Хоча удар памороки чужинцю забив і втрата крові велика, а все ж не смертельний: коли Доля до нього ласкава, то виживе. Пішов до воза; ще в гуті набрав у барильце води в далеку дорогу, тож якраз і згодилася. Обережно обмив рани, приклав до них розтерті стебла горобинцю[29], що трапився на очі поблизу й перев'язавши смужками платна, котре знайшлося в сакві подорожнього, переніс його до своєї підводи.
Рогатину примостив поряд, а сам узявся до сокири, аби розчистити проїзд. І вже минаючи злощасне місце, подумав, що негоже напризволяще полишати чуже добро. Було у саквах його небагато: в одній спіднє на переміну, три в'ялених лящі та черства уже хлібина, з іншої ж, окрім вузлика з якимось насінням, витяг щось незрозуміле й Кришнем досі небачене – заморська, вочевидь, ні на що не схожа дивина. Завбільшки як три складені докупи долоні, ззовні темне, а під ним зібрані стосом шмаття жовтавої вичиненої скори й з одного боку воно, схоже, зшите, всередині ж вкрите хитромудрими закарлючками – вочевидь чужинськими письменами. Було і ще щось незрозуміле, теж, вочевидь, заморська дивовижа. Волхв у сакви позазирав, поперебирав дива рукою, хмикнув і затягнув вервечку – чуже добро є чуже. Сакви кинув на воза та й почав сікти другу перепону, розчищати гостинець для проїзду.
Жив Кришень удвох із Благинею – своєю онукою від молодшого сина, що згинув, безвісти пропав колись давно разом із жоною: поїхали на торговище до Оболоні[30] й не повернулись. Благиня минулого літа вже унотькою стала. Був у нього ще один син, котрий давно виокремився й сидів зі своєю сім'єю по сусідству. Мав і жону Томилу, проте позаминулого літа причепилась до неї незнана хвороба і що вже не робив Кришень, чим не лікував, а врятувати не зміг – згоріла його водима[31] швидко, наче тобі суха соснова скіпка.
Чужинець-подорожній в дорозі не помер, але й до тями не прийшов; коли привіз його Кришень додому, палав уже в гарячці, шепотів незрозумілі якісь слова. Волхв переніс його до житла, Благиня взялась доглядати. Лише на ранок третього дня жар спав і поранений відкрив очі. Якийсь час мовчав, тільки слухав про що говорили Кришень з онукою, потім попросив пити. Не німцем[32] виявився, і тим дивнішим здався волхвові одяг його: темний, майже чорний і без жодної вишивки.
Наступного дня, коли поранений вже почувався трохи краще, Кришень таки не втримався:
– Хто ти, уноше? Чийого роду будеш?
– Роду я руського... Мені в Хоробор треба... – слабким голосом прошелестів той і перепочивши, додав:
– Пресвітер[33] я...
– Пресв... – почав здивований Кришень, бо зроду не чув такого слова і ніяк не міг второпати, що ж воно означає.
– ...чернігівським єпископом Порфирієм посланий туди... віру Христову ширити.
І Кришень лише тепер зрозумів, що уготовила йому норовлива Доля. Весь свій вік ховався в пущі від грецького бога, жив по праотчому Кону, а той Христос узяв та й сам прийшов до нього – з отсим уношем. Пощо ж рідні Боги, попередивши його про сю стрічу, не відвернули її та ще й віщували про невідворотність того, що станеться, аби й не помислив опиратися?
– Пам'ятаю, як їхали лісом.., – вже з закритими очима вів далі уноша, – а тоді дерево впало...
– Тать тебе сокирою мало не зарубав. Ледь живого знайшов. Ось додому привіз, лікую. Житимеш.
– В Хоробор мені треба...
– Нехай рани гояться, – тільки й одповів Кришень та збентежений почутим подався геть із житла.
"Не такий ти й віщий, – думалось про себе волхвові, – коли відкрились тобі Боги лише вполовину..." Одне відав напевне: те, що повинно статися, має звершитись. Слід пустити все на самоплин. Бо відчував, зсередини себе бачив, відав, що коли йому опиратися – тільки на гірше вийде. Чи не весь день провів на капищі, з Богами спілкуючись, і під вечір змирився-таки з неминучим, через що трохи полегшало на душі.
... А в цю ж годину[34] за тисячі верст на схід, на іншім краї світу, там де з озера Жайсан[35] витікає ріка Білий Іртиш, в юрті Джучі, сина вождя монголів Темуджина з роду Борджигін, заплакало щойнонароджене дитя. Коли повитухи показали малого батькові, Джучі, вдоволений міцною будовою свого другого сина, нарік його іменем Бату[36].
І
Часом перед нами у всій своїй величі постає Неминучість: як невблаганна доля, як невмолимий присуд Неба. З усих живих істот лише дерево та ще людина спроможні подивитись їй у вічі. Бо врісши корінням у рідну землю, дерево не сховається від небезпеки, як риба у водній глибині, не здійметься, аби втекти, птахом у небо і не шасне звіром у гущавину – коли судилося, смиренно прийме смерть стоячи. Помре в єдиній надії, що вціліле коріння пустить молоду поросль і розвіяне вітром сім'я проб'ється до сонця новими росточками – аби лиш Мати-Сира земля не втратила здатність рождати нове життя.
