала дитину в колиску й накрила вечеряти. Вона вигорнула вугілля в черепок і поставила в кутку при дверях. Стіна там стікала вохкістю. В хаті потягло жаром. Кайла вкинула в черепок пучку пахучих зернят, вона була чистьоха.
Сіли всі до стола, Юда покликав Марію.
— В мене также дочка Марія, по нашому Міреле. Вона працює на Волині, а Лая тут, у друкарні.
— Дочки в мене славні, а син помер на Павіяку. Чула Павіяк? І добре, що не чула.
Він розгорнув долонею вуси й вечеряв мовчки. Всі вечеряли мовчки. Так Марія осталась у хаті візника Юди Крайса.
Вона не наймалась уже на службу, ніхто добрий не принявби її в такому стані, нікому не хочеться клопоту на свою голову.
Вона ходила на послуги. Ранком прибірала в кімнатах молодого лікаря-дентиста на Сокільській. Кімнат було дві, роботі невелика: протопити грубки, змести порохи, почистити долівки. Проте Марія відчула, що вже обважніла. Колись гуляючи сковзала щітками по долівці, тепер було трудно. Вона ставала навколішки й помагала руками. Груди й живіт звисали важко додолу, спина перегиналась. Вона підводилась з долівки червона й зіпріта й мусіла віддихатись хвилю.
Рівно в девятій приходив лікар. Він був високий, тонкий, з марним і тихим обличчам. В його був мякий, теплий голос, Марія привикла до його зразу. Він проходив у кабінет, Марія подавала воду й посуду, вона могла відходити. Були вже гості. Иноді сиділа між їми Лая. Вона не дивилась на Марію, вона схилялась над газету І дожидала своєї черги.
Було якось, що Марія вернулась пізніше з водою. Лая була вже в кабінеті. Побіч гуділа машина включена в струю, сверлик буравив порожнє повітря. Лая стояла з лікарем біля столика в кутку, зігнута над паперами. Лікар пішов напроти Марії, приняв від неї воду й відпустив зразу. А ще треба було подати посуду.
Потім ішла Марія на Поштову, там була кухня комітету безробітних. Тут вона стала за другу підручну до куховарки Марти, за першу була Настя, сміхунка чорноброва. Марія сідала біля коша з яриною й обірала картоплю. Наобірувала вона її цілу гору, це була звичайна її робота. Пальці від неї заклякали, Марія розводила їх на колінах, пережидаючи, доки не відійдуть. А так було не важко. Иноді присівалась до коша Настя, робота йшла спірніше. Настя цокотіла безупину, її мова розсипалася що хвилини брязкітками сміху.
— Умру сміючись, — казала вона тітці Марті, що сварила на неї від плити. Марія слухала її радо, посміхаючись мовчки.
Біля одинадцятої забігав у кухню голова безробітних "шалений" Кленик, а згодом зявлялись самі безробітні. Вони приходили з квитками комітету, чергуючись у три зміні. Вони сідали двома рядами здовж столів і їли мовчки й спішно, хоч спішити їм було нікуди. Трудно було їх розрізнити, такі подібні були до себе всі, чоловіки, жінки й діти. Лежало їм щось спільне в складках їх присохлих губ, у западинах вилиць і в темних ямах віч. Було погрозливо сильне, від нього затинався на дві повні годині сміх Насті, що вміратиме сміючись. Вона ходила понура між їми, прибіраючи посуду, її брови висіли двома чорними хмарами над самими віями. Очі горіли під їми як води серед бурею, їх глибінь ожидала блискавок, що наїлися в хмарах. .
Безробітних було багато, вони все прибували. Иноді не ставало обідів для останніх, вони відходили байдуже. Вони навчились відходити байдуже. Як була між їми жінка з дитиною, Настя затримувала її й садовила між собою й Марією. Вони їли разом. Настя дивилась на дитину, її брови розхмарювалиеь. При кутках губ блукав непевними лієчками сміх. По хвилі він проривався й бризгав усім лоскітно в обличча. Дитина сміялась. Теж мати. Марія відходила з полекшою додому.
Було біля третьої. Вона вже не виходила нікуди. Помагала Кайлі в її малому господарстві. Гляділа дітей, як Кайла відходила. Надумувалась, дивлячись у низькі вікна. її руки розгладжували білі шматки на колінах. Вона схилялась над їми й сшивала одну до одної. Мала вже цього повно у своїй скринці.
1928р.