На кожній сторінці було по декілька фотографій. Красуні ніби змагалися між собою, щоби сподобатися мені.
Я подивився на Сергія Сергійовича, чи як там насправді його звали, вдаючи, ніби не розумію, до чого це.
– Ти ж сказав, що давно не спав з жінкою, – усміхнувся він, ніби прочитав мої найсокровенніші думки, і я зрозумів, що моя затія з невинним побажанням вдалась. Мовляв, я пожартував перед поважною комісією щодо жінок, а ви все сприйняли всерйоз.
Тепер відступати було нікуди. Я гортав сторінку за сторінкою, не стільки вдивляючись у фотографії красунь, скільки думаючи про те, навіщо чоловікам у чорному підкладати під мене якусь жінку. Звичайно, випадкових, просто з вулиці, там нема. Всі вони служать чоловікам у чорному. Мабуть, кожна і звання відповідне має. Я був злий на себе за свою відвертість перед грізною комісією. Хочуть вивідати у мене найпотаємніше. Хто ж, як не жінка, здатна це зробити? Злість моя росла з космічною швидкістю, але я намагався зберігати олімпійський спокій. Хочете зі мною позмагатися? Давайте! Побачимо, хто вийде переможцем.
І тут мій погляд упав на одну фотографію. Це була Василина. За мить я зрозумів, що помилився. Жінка була лише подібною на Василину, але, звичайно, це не вона. Відчував на собі уважний погляд Сергія Сергійовича, чи як там його насправді звати. Намагався не зрадити сам себе. Я перегорнув альбом до кінця і вдав, що ніхто мене не зацікавив. Саме так повинен був витлумачити мій погляд Сергій Сергійович, чи як там його насправді звали.
– Вам ніхто не сподобався? – запитав він.
– Ні, чому ж, – заперечив я, але трохи поспішно. – Декілька жіночок сподобалось.
Я боявся, що гра закінчиться, не розпочавшись.
– Декілька не вийде, – суворо сказав Сергій Сергійович, чи як там його насправді звали. Чомусь здалося, що він сердиться на мене, бо я граю не за правилами, встановленими ним.
Я навмання знову відкрив альбом, хоча знав, де приблизно знаходиться фотографія жінки, подібної на Василину, але перегорнув сюди-туди декілька сторінок, вдав, що знаходжусь у глибоких роздумах і тицьнув пальцем у потрібну жінку. Саме в ту мить я подумав, що зробив стратегічну помилку. Можливо, вони зробили пластичну операцію цій жінці, щоби вона стала подібною на Василину, знаючи, що я виберу саме її, опинившись у заздалегідь підготовленій пастці. Значно пізніше зрозумів, що, як завжди, перебільшував. І справді, навіщо чоловікам у чорному вдаватись аж до таких хитромудрих комбінацій, якщо можна випробувати мене на лояльність набагато простіше?
Здається, моїм вибором Сергій Сергійович, чи як там його насправді звали, був задоволений. Гра все-таки вирівнялась і увійшла в русло, де діяли його правила. Він загадково усміхнувся і натиснув на кнопку.
– До завтра! – сказав Сергій Сергійович, чи як там його насправді звали, і простягнув мені руку, ніби запрошуючи до когорти чоловіків у чорному.
Я поступав у розпорядження тіло-охоронців. Головний із них бачив цей потиск рук. З погляду я зрозумів, що значно зріс у його очах.
14
Коли ми виходили із кабінету Сергія Сергійовича, чи як там його насправді звали, я згадав, що за варення він додав до чаю. Аґрус. Звичайно, це був аґрус. Але якщо з дитинства я пам'ятав варення із аґрусу кислуватим, то тут воно було солодким. Мабуть, інший сорт.
Ми йшли кремлівськими коридорами, і я зрозумів, що в мене побільшало охоронців. Точніше, я відчував це, бо не наважувався дивитися по боках, а тим більше – озиратися. Подумалося, що, можливо, стався збій у Системі й мене прийняли за справжнього Путіна. Ще цього не вистачало. Звісно, я перебільшував, як завжди, але десь глибоко в душі хотілося, щоби було саме так.
Раптом двері одного із кабінетів відчинились. Якийсь товстий чиновник дивився на мене, і я прочитав жах на його обличчі. Звісно, не я був причиною цього, а той образ, який з мене зліпили і який носитиму до кінця днів своїх. Але ж бідний чоловік не знав цього. Він вискочив зі свого кабінету тоді, коли не повинен був це робити. І треба ж зіштовхнутися з Путіним, коли той кудись ішов у когорті охоронців!
До чиновника підскочив один із чоловіків у чорному, з силою зачинив двері перед носом нещасного, залишивши його по той бік барикад. До моєї бідної голівоньки прийшла грайлива думка: тепер цей чиновник до кінця дня не вийде із кабінету, навіть якщо захоче в туалет. А потім вдома думатиме, як же він так необережно потрапив на очі Путіну, тобто зустрівся поглядом зі мною. Ще вмре, бідолаха. Шкода, що нема в сучасній російській літературі письменника, який би хоч трохи був подібний на Чехова і зумів би осилити цей сюжет.
Подібна комічна історія сталася, коли ми йшли внутрішнім кремлівським двориком. З якогось під'їзду вискочило двоє чиновників з пузатими портфелями. Вони про щось розмовляли між собою і не відразу нас побачили, зробивши декілька кроків назустріч процесії. Коли ж побачили, зупинились, як вкопані. На відміну від того товстого чиновника, в них спрацював інстинкт самозбереження. Вони хутко повернулись обличчям до стіни, ніби виконували таємні кремлівські інструкції щодо поведінки під час зустрічі з вождем, і так стояли, мабуть, доти, доки ми не пройшли. Значно пізніше, вже коли був на волі, я подумав: бідний Путін, якщо його всі так бояться. Я би не хотів по-справжньому бути на його місці.
