І все це її жіноче щастя в один якийсь день почало перетворюватися на марево, ось-ось мало розвіятися, стати нічим, сном, уявою – це було справжнім жахіттям і збиралося стати для Вишні найстрашнішою, яка тільки є на білому світі, мукою серця.
Цілий день, із самого ранку, яку б роботу вона не робила, перед її очима стояв Сивер: її коханий, її суджений, її красень. Погляд мужа був усміхненим, спокійним. Часом вона навіть чула за своєю спиною його голос, сполохано озиралася – нікого... і це ще більше гнітило Вишню. Єдине, на що в неї ще вистачало сили волі, – це не повірити остаточно, що вона більше ніколи не побачить свого мужа. Вона ще не думала про Сивера, як про померлого, вбитого, загиблого – щось ізсередини промовляло до її мозку: він житиме доти, доки ти віритимеш у це; зневіришся – і суджений твій помре.
Четвертий день підряд вона молилася усім Богам, яких тільки знала: і Макоші, і Дажбогові, і Перунові, і Велесу, і Долі, і Полелю, Роду та Рожаницям,... навіть Христові – як не крути, чужому для неї, нехрещеної, Богу; перерізала на пожертви ледь не всіх півнів і молилася лише про одне – аби Боги, усі разом і кожен поодинці, зберегли життя Сиверові, не забирали у неї щастя, бо уявити своє життя без мужа вона не могла.
Лише Молибог, коли вона годувала його груддю, трохи відволікав Вишню від гнітючих думок. Він завзято цмулив мамину цицю, часом, забувшись, навіть покусував, а вона дивилася на свого первістка і вгадувала в його обличчі Сиверові риси: такі ж брови та лоб, таке ж, як і в отця, пряме густе волосся – це її дивним чином заспокоювало, але ненадовго, бо ледь полишала годувати сина, як знову в голову лізли чорні думки.
Раз по раз Вишня виходила за ворота, дивилася ошую, до Гульбища, звідки мав би з'явитися її суджений, але шлях був порожній... Вона приготувала мужеві вечерю: і кашу, і печені рибу та курку, і солонину, і взвар – чи ж їв він там хоч щось? Лише присмерком, коли пішли з двору закупи, зачинила браму; проспівавши колискову, вклала спати Молибога, знову не витерпіла – вийшла надвір, піднялася на ворота і чекала, вслухаючись у темну вже ніч: чи не почує тупоту Птахових копит?
Щось скрипнуло, як скрипить немазане колесо воза... ще... Неначе й тупіт кінський... не одного коня... і чути вже скрип воза... Хто б то мав бути?! А раптом щось із Сивером?!! – вона аж за серце схопилася. І вже добре чути, як десь біля Вишнякового городища гуркотить віз, тупочуть коні... коли ж це раптом майнуло щось чорне, темніше від ночі і під ворітьми залунав басовитий гавкіт Бримо!!!
Вишня притьмом злетіла по сходах униз, зняла на брамі важкий засув, потягла на себе стулку і раптом у наполовину прочинені ворота влетів Птах, зупинений твердою рукою, став як укопаний, з нього скочив її рідний, ненаглядний Сивер, припав був на ліву ногу, але виправився, розкрив обійми і Вишня, мов ластівка впурхнула в них, повисла на шиї, осипаючи поцілунками, охкаючи тихенько, не в силах від щастя вимовити навіть слова, не бачачи нічого і не звертаючи навіть уваги, що в двір заїхали дві підводи, на котрих було аж п'ятеро чужих людей, за ними троє верхових коней – усе те було їй байдуже: адже він живий!!!
Сивер, котрий увесь день зворотного шляху тільки те й робив, що думав про жону та сина, так само забувши про сторонніх, стискав Вишню в своїх обіймах, гладив її волосся, дивився в темні очі, цілував вуста, і чужі, мимоволі спостерігаючи за ними, бачили перед собою двох щасливих без міри людей, бачили і заздрили їм.
... Вони піднялися до себе в ложницю далеко за північ, коли нагодували та прилаштували на ніч прибульців; Сивер, як міг, розповів жоні коротко про все, що сталося, а затим вони з головою поринули в своє кохання і для них відкрилася ще одна, незнана досі глибина: одне без одного та без Молибога вони й життя свого не мислили.
... Дні тяглися, пленталися один за одним поволі, без поспіху, нудно і безнадійно. Увесь широкий білий світ для трьох ромеїв стиснувся до розмірів округлого дікастиріо[541] роса-переможця. У себе на батьківщині вони звикли до сліпучого сонця та будівель з білого каменю, а тут, куди не поглянь, дерево, скрізь одне дерево: на схід за дерев'яною стіною темно-зелена шапка соснового лісу, всюди по двору одні лиш дерев'яні будівлі і тільки крізь прочинені часом ворота можна побачити зелень лугу і синю смугу води неподалік – усе таке прохолодне, таємниче, непривітне. Та ще небо над головою – теж синє, але не блякле та вигоріле, як під пекучим грецьким сонцем, а глибоке, насичене – красиве... Роси ходять по двору – ширококості, жилаві, з непокритими головами, довгобороді, часом нечесані та й одяг їхній хоч і з білої тканини, з вишивкою, проте аж ніяк не можна сказати, що чистий: пилом припав, де гноєм перемазаний, де живицею чи зеленню трав'яною – не переймаються тим. Якоюсь дикою, неміряною силою аж пашить від них: тільки попадись такому в лапи – переламає тебе, перемне мов і не людина ти, а жмуток сухих галузок.
