І не так уже й страшно, що дань нині платиться київському князеві вже по куні з диму і по ногаті – з сохи ріллі: таким за кілька поколінь став розмір данини, княгинею Ольгою названий уроком, – нічого, дякувати Богам, не переводиться у лісі звірина, зате куди спокійніше стало люду жити після того, як молодий князь Святослав, син Ольги та Ігора, повоював хозарів на Ітилі-ріці!
Багатий і чисельний рід Коропа. І всьому потрібно дати раду, про все наперед помислити – така доля старійшини: це хтось може дозволити собі, забувши про все, податись на кілька днів на лови, аж за Десну. Хтось, тільки не він, Видута. Колись дуже давно саме його вибрав рід старійшиною після того, як його старший брат Жадан надто вже загордився і поставив себе вище будь-кого в роду.
Попервах Видуті було дуже важко. Від природи людина спокійна та виважена, він змалечку знав, що йому старійшиною не бути ніколи: Жадан, первісток його отця, Рождена, мав змінити отця, а тому Видута вважав, що доля приготувала для нього життя звичайного городищанина. Та тільки хто ж може сказати напевно, що натче йому Доля? Ставши старійшиною, Видута дідам не перечив, радився з ними коли потрібно і непотрібно було, з родовичами своїми поводився чемно, ні на кого й не гримнув, хоча з часом міг уже і строгість виявити – а як же очільнику без цього?!
Рід, пам'ятаючи, яким був Жадан, спочатку вважав його за тюхтія, потім звик: якось воно так виходило, що й справи начебто самі собою робилися, начебто і старійшина ні при чому, а все котилося по вкатаній стежці. А Видута потихеньку, помаленьку вчився собі і вчився, аж доти, доки, зовсім не одразу, а з часом, не розібрався що й до чого і не почав потроху прибирати віжки до своїх рук. Правда, все одно, йому ніколи й на думку не приходило щось важливе вирішувати самотужки. Він завжди волів перекласти це на плечі віча або дідів.
Не раз бувало так, що згарячу, як то на віче часто буває, перемагала одна думка, а наступного дня, роздумавшись як слід, усі вже бурчали, що насправді краще було б Видуті самому це вирішувати і тоді якраз приходив його час. Хоча за все своє старійшинство він жодного разу нікого не облаяв, рідко коли кричав і мало кого покарав, але в городищі все робилося досить вчасно і до ладу, останніми роками з Видутою взагалі ніхто не сперечався. Певно, що при Жаданові справи роду йшли б ще краще, проте дорікнути Видуті язик ні в кого не повертався.
Рід більшав та більшав, городище розросталося, пришлеців також додавалося: люд втікав з південних країв, з лісостепу, шукаючи захисту від кочовиків, котрі щороку шарпали південніші городища. Пришлецям з тих городищ рід прихисток давав, селитися дозволяв, але не тим, хто лише на землі умів трудитися, бо земель, вважав рід, – і так обмаль, тому осідали в городищі частіше за все ті, хто знав якесь ремесло. Давно вже пришлецям місця у стінах не вистачало і навіть після того, як їх двічі переносили, розширюючи городище, все одно хтось тулився до стін ззовні. Отак ніхто й не зчувся, як на схід від городища виникло ремісниче передмістя – посад, а городище перетворилося, вважай, на город, котрий по деснянській протоці, на березі якої колись давно рід звів перші стіни, і назву свою мав – Короп. Не мало, не багато – майже п'ять сотень димів налічив минулої осені тивун із Ратичева, понад вісім сотень мужів! Затісно стало в городищі не лише пришлецям, але й своїм. Помислити тільки: щоб сплатити князеві урок у мало не чотири тисячі вевериць, потрібно в лісі ледь не половину їх винищити, а наступної зими чим тоді платитимеш? А щоб під нову ниву ліс розчистити – ген куди потрібно було йти: на сам шлях часу потратиш не менше, ніж на ниву. Добре, що пришлець один показав, що воно таке – переліг[79]. Та все ж ще при Рождені повиходило з городища кілька малих родів: відійшовши на десяток верстов, осіли там весями, а ті на городища перетворилися – Сохачеве, Жорновки; вже при Видуті постало на задесенській оболоні і третє. Право на землю під ниву та на лови у лісі мають лише свої, корінні родовичі, бо це земля їх пращурів, дідизна і отчина. До того ж, ремісникові ніколи ловами займатися – йому за ремеслом нема часу і вгору глянути, простіше придбати ту скору в родовичів, що на ловах знаються. Торг почався мало не щоденний та й гості все частіше навідуються до Коропа. І власні купці завелися, шестеро з них нарочитими мужами стали і вже раду тримають укупі з дідами та сотниками, чужі ж гості проторували з півдня, від Путивля, що стоїть на Семі, лівій притоці Десни, широкий гостинець до Коропа і частенько навідуються сюди все літо: жертовний вогонь перед Богами он там, біля торжища, рідко коли не запалюється, а по п'ятницях – так обов'язково.
