Родовичі нарадуватися не могли, так сподобалося їм на новому місці: скільки подячних пісень залишилося від тих часів! Рід почав розквітати й багатіти на очах: скот давав гарний приплод, на скурі, медові та воску зароблялося стільки срібла, що почали навіть купувати коней; сіяли вже не лише жито, а й овес, і полбу, і ячмінь, і грецьке пшоно[68]; коноплі ж та льон ростили не тільки для власних потреб, вже й на продаж пішло ткане коропськими жонами платно. Заїжджі гості проторували до них гостинець не лише з півдня, від Путивля, через Семь, але й з-за Десни. Навіть власне торговище з'явилося поряд із городищем.
Та, як відомо, не спить Чорнобог. Прийшли хозари – войовничі чужинці з далекого Ітилю-ріки. Не зуміли сіверські роди швидко об'єднатися і виставити проти них свою рать: надто мало було їхніх городищ і надто великою виявилася їхня земля, аби вчасно дійшов до родів заклик із стольного сіверського города Воронжена[69] про необхідність дати відсіч тим зайдам. Поодинці вони не встояли під навалою і змушені були погодитися на данину: по шелягу з рала[70] і по вевериці з диму[71]. Неважка була данина: вевериць, кун, бобрів у сіверян видимо-невидимо: піде отрок з луком до лісу і, граючись, за короткий грудневий день до двох десятків вевериць добуде. А якщо ще порахувати тих кун, лисів та бобрів, що пастками добуваються, то і взагалі – легка виходить данина. Одне лиш гнітило: що все це з примусу, не по добрій волі; знову ж таки, по примусу мали ще для чужої війни і ратичів своїх виставляти, козарами через те прозваних, які клали сіверські голови не за свій рід, а за чужинців.
Ще три покоління прожило у тому городищі. Потягнувся на південь, уздовж соснового узлісся, цілий ряд високих могил волхвів, старійшин та інших поважних і шанованих усіма родовичів.
Що головне для людини в її житті? Воля: аби ніхто не чіпав, давав їй вільно дихати і робити те, що вона сама вважає за потрібне. Та хіба ж часто таке трапляється? Платили данину хозарам, вже якось і звиклися, коли ж це завівся у полянській землі, в Києвому городі завзятий князь Ольг, варяг сам по собі. Завівся і пішов до сіверян, мовлячи: "Кому данину платите?" Хозарам, відповів йому у Воронжені сіверський світлий князь Усебор. Оружною рукою примучив Ольг сіверян, як до цього полян та росичів, і посадив неподалік сіверського Чернегова, що стоїть у пониззі Десни, біля перевозу на Київ, варягів, сіверському племені на острах і щоб торгові шляхи під його рукою були, а сам рушив війною на хозарів. Ті, як і годиться, наказали сіверянам дати своїх козарів для цієї війни. Рід не дав, бо як же ставати на прю з Ольгом, коли у нього полянське військо – свої, братнє плем'я, русь. Перш, ніж вигнав Ольг хозарів із сіверських земель, ті пустили городище за вітром і люду перебили доста.
Старе городище не відбудовували – роздивившись за ті літа навколо, вирішили ставити нове, неподалік старого, за якусь версту від нього, нижче по течії, у межиріччі Коропа – деснянської протоки і неширокої, місцями вже порослої по берегах очеретом, річечки Ятриці – там, де їх русла сходилися клином і, таким чином, нове городище з трьох боків було оточене водою, а вода, то є добрий захист від ворога. Ольг рід даниною обклав справедливою: все ті ж шеляг з рала та вевериця з диму, не більше і не менше. Правда, рід мав також, на вимогу князя, виставити до руської раті кожного двадцятого, іноли навіть кожного десятого мужа, але то вважалося справою загальною, руською і часто бажаючих ратитися в чужій стороні набиралося куди більше, бо кому таланило, той з борні повертався багатим: з коштовною зброєю, або ж, на додачу, з конем, чи й полоненим рабом, або рабинею – кому як Щур допоможе, а що вже зі сріблом чи золотом – так то напевне, була б лише цілою голова на плечах.
Разом з варягами великі зміни прийшли у сіверську землю. Воронжен, стольний город сувирів, що стояв за один день кінного шляху від Коропського городища, з часом занепав і світлий князь сидів тепер аж у Чернегові, тому городі на західному краєчку своєї землі, що вивищився завдяки варягам над іншими родами та був тепер у них під наглядом.
Два покоління пішли у Вирій від того часу. Провідали хозари, що на київському столі опинився молодий, недосвідчений князь – Ігор, син Ігора Старого, онук Олега – і не проґавили зручної миті. Песах, хозарський воєвода, навалився усією хозарською силою, пройшовся Посуллям, попаливши городи й городища: київський князь не встиг і рать зібрати, як Песах стояв уже під Києвом. І став Ігор хозарським данником. Удвічі збільшили хозари данину проти колишньої: мусив Ігор давати їм щозими тепер уже по дві вевериці з диму та по два шеляги з рала – щоб знала Русь, як супроти Хозарського кагана голову підіймати. Ну, і рать, козар, тобто, виставляти – скільки накажуть,.
