Навіть такому досвідченому воїнові, яким був Никодим, і тому стало не по собі від того видовища; Петро ж, помічник купця, і взагалі був білим, немов крейда і від жаху не міг зрушити з місця: закляк біля воза, неначе соляний стовп. Тим часом підмога, побачивши, що коїться в таборі, неслася галопом і була за якихось три плефри[535] від побоїща.
Никодим, уже зі щитом, рвонув уліво від воза, змушуючи нормана повернутися спиною до вершників, а потім стрибнув уперед, зближуючись зі своїм суперником з тим, аби той забув про небезпеку за спиною...
... Бранці, восьмеро молодиків і шестеро дівчат, сиділи, зв'язані, на возах і від побаченого теж були ні живі, ні мертві. Хоча багатьом із них на своєму, не такому ще й довгому віці, доводилося бачити наглу смерть інших людей – кому на ловах, кому у бійці, під час суперечки між родами, але такого жахіття, коли у січі люди один за другим гинуть від страшного удару топора, ніхто з них ще не бачив... До того ж вони третій день спостерігали за тим, що коїлося навколо них, але нічого не розуміли: і нападник, і купець зі своїми помічниками та охоронцями розмовляли на незнайомій мові. Вони лише второпали, що хтось незнайомий прагне звести зі світу їхніх поневолювачів, але він теж розмовляв чужинською мовою і бранці не знали, чого можна від нього чекати. Нарешті ось цей незнайомець об'явився, але виявився варягом, таким же чужинцем, як і ці ромейські, чи які ще там вони є, гості. Що саме усі ці люди не поділили між собою, бранцям було незрозуміло, а незрозуміле, як відомо, завжди лякає.
Усі молодики і дівчата потрапили в це рабство, звісно, не по своїй волі. Вони були з різних городищ, були сіверяни і радимичі, до цього ніколи не бачили одне одного, але причина, по котрій вони стали рабами, у всіх була майже однаковою – життя поробило їх закупами. Деяких дівчат, що з різних причин стали сиротами, у безвиході продали купцеві власні родовичі – вуї та стриї, двоє були тут разом зі своїми мужами – борги їхніх сімей стали настільки великими, що, аби розквитатися з ними, волі одного не вистачало. Бранці, певною мірою, вже звиклися зі своєю участю, бо таким є покон: коли не зміг сплатити виру чи взяте в борг, маєш віддати за це свою волю.
Бранців Міскавейх відбирав особисто, неначе худобу: молодики усі, як один, були високі, м'язисті, а дівчата – красиві тією особливою красою, що нею скрізь у світі славилися руси. Ніхто з них не знав, що саме уготовано йому Долею, але молодість і наявність поряд таких же молодих і гарних, змиряли з нещастям: укупі з іншими, воно не виглядало, принаймні поки що, безнадійно страшним.
Страшним було те, що коїлося прямо зараз, на їхніх очах. Варяг у довгій кольчузі, закритому шоломі і з двома топорами шаленів: двоє охоронців валялися на луговій траві – один нерухомо, інший, лежачи на животі, ще піднімав голову і час від часу тихо та жалісно, по-собачому, вив. Одесну до них навзаводи мчали чотири вершники: ось-ось будуть тут. Жахливий чорний пес, навіть не пес, а якесь невідоме страховисько, що лише гавкотом своїм нагадувало собаку, рвався зі свого прив'язу, так смикаючи ременя, що навантажена воском підвода ходором ходила. Головний охоронець з протилежного від вершників боку напав на варяга, той двічі відмахнувся від нього своїми топорами, а потім раптом підскочив до пса і, рубонувши топором зав'язаний на полудрабку вузол ременя, коротко щось вигукнув, показавши страховиську на вершників, котрі були вже сажнів за п'ять.
Чорне жахіття рвонуло з місця і блискавкою стрибнуло, цілячись прямісінько в шию першого коня. Від удару важкого тіла кінь, не втримавшись, разом з вершником гримнувся на траву і придавив тому ногу; ще один кінь, перечепившись об першого, з переляканим іржанням покотився разом зі своїм вершником через голову, двоє ледве встигли зупинити своїх скакунів, піднявши їх на дибки. Те, на що, вочевидь, розраховував головний охоронець, не вийшло: коні не стоптали нападника, раптового нападу із ударом мечем згори теж не відбулося; двоє останніх вершників заледве скочили на землю, а їхні коні тут же понеслися геть від чорного звіра, що немов вовк учепився в горло бідолашного коня. Охоронці не наважилися проскочити поряд із псом, а тому, перескочивши через одну з підвод, поза валкою помчали на підмогу своєму начальникові.
Варяг тим часом знову наступав на головного охоронця: видно було, що проти двох топорів тому зі своєю зброєю не встояти; той, що падав з конем через голову, все намагався і ніяк не міг підвестися, двоє охоронців поза возами бігли до свого, – перед очима розгублених бранців миготіло страшне видовище кривавої січі...
