Уста в уста – і хай вмирає світ! (поетична збірка)

Власюк Анатолій

АНАТОЛІЙ ВЛАСЮК

УСТА В УСТА – І ХАЙ ВМИРАЄ СВІТ!

До збірки увійшли вірші, написані 2012 року

---

І знову рік новий надворі,
І аж тепер правдивий випав сніг.
Десь моє щастя затаїлось на оборі,
Та не пуска його до мене зайшлий гріх.

Усе у світі цім переплелося,
Не розрізниш минуле й майбуття.
Куйовдиш ти моє волосся.
Віддам за це своє життя.

А сніг лапатий з ночі взяв розгону.
Зігнулися дерева від віків.
Захоплені, не чуємо земного стону,
І рід людський немовби онімів.

Найбільше з випробовувань – красою,
Коли не розрізниш суєтності буття.
Мені так гарно йти з тобою,
Й за це б віддав своє життя.

Ворони здобич вже свою відчули –
Так, ніби світу вже кінець, кружляють.
Вселенських попереджень не почули
Сліпії люди, що від себе все втікають.

Людина – Бог. Занадто богів в світі.
Божественне змаліло на землі.
Зоря Ісусова на небі вже не світить,
Розтануло усе в диявольській імлі.

А сніг кружляє і не тане
На радість безпроблемній дітворі.
Нам щастя у житті з тобою стане,
Помолимось Ісусовій зорі…

14 січня 2012

---

Немає без Соборності Вкраїни.
І без Свободи теж нема.
Вся територія — суцільнії руїни...
Уся земля від горя вже німа...

Ланцюг єднання заржавів не вчора.
Скувала влада в кайдани.
І Україна чорноброва
В міцних обіймах Сатани.

Замерзло все. Душа і тіло скуті.
Народ очікує весни.
Ми встанемо з колін, забуті.
Перетворімо в дійсність волі сни!

22.01.2012

---

У пам'яті снів дитинства
Блаженно я потопаю.
І виринаю знову,
Хапаю повітря чисте.

Про вічність тоді не думав,
Минулого теж не було.
Найкраще – це те, що сьогодні,
Ось ця неповторна мить.

І сонце тепліше гріло.
І дощ був мокрішим, правда?
А сніг був білішим – точно!
І тато, і мама були…

А я прокидатись не хочу.
В дитинстві так добре бути.
Та вічності не буває
Ні у житті, ні в снах.

Тому й постарішали, друже,
Що прагнули у дорослість.
А це ж неземне блаженство –
Дитячість в собі зберегти.

Зійшлися час й простір в двобої,
Ніхто поступатись не хоче.
А дівчинка із минулого
Сміється через віки.

А меду такого пахучого
І молока від корови живої
Ніколи уже пізніше
В житті я не куштував.

У пам'яті снів дитинства
Блаженно я потопаю.
І виринаю знову,
Хапаю повітря чисте…

2 березня 2012

---

Метеликом день б'ється у вікно.
Безслідно час минає в мерехтінні.
Всі дивимось одне німе кіно.
Заплутались в життєвім павутинні.

А ти далеко. Відстані руки
загрузка...
Не вистачить мені, щоб обійняти.
Минають місяці, роки.
Молодшим вже не можна стати.

Життя – суцільний сум і плач.
Маленька радість – як розрада.
Ми граємо свій нецікавий матч.
І смерть – остання наша зрада…

2 березня 2012

---

І ти сказала: "Буде так завжди!".
Зажди, кохана, не спіши, благаю.
Ми в цьому світі вічні вороги.
Комусь дорога в пекло чи – до раю.

Змінить не можна долі навіть в снах.
Аллах чи Бог тобі не допоможе.
Летиш сміливий, наче птах, –
І помахом крила усесвіт розтривожиш.

Життя коротке, мов луна –
Луна у просторі і часі.
І вже надірвана струна.
І хробаки до тіла ласі.

Він насміявся над людьми.
Людь ми. Ми нелюди. Ми звірі.
У краї вічної пітьми
Не можна жити в щасті й мирі.

Той, хто побачив смерть, – помре.
Замре на мить в чеканні дива.
І яблук із Едему не зірве,
Яка б не спокушала діва.