Застогнав рід, бо данина утричі зросла: окрім хозар ще й своєму, руському князеві, мусив платити. Ігор Русь захистити не захистив, а данину брав справно. І нікуди ж не рипнешся – піти супроти Києва, то все одно, що й супроти хозар, бо ті за свого данника, звісно, заступляться. І навіть не в данині горе. Наказав Песах Ігореві виставити рать у тридцять тисяч воїв. Пішли руські вої на чолі з варягами за Хвалинське море, за чужу землю на прю стали, та там і згинули – жоден не повернувся. З коропського роду поклали без слави свої голови півсотні кращих воїв. Плач велій[72] туманом стелився тоді над деснянською водою, сльози матерів текли рікою, сестринські плинули ручаями, а молодих жон – спадали на траву тихою росою...
З полюддям Ігор знову по землях биричів[73] своїх послав, усе з тим самим: дати весною воїв на рать – тепер уже з ромеями. Ще й лодії готувати. У квітні три десятки воїв з Коропа сіли в насад і з прибутною водою рушили до Києва – там збиралася рать воювати ромеїв. Але невдахою був князь Ігор. Ромеї страшним грецьким вогнем попалили руські лодії, ще й буря розметала рештки суден. Повернулися до роду лише шестеро: без золота, зате зі страшними виразками від того небаченого вогню – як нагадування усім, хто захоче колись ромеїв воювати: краще подумай сім разів, а потім вже йди на рать із ними.
І з даниною вже зовсім не по Праві став чинити молодий київський князь – сваволя почалася, бо, виходило, що легше з Русі, зі своїх стягти, аніж по чужих землях золота у брані здобути. Тож, брали і брали: як не Ігор, так свої, чернігівські світлі князі; росла данина і ніхто вже не знав наперед: а скільки цієї зими у полюддя доведеться віддати. А ще ж і вири[74] різні для тих, хто не по Праві діяв, хто за Коном опинився, вигадали: аби лише срібло здерти з роду. Коли ж це не витримали такої наруги у Деревській землі і вбили Ігора.
Сіла на київському великокняжому столі (нечуване діло!) молода Ігорева вдова Ольга. Дивувалася Русь: ну який із жони князь?! А вона, сама намисливши чи порадив хтось, але мудро зробила: сваволю припинила і кожному родові твердий княжий урок чи устав дала – доки вона на княжому столі, платити остільки і все, і ніхто вже не має права від себе той урок збільшити. Бояр та світлих князів приструнчила і занадто жадібним непереливки були: не один поплив навесні до Царгорода, тільки не з товаром, а бранцем, за те, що Ольгу ослухався і власну калиту золотом набивав. І настала відтоді по Руській землі тиша велика, благодать.
Так, що не кажи, гарне місце вибрали колись пращури для теперішнього городища, ні-і, вже навіть не городища, – города. Десна-матінка разом зі своїми протоками та заплавними озерами дає вдосталь риби, аби лиш не лінувався невід закинути та витягти: про голод навіть за найсуворішої зими і мови не може бути. Луг, дякувати Макоші, не скупиться на густі високі трави і скот на тій паші росте нівроку, а припасеного на зиму сіна цілком вистачає навіть до Купальських свят. А льон який росте на нашому лузі! А боброві гони! На тих, що раніше скрізь по Ужеті були – невеличкій лісовій річечці, звір майже перевівся, зате нові знайшлися – ген там, на полудень, за Ятрицею! А лугове птаство: від качок, гусей, лебедів, чапель та журавлів, що розселилися по деснянських протоках, такий гамір стоїть – інколи навіть перекрикувати доводиться його!
Сосновий бір кишма кишить звіриною: лосі, олені, кози, вепри, ведмеді, лиси, куни, вивірки і ще безліч інших – від вовка до горностая; по протоках і притоках Десни теж бобер не виводиться, видри повно – там, де риби безліч, там і вона; борова дичина – глухарі, тетеруки, рябці – ледь не на кожному кроці. А в мішаних та листяних лісах бджола несе мед у борті роду. Губ та ягід – отак бери і просто косою коси!
Та то ж не вся користь від лісу, бо відтоді, як Сварог навчив людей робити рало, кидати у землю зерно і ростити жито, як дав людям жорновки та навчив пекти хліб, ліс віддає людям ще й свою силу – через підсіку: високе дерево, у якого люди забирають життя, в огні перетворюється на попіл, а зерно, потрапивши у нього, бере навесні собі разом із теплом Ярилового[75] променя життєву силу великого дерева і проростає, і дає врожай – сім-один, або й десять-один, дарма, що земля тут піщаниста.
Ні, що не говори, а гарне місце вибрали пращури, думав Видута. Понад вісім сотень голів гов'яди, воли, кози, вівці, мало не сотня коней: товар на лузі просто розкошує, і саме через це такий багатий рід Коропа. В достатку є у нього все, що тільки потрібно людині. Дерево – аби будувати житло, ставити городські стіни, наводити мости, робити човни, вози, сани, ткацькі стани, личаки, зброю і ще безліч потрібних у господарстві речей; льон та коноплі – щоб ткати полотно та шити з нього одіж, плести ужища[76], сітки і неводи; болотна руда – щоб робити з неї крицю[77], а з криці уклад[78], що йде на топори, ножі, списи, наральники, коси, заступи, серпи – усього й не перелічиш.