По всьому видно, що четверо з них залежні якимось чином від господаря двору, дивного цього Сивера, чи то нормана, чи роса – варвара, одним словом, – бо працюють на нього від темна до темна. Та, попри все, не кланяються вони перед ним, спину не гнуть і очей не ховають. На трьох ромеїв, еллінів, навіть уваги не звертають, тримаються з гідністю, котра не показна, від батьків дісталася.
Гінейка[542] у роса простого роду, служниць не має, роботу жіночу сама робить. Коли ще тільки в'їхали поночі в двір, бачили палкі обійми його зі своєю дружиною і... позаздрили по-чоловічому. Привітна вона, добра: коли Никодима перев'язувала, жаліла – видно було. Їжі отримують від неї вдосталь. Хай і простецька та їжа: риба, каша, сир та молоко, часом м'ясо, інколи гриби чи ягоди, зате смачна та ситна; у них вдома парикам[543] така хіба що сниться.
Замурзаний малюк їхній бігає по двору в одній куцій сорочечці, допитливий, весь у подряпинах та синцях. То біля скота в хліву товчеться, то пса хоче осідлати, то поросят по двору ловить. Чужих не боїться: підійде, за одяг смикне, белькоче щось по-своєму – питає, вочевидь.
Небідно живуть роси, в достатку. Хлів скотом забитий, по двору і свині, й кози ходять, курей десятки. Прокорму не тільки людям, але й незчисленній живності вистачає з надлишком. Ромеям би такі багатства землі!
Хто ж цей рос, що сам-один перебив половину їхньої охорони, а господинові кишки випустив? Як можна знати стільки мов, живучи в оцій глушині? Та ще й сказав, що він християнин. Щось не так тут... Хто він – гекатонтарх[544] росів? Але ж без меча... Тоді, можливо, лише декарх[545]? Що за цими стінами? Ніколи не чути інших голосів, мовби на цілий день шляху жодної живої душі навколо, окрім цих, що тут живуть. Головний рос щодня кудись їде зі своїми цекурі[546] і повертається пізно ввечері – стомлений, спітнілий. Нічого не можна зрозуміти. І саме це лякає найбільше, бо невідомо, хто він, чим займається та що ж у нього на умі.
Рани їхні гояться, Аристофан вже ходить потроху, хоча й накульгує на зламану ногу і Никодимова ліва рука, розсічена страшною сокирою роса, заживає, хоча й зрослися кістки не так, як мало б бути. Дісталося йому – перенісся було зламане і дихати носом тепер важко та воїнові скаржитися не можна, на те він і воїн. Гояться рани і чим ближче до одужання, тим тривожніше ромеям: а що, коли рус чекає цього лише з тим, аби дорожче їх продати?!
Тепер Никодим сидів у холодку під стодолою і з сумом дивився на Сивера, котрий винісши із терема оберемок здобутих у битві мечів, по черзі виймав кожного з піхов і уважно розглядав, оцінюючи досконалість клинків.
Сиверові давно кортіло уважно, як слід роздивитися здобуту в прі з ромеями зброю, але повсякденні клопоти вже добрих чотири тижні не давали це зробити. Повернувшись, встиг лише повбивати на стіні в горниці кілочки та розвішати воєнну свою здобич, оглянувши побіжно, чи не завелася десь іржа? Опісля повернення, дарма, що шкутильгав через рану, але все ж покрив робітню кліть свою тесом, а вчора закінчили нарешті ставити ще один терем, і кому? – Любимові! – тож ніщо на світі не могло вже перешкодити йому помилуватися мечами. Що за ним при цьому спостерігатимуть ромеї та як воно буде їм бачити це – таке Сиверові навіть у голову не приходило: переможений, все одно, що вбитий – десь поза життям. Нема чого на нього й увагу звертати.
Сів біля ґанку на улюблений свій дубовий пень, що привіз колись із лісу, і з неабиякою насолодою взявся розглядати мечі. Два печенізькі були ще хозарської роботи – трохи викривлені, односічні, занадто простої роботи, а тому для нього нецікаві: одразу ж відклав убік. Ще три – прості ромейські: клинки ковані з привезеного зі Сходу фуладу, але невисокої якості – тло сіре, по ньому дрібненький, ледь помітний смугастий візерунок, немов хтось уздовж меча на ньому від руки довгі риси попроводив. Покрутив клинки під сонячними променями, але жоден не зблиснув, відливу проти сонця не дав – такі мечі кувалися в ромейських армаментонах[547] сотнями і попри заборону влади часто потрапляли на торговища. Та й звідки в простих охоронців взялися б коштовні мечі?
А ось цей, що його зумисно залишив наостанок, в піхвах, обтягнених тонким м'яким, потертим від довгого вжитку зеленим сап'яном, зі срібним обкладом устя[548] та накінечника ще тоді, на Семі привернув його увагу. Сивер потягнув з піхов клинок, одразу ж побачив зблиск променя на ньому і завмер у передчутті: хто з мужів не відає того захоплення, радості, що квітне в душі, варто взяти до рук гідну зброю?
Меч повагом покинув свій дім. На бурому тлі клинка опукло проступали світлі хвилясті візерунки, під сонцем поверхня його мінилася, відливала червонуватим блиском – у Сивера аж серце тьохнуло: оце меч! Він переклав меч до шуйці, підняв вістрям догори, милуючись досконалістю зброї, з поковзом клацнув середнім пальцем по клинку – той озвався ясним, чистим дзвоном і звук від нього надовго завис у повітрі.