Цей дух протесту втрачений навік.
І чоловік назад іде до мавпи.
Життя марнуємо за роком рік,
Який хоч міцності запас не мав би…

2 березня 2012

---

Які у тебе ніжні руки,
Які гарячії вуста!
Після тривалої розлуки,
Коли ішов на вічні муки
І закипала кров густа, –
Ми знову разом, мов малята,
Не помічаєм світ навколо.
І розгорілося багаття
Кохання нашого земного.

Усе у цьому світі вічне.
Народжене, у Космосі живе.
Сплелись разом два тіла ніччю,
І річка Пам'яті пливе.

Моє ти щастячко кохане,
Як довго я тебе шукав!
Щомиті бажане й жадане,
Я аж тепер тебе пізнав.

А щастя – в просторі і часі,
Його ніщо спинить не може.
Молюсь Тобі, ласкавий Боже,
Що допоміг мені, невдасі!

Два люблячі серця – це диво,
Яке буденним мало б стати.
Ми по життю йдемо грайливо.
Життю – кінець.
Все – спати, спати…

6 березня 2012

СИВИЙ ТУМАН

Роки минули. Ми з тобою
Вже на межі життя і смерті.
Любов в обіймах із журбою
Іще живуть собі, уперті.
Життя мина в тумані сивім,
І вже здоров'ячко підводить.
Та навіть в світі цім зрадливім,
Повірте, жити нам не шкодить.

Сивий туман.
Життя – обман.
Любовний пломінь –
Сонячний промінь.
Усе минає
За небокраєм.
Любов пройде –
Туман зійде.

Згасає зірка. Лиш бажання
Устигли ми ледь загадати.
Нас гріло все життя кохання,
І зорям буде що згадати.
У цій шаленій круговерті
Душа вже спокою не має.
Ми будем вічні. Ми безсмертні!
Кохання в світі не минає.

Сивий туман.
Життя – обман.
Любовний пломінь –
Сонячний промінь.
Усе минає
За небокраєм.
Любов пройде –
Туман зійде.

7 березня 2012

---

Я народився у неділю.
До церкви люди йшли молитись.
У мами ще усе боліло.
А тато пив на радощах вино.
Що я побачив в першу мить блаженства –
Побачу те ж, коли душа із тіла
Ввись полетить, шукаючи розраду
Поза земним, нікчемним і банальним.

Народження – це перший крок до смерті.
Відхід у вічність – до безсмертя перший крок.
Спочатку слово було, і було слово Бог.
Наприкінці теж слово буде, і буде слово Бог.
Життя – спокуса для людини,
І в кожному живе Божественне начало.
Проте лиш на Землі життя існує,
А поруч стільки мертвих є планет.

Так і Божественне начало в кожнім
Перетворитись може в тлін.
Немає більшого гріха на світі,
Аніж змарноване життя людини.
Зруйнованих людських світів – тьма-тьмуща,
І все лише для того, щоб сказати,
Що раю на Землі не може бути.
Рай – для безсмертних, пекло – для живих.

12 березня 2012

---

Порядність не в тім, щоб змовчати,
Й не в тім, щоб сказати все в очі.
Порядність у тім, щоб не дати
Дню згаснуть й воскреснути ночі.

Згорить у вогні й перетвориться в попіл
Живе й ненароджене, мертве й воскресле.
Вуж в небо не може злетіти, лиш сокіл,
І крига не взимку, весною лиш скресне.

Ми всі випадкові в житті цім цікавім.
Жаліть, що помремо, не треба.
Зірки не поможуть, й гадання на каві.
Усі підем в землю – до неба.

Усе віддамо до краплини, до йоти.
В останньому подиху землю зігрієм.
Ми люди, і люди ми доти,
Допоки кохаємо й мрієм.

Все інше – лиш засіб до існування.
Живемо лиш з Божої ласки.
І щоби не було розчарування,
Не вірте в бабусині казки.

Ми смерть програмуєм у власному тілі.
Не можем її зупинити.
І в калейдоскопі цім чорно-білім
Дано нам померти, щоб жити.

12 березня 2012

---
Всі задуми народжуються в небі.
А ми подібні туфельці й амебі,
Щоб втілити в життя Божественне начало.
Людина хоче бути Богом. Їй замало

Відведеної ролі на Землі. Їй треба
І раєм керувать, і адом.
Землі їй мало, хоче неба,
І управлять Едемським садом.

Нікчемність в нас закладена Адамом.
І Єва самовпевненість додала.
Спалило сонцем крила не в Дедала.
Порядність скрили ми безчестя шрамом.