... А світ уже не той, що раніше: щось сталося з людьми – він і сам не добере, що саме, але ж – сталося! Правий був покійний Божеслав, коли говорив родовичам, що людина не повинна мати більше, аніж потрібно їй для простого життя... Говорив... А хто слухав? Щось таке зрушив своїм учинком його старший брат, Жадан, бо після того, як із власної волі став він ізгоєм, вийшов з усіма своїми домочадцями з великого роду, і почав вкриватися тріщинами коропський рід. Третього, по смерті Жадана, літа стали молодші, завзятіші родовичі, один по одному вимагати, аби виділив рід їхню частку племенщини – і все ж згідно покону... Ні, вони не одселялися з городища, не ставили свої весі, вони, маючи власне тягло[80] самі вже обробляли ниву і з кожним літом таких ставало усе більше та більше.
Як не противився він, Видута, цьому, як не переконував триматися купи, та бажання мати більше, не ділитися з великим родом житом і гов'ядою зробили з його родовичами лихе: сиплеться рід, як грудка пересохлого на сонці піску і вже дійшло до того, що деякі живуть лише від праці рядовичів[81], навіть не беручись за чепіги[82] чи топорище.
А літ з десять назад родовичі остаточно розділили усю племенщину; мало того, що межі ділять тепер усю ниву на клаптики, так ще й усередині городища звели навколо жител та клітей горожі, закриваючись від "чужих" (чуєте, вже чужих очей!), за своє добро вболіваючи... Якщо щось і залишилося від колишньої єдності роду, так це спільна сторожа на стінах, випас товару на лузі та ще косовиця.
... От якраз за три дні і має вже початися косовиця: луг скрізь за межами пасовища скота міниться кольоровими переливами квітучого різнотрав'я, тонконіг, грястиця та лисохвіст у колос пішли – якраз пора братися за косу – о цій порі в травах накопичилась уся можлива сила, тому баритися ніяк не можна, бо перестоять вони і не буде скот з охотою поїдати те сіно. Сьогодні другий день, як стало на погоді, дощі скінчилися, східний вітерець нових не обіцяв – потрібно устигнути не лише накосити, але й висушити як слід сіно та скласти його на високих лугових місцях у стоги: днів шість потрібно, якщо не більше. Видута перебирав у голові чи нічого не випустив, чи все продумано, як треба. Він, замислившись, постояв на стіні ще якийсь час і вирішив спускатися до воріт, щоб переговорити з пастухами про молодняк.
Скот тим часом вже ступив на плавучий міст, наведений через протоку. Міст складався зі скріплених між собою плотів, збитих аж у три шари з вербового кругляка. На зиму, коли випас худоби припинявся, його розв'язували, плоти витягали на берег та прикріплювали до верб, щоб повінь часом не забрала їх із собою.
Попереду стада сунув бугай, за ним, поколихуючи роздутими боками, поважно переставляючи ноги, несучи переповнені молоком вим'я, ішли корови – годувальниці роду, його найцінніший скарб, основа достатку і благополуччя, за ними пленталися робочі воли – те тягло, без котрого ніколи не взнаєш смаку житнього хліба, а у хвості, бекаючи, мекаючи, напираючи на передніх, інколи навіть здираючись на них, поспішали вівці та кози. Три пастухи, верхи на конях, у супроводі кількох собак, давали лад усій цій різномастній та неспокійній чотириногій громаді, притримуючи її перед мостом, аби не збилося стадо до купи та, поламавши огорожу, не опинився скот у воді.
Коли товар почав заходити у ворота, Дажбогу-Сонцю до верхівок дерев на західному видноколі залишалося не так вже й багато – якраз стільки, щоб жони встигли при світлі дня подоїти худобу. Видута востаннє кинув оком на луг і тут здивовано помітив, що від броду через Вить до города поспішає на рисях комонний. Хоч як далеко він ще був від стіни, але старійшина досвідченим оком одразу ж помітив у ньому чужинця: і по коневі – тоншої статури і вищому ніж коні роду, і по його підібраній, вкороченій рисі, і навіть по тому, як тримався вершник – видно було, що то швидше за все якийсь ратич поспішає. Що більше наближався вершник до плавучого мосту, то більше здивування зростало у Видути, бо поряд із конем скоком бігло ще щось чорне, на лоша не схоже, як для собаки – занадто велике, але ж скок його був більше на вовчий трусок[83] схожий: що б то мало бути? Огнищанин аж брови нахмурив, пильно вдивляючись у комонного, забувши навіть про пастухів і своє бажання з ними переговорити: худоба вже вся зайшла в город і сторожа збиралася причиняти важкі та високі, на кованих із криці жековинах, дубові стулки воріт.
– Причиніть, але не зовсім – гукнув Видута: – Подивимося, хто це до нас, на ніч глядючи...
Доки Видута спускався зі стіни, на ушулах заскрипіли давно немазані петлі воріт, його таке неподобство роздратувало, бо казав же учора: змастити салом петлі; ні, не послухалися... Не підвищуючи голосу, невдоволено мовив до старшого, Осьмака, що був родом з берегів Псла:
– У вашому городищі теж так скрипіли? Вже ж було мовлено: зма-сти-ти! – з притиском наголосив огнищанин. – Допоки ще казати?!
Осьмак почав вибачатися, руку до серця прикладати і Видута зрозумів – на цей раз зроблять. Він не любив карати, не розумів і тих людей, котрі роблять усе лише коли стоїть хтось над ними з батогом і казав про таких: "Пропащі."
А тим часом вечірній пришлець був уже майже біля воріт...
...