Мабуть, я задумався про щось своє, бо зупинився перед входом у під'їзд. Охоронець ззаду легенько підштовхнув мене. В одну мить я зрозумів, у чому фундаментальна різниця між мною і Володимиром Володимировичем. З Путіним він би так не поводив себе. Зі мною можна. Я не справжній. Лялька в руках чоловіків у чорному. Викинуть на смітник, як тільки достатньо награються мною.
Мене ввели до шикарного готельного номеру. Чотири кімнати. Велика вітальня. Трошки менша спальня. Кухня з усіма можливими технічними прибамбасами. Тут я був повний господар. Лише до однієї кімнати, на якій красувалася табличка "Охорона", мені було зась. Взагалі охоронці вели себе, як квартиранти. Випадково зіштовхнувшись зі мною, тушувались і швиденько йшли до своєї кімнати. Після цього довший час я нікого з них більше не бачив. Звичайно, всюди були встановлені відеокамери. Жодної з них я не знайшов, але відчував пильне спостереження за собою по той бік барикад.
У вітальні була шикарна бібліотека, і я відразу зайнявся її вивченням. Що ж, тут було все, що смакувало мені в попередньому житті. Але зараз я був зовсім іншою людиною. І сталося це ще до того, коли мені зробили пластичну операцію, ніби відчували, що я стану таким, яким потрібен чоловікам у чорному. Обличчя Путіна – лише маска, яка приховує мою справжність. А я зовсім інший, ніж це може здатися на перший погляд. І це інакше дрімало глибоко всередині мене, щоби вийти на поверхню саме зараз, коли я не лише зовнішньо, а й внутрішньо ставав подібним на Володимира Володимировича.
Я відійшов від книжкової шафи. Якщо за мною спостерігали, то могли побачити розчарування на моєму обличчі. Мовляв, де ж ви були раніше? Це вже пройдений етап у моєму житті. Найбільше, що могло мене зараз зацікавити, – телевізор. Він був великим і довгим, як акваріум. Я ввімкнув його. Екран виблискував кольорами, яких я, здається, ніколи не бачив у своєму житті. Ні, були звичні сім кольорів райдуги, але до них додавалося безліч відтінків, роблячи картинку цікавішою і… Я довго потім шукав це слово, аж поки не знайшов – божественною. Самі ж телепередачі швидко розчарували. Складалося враження, що час зупинився на місці. Соловйов, Шейнін та іже з ними втовкмачували в голови нещасних росіян, що їхніми найбільшими ворогами є Україна та США. Подібна пропаганда мене вже не влаштовувала, а радше відштовхувала. Чим більше на біле казали чорне, тим частіше до моєї бідної голівоньки приходила думка: а може, це біле і не таке вже чорне? Втім, я помітив, що ведучі політичних ток-шоу стали більш агресивними. Мабуть, брак аргументів робив їх такими. А ще неозброєним оком було видно втому на їхніх обличчях, ніби вони завели самих себе і заодно глядачів у глухий кут, з якого нема виходу.
Я не знайшов жодного телеканалу, який би мені сподобався. Мабуть, справді внутрішньо змінився за цей час, коли перебував у чоловіків у чорному, бо ні футбол, ні Діскавері, ні телеканал "Культура" більше не захоплювали мене.
На кухні, не питаючи дозволу в охоронців, які поховалися, мов миші в норах, я перекусив, знайшовши все необхідне в холодильнику. Що ж, пора ставати господарем – і ці люди повинні це відчути.
У спальні було довге і широке ліжко, на якому цілком могла переспати рота. Анемічні риби в акваріумі мене не зацікавили, як і невиразні картини на стінах, у кожну з яких могла бути вмонтована відеокамера.
І коли старший охоронець сказав, що до мене прийшли, я подумав, що ж тут міг забути Сергій Сергійович, чи як там його насправді звали.
15
Але це був не Сергій Сергійович, чи як там його насправді звали. Я побачив Василину, тобто жінку, дуже подібну на неї.
Від самого початку, коли я спілкувався з Василиною – не Василиною, а потім займався з нею сексом, у мене виникало відчуття, що вона знає про мене все: ніякий я не Путін, а лише його двійник під номером Тринадцять, без імені й прізвища. Проте поводила зі мною так, ніби я справді Володимир Володимирович. Значно пізніше я зрозумів цю гру чоловіків у чорному: я повинен відчувати себе російським президентом у будь-якій ситуації. Я повинен бути Путіним будь-коли, навіть, грубо кажучи, в туалеті. Іншими словами, у певний момент, коли мені про це скажуть чоловіки в чорному, я маю бути готовий підмінити його. Мабуть, подібні інструкції отримували й жінки, в роботу яких, у тім числі, входило заняття сексом з двійниками Володимира Володимировича. Я розумів, що Василина – не Василина теж належить до системи цих чоловіків у чорному, має відповідне звання, так що мені не слід втрачати контролю над собою.
Ми вели розмову про все і ні про що, як це зазвичай буває між чоловіком і жінкою, які знають, що все закінчиться банальним сексом, після якого вони ніколи більше не зустрінуться. Василина – не Василина не брала ініціативу на себе, все-таки імітуючи, що нібито має справу із самим Володимиром Володимировичем, хоча я підозрював, що в попередньому житті вона була повією, а вже потім потрапила до поля зору чоловіків у чорному.