Колись людина крила мала,
Як ангел до небес злітала.
Та Бог забрав в людини крила,
Душа ж бо у людини згнила.

Ми мусимо леліять душу,
Вона безсмертна і нетлінна.
А ми трясем її, як грушу,
Немов чужа вона, не рідна.

Людина хоче бути на Землі,
Та щезне невідомою в імлі.
А рай міг бути не лише на небі.
Позаздріть туфельці й амебі…

13 березня 2012

---

Зрадливий березень війне сніжком,
А сонечко з-за хмар грайливо гляне.
Людина на землі таким собі божком
Забронзовіти хоче вже під глянець.

Бог усміхнеться хмарою дощу,
Дощенту вивчивши людську натуру.
Наївшись зі сметаною борщу,
Філософом не станеш здуру.

Голодний шлунок вроджує думки,
Які галопом мчать у всесвіт ніжний.
Поети вчать, як змусити крапки
Сказати більше, ніж дух грішний.

У логіці не завжди зловиш суть.
Уривки сну – як геніальні фільми.
Вперед ногами вже тебе несуть,
А ти твориш на підсвідомім рівні.

Лоскоче досконала рима слух.
Неточне слово випада із фрази.
Але поет вже до життя оглух
Й уваги не звертає на образи.

Людина на землі таким собі божком
Забронзовіти хоче вже під глянець.
Зрадливий березень війне сніжком,
А сонечко з-за хмар грайливо гляне…

16 березня 2012

---

Уста в уста – і хай вмирає світ!
Лиш ми одні приречені на щастя.
Мине ще сотня чи мільйонів пару літ,
Поки людині жить удасться.

Науку цю не вчать у жодній школі.
Не кожен вміє жити на землі.
І вимирають люди кволі,
Народжуються вже сліпі.

Ми ніби дивимось – й не бачим,
І ніби слухаєм – не чуєм.
А хробаку не треба бути зрячим,
А нам – не згадувати Бога всує.

Життів даремних не буває.
Це для живих – урок і досвід.
У війнах всесвіт вже конає,
Проводить свій останній дослід.

Так хочеш вірити у диво.
Так хочеш знать, що буде завтра.
В руках розпалимо огниво,
Сама собою згасне ватра.

Життя простіше і нестерпне.
Мов спалах, зблисне і загасне.
Рука від серця ніжно терпне.
Життя щасливе, та дочасне…

16 березня 2012

---

Мине і сто, і двісті літ,
Як ти відправишся в останній свій політ.
Про тебе вже ніхто і не згадає.
А ти блукатимеш собі між пеклом й раєм,

Бо Бог в задумі ще не знатиме, мабуть,
Куди тебе, святого грішного, приткнуть.
Ось так, вже налітавшись досхочу,
Дай, думаю, додому заскочу.

Вже повидав усе на світі,
Побачив, як живуть багаті й биті,
А тягне все ж туди, де народився,
Кохав, боровся, жить учився.

Та краще б я туди не повертався,
І далі б я незвіданим впивався.
А так уздрів: нічого не змінилось,
Все, як було колись, лишилось.

Такі ж ледащі й незговірні люди,
При владі ті ж за тридцять срібняків іуди.
І спину й далі гне нещасний українець,
Знущається над ним пихатий той чужинець.

За що мені така небесна кара?
Чом крила не згоріли, як в Ікара?
Так жив би я в раю й біди не знав,
Чи швендявся б в аду і муку мав.

Побачить гріх такий й не вмерти від розпуки,
І бути проклятим на вічні муки –
Такої кари, Боже, я не заслужив,
Не був лінивим й праведно я жив.

Мине і сто, і двісті літ,
Як ти відправишся в останній свій політ.
Про тебе вже ніхто і не згадає.
А ти блукатимеш собі між пеклом й раєм…

18 березня 2012

---

Весна у Бориславі. А в Східниці ще сніг.
В Америці вже ніч. А в Україні – день.
І слава неземна враз падає до ніг,
Хоча ти не співав Божественних пісень.

Як мало треба слів, щоб описати світ..
Не вистачить життя дитину зрозуміти.
І вічність ждем єдиної одвіт,
І прагнеш все зробить, і всюди вспіти.

Як тягнеться життя, немов у вирій птах
Зібратися ніяк не може.
Ти підганяєш час, аж поки в труну цвях
Заб'ють, мов кіл.
1 2 3 4