І лише людина, єдина зо всих Божих створінь, здатна постати перед Неминучістю по волі своїй: не пірнути, не злетіти, не втекти, а гордо звівши голову, не злякавшись приречення, без страху розчинитись у Вічності, силою духу свого вразивши саму смерть. І той незламний людський дух не зникне разом із нею з лиця землі: невидимий, здається, і нечутний, звитяжним своїм прикладом запалить душі інших, близьких і далеких, живих та навіть ще ненароджених на непохитний спротив невмолимій долі – нині, через десятиліття або й віки.
Подорожній виглядав дуже стомленим, навіть виснаженим. Стара, латана-перелатана свитка, личаки, шапка з облізлою заячою околицею, напівпорожня торбинка через плече, в руці довга патериця – і при ході легше, й від собак оборонить за потреби, а при поясі неодмінний ніж у піхвах: не те, щоб зброя, а так, незамінна в дорозі річ, певно, найцінніше добро гореки[37]. Коли гостинець вивів його з лісу на відкритий простір поля і десь, ще далеко попереду, почувся собачий гавкіт, подорожній одразу помітно повеселішав:
– От і добре! – мовив сам до себе: – Везе тобі, Патапію. Дивись, ще й повечеряєш.
Здолавши півверсти, уже й дими помітив, і посад відкрився, а за ним – городські дубові стіни.
– Дякую, Тобі, Господи! – повернувшись одесну, перехрестився на схід і навіть у ході додав.
Діставшись посаду, рушив його вулицею до високих городських воріт, але щойно побачив дорогою в якомусь дворі жону, одразу ж підійшов до хідника.
– Благословенна будь, рабо Божа, не знаю, як величати тебе... – звернувся смиренним голосом до господині. – Чи не даси прочанину водиці попить?
Та зиркнула на страждальця, що невідомо звідки взявся, й жіноче серце стиснулось від жалю. Мало не метнулась до житла і скоро вже винесла не тільки ківш-утицю з водою, але й кусень хліба.
"Бач, худий який... – тихенько хитала головою жона, не наважуючись щось запитати. – Божий чоловік, не інакше."
Патапій, попивши, перевів дух, витер долонею рота, куснув хлібця і вклонився жоні в пояс.
– Господь віддячить тобі за милосердя... Як сей город зветься?
– Хоробор, – трохи здивовано промовила жона і таки не втрималась, спитала:
– Невже не відаєш куди йдеш?
Дивний подорожній, не в змозі опиратись голоду, знову відкусив добрячий шмат хліба і сховавши решту в торбину та зніяковіло розводячи руками, тільки мугикнув щось з набитим ротом та й подався геть – до воріт.
На щастя Патапія з города саме виїжджала підвода, тож і сторожу не довелось умовляти – пропустили незнайомого безградника[38], що назвався богомольцем: ну яке від нього зло може бути? А він одразу подався до корчми – якби хтось уважно стежив за подорожнім, неодмінно сказав би: "Е-е-е, сей знає, що діє."
Не так багато й часу минуло, коли навколо Патапія зібралось у корчемниці більше десятка городян і всі, як один зачаровано слухали божого чоловіка.
– ... і там повідав мені муж новгородський, що боярин їхній послав якось отроків своїх до земель полунощних, Югрою рекомих і диво ті вздріли, незнане раніше: живуть там люде, німі язиком, а гори там від моря до самого неба і зсередини клич гучний стоїть...
– Свят-свят-свят... – не стримавшись, почав хреститися підпилий городянин.
На нього зашикали й щільніше обступили пришлеця – аби жодного слова не пропустити.
– ... мовби рече хтось зсередини гори і стукіт чути: ніби січуть гору, висіктись хощуть, – Патапій спинив розповідь, сьорбнув квасу, аби промочити горло; хтось догідливо підлив іще, підсунув в'ялену рибину, пів паляниці.
– Речи, речи, чоловіче божий, – попросили.
– А в горі тій віконце маленьке просічене, мовлять ізвідти незрозуміло що, на залізо вказують, просять значить; а супроти ножа чи сокири скори[39] дають неміряно.
– Ти бач... І там, значить торг є.
– Цить, Чорното!
– А ще й такі землі є, де зими зовсім немає, токмо літо й зветься та сторона Хіндія, – підбадьорений успіхом, почав нову оповідь богомолець, не оминаючи увагою пригощання.
– Живуть там язиці[40] предивні, одні німі, а ті рогаті; ще є триногі й чотирирукі, ликом усі ж чорні. Є такі, що наполовину птах, а голова собача. Або ноги скотинячі. А диво в тім, що земля та православна!
Присутні охнули, як одна людина.
– Лося там не побачиш; ніздророги бігають і вельблюди, а ще коркодили, звірі люті: на що помочиться, на дерево там, чи ще на щось – вмить вогнем згорить!
– Та дайте ж послухать! – пробивався крізь натовп хтось зі спізнілих.
– ... А ще в тій землі півні єсть – на них же люде їздять.
Вже і в Чорноти не знайшлося слів – тільки сопіла юрма і в усих від подиву очі на лоба лізли, кожен про одне думав: як би не забути нічого з почутого.
– Живуть там і рахмани, – вже й свитку розстібнувши, й очкура попустивши, вів далі Патапій цілому гурту своїх слухачів, – суть нагомудреці, бо ніяких одеж не мають, і жони їхні, й дітиська такожде...
– Ти скажи-и!.. – уявив почуте котрийсь із новеньких послухів[41].
– ...