... Норман насідав на Никодима, невтомно, безупину, вимахуючи своїми топорами, немов птах крилами. Никодим тримався як міг, очікуючи, коли ж підскочать останні двоє його охоронців, щоб, узявши цього страшного нападника в кільце, таки спробувати зарубати його. Він розумів, що зараз на кону їхні життя і що одними мечами це буде зробити дуже й дуже важко, у голові промайнула думка, що два списи, так само, як і луки зі стрілами, залишилися лежати на возі зі зброєю, але надто замислюватися над цим у Никодима не було ані можливості, ані часу: в одну мить норманський топор розчерепить твою голову. Ось двоє, не здогадавшися схопити з воза додаткову зброю, перестрибнули через валку на цей бік і були вже в кількох кроках від нормана, коли той, немов очі мав на спині, умить розвернувся вправо, збоку вимахнув топором у правій руці – Никодим лише встиг помітити, як ковзнуло в його долоні довге топорище, враз збільшивши смертельне коло майже на ступню[536], – Іполит мимохіть відсахнувся, проте удар топора тут же прийшовся іншому охоронцеві, Никандру, під вухо: той повалився, як підкошений; переможець майже непомітним для ока майстерним порухом, потягнувши зброю на себе, вивільнив її ще до того, як тіло звалилося на землю; крутнувшись далі і окреслюючи тим самим коло, спочатку пустив свою брадву на рівні грудей, змусивши Никодима, що наблизився вже для певного удару мечем, присісти, а далі з розворотом, через голову, рубонув іншим топором зверху – охоронець не міг відхилитися убік, лише встиг підняти над головою скуту. Щит, хоч і прийняв на себе удар, але не витримав його – топор, розсікши умбон, дістався лівої руки, поранений Никодим від сильного удару упав на бік і був відкритим для нападника. Він спробував встати, повернувшись на правий бік, але норман, топор якого застяг у щиті і вивільнити його не вдавалося, наніс Никодимові прямо в перенісся жахливий удар ногою, від якого той втратив свідомість. Лише тепер змігши висмикнути застряглого топора, нападник вже насідав на розгубленого Іполита, озброєного лише мечем і скоро погнав його аж до бранців; той охоронець, що котився був через голову разом із конем, стоячи на одному коліні, бо, певно, пошкодив при падінні ногу, таки полоснув нормана, коли той опинився неподалік, своїм мечем по незахищеному кольчугою лівому стегні трохи вище коліна, але тут таки і був зарубаний ним на місці; Іполит, залишившись один, від страху вже майже не володіючи собою, шаснув мимо непорушного Никодима назад, до воза зі зброєю і ухопив з нього акітон[537].
Певно, рана на стегні нормана була легкою, бо він, мов би нічого і не сталося, блискавично гайнув за останнім своїм суперником і в два удари вибив із його рук оскепище списа. Зовсім ще молодий Іполит, уперше в житті стикнувшися з таким воїном, притиснувшись до воза, схопився знову за меча, проте з переляку не здатен був чинити хоч якийсь опір. Норман зупинився від нього на відстані удару свого довгого топора і важко дихаючи, рикнув:
– Кинь меч, ... бо зарубаю!
Почувся тупіт копит, що віддалявся: Іполит краєм ока побачив, як Петро, котрий ще недавно вважав себе за найголовнішого, тепер, так і не взявши участі в бою, втікав, куди очі бачать, на своєму коневі. Аристофан, на коня якого стрибнуло чорне страховисько, лежав, придавлений мертвим тулубом буланого до землі і був ні живий, ні мертвий, бо звір стояв над ним, показуючи страшні зуби. Іполит, віддаючись на милість переможця, кинув свого меча на землю.
– Не бійся, не вбиватиму, – трохи відсапавшись, звернувся до Іполита нападник, – тільки не хапайся за зброю і не пробуй тікати. Розв'яжи цих людей.
... Бранці, занімівши, дивилися на те, що відбувалося перед ними. Якийсь страшний варяг прямо на їхніх очах посік ледь не всю купецьку валку: четверо порубаних охоронців, двоє напівживих і загризений чорним звіром кінь лежали на витоптаній луговій траві, а сам він зі своїми топорами вже йшов до них із молодим ромеєм. Зупинившися біля звірюки, він відтягнув того за ремінь і, поплескавши по загривку, повів із собою.
Певно, багато хто з бранців подумки прощався із життям, коли ж це варяг звернувся до них рідною мовою:
– Ви усі вільні.
Ніхто не озвався. Нікому не вірилося в почуте. Здавалося, що це якийсь хитрий підступний задум страшного татя. Проте охоронець заходився розв'язувати мотузки, якими були зв'язані бранці, а варяг, стягнувши з голови шолома, посивілі волосся і борода під яким були настільки мокрі, немов він щойно скупався у Семі, вів далі:
– Не бійтеся мене, я сувир, з Коропа. Я убив гостя, бо він був підлою людиною і колись, давно, заподіяв моєму родові багато лиха. Того, хто купив вашу волю, більше немає в живих. Тому ви всі вільні.
Він раптом побачив щось у очах однієї бранки, котра перелякано дивилася кудись за його спину. Сивер оглянувся. Закривавлений Никодим з пораненою топором лівою рукою, заюшеним кров'ю обличчям і обома запухлими вже очима підводився із землі, спираючись на свій меч, коли ж став на ноги, то, затинаючись і похитуючись на кожному кроці, рушив до них. Сивер пішов назустріч, наблизившись, мовив:
– Я не маю бажання тебе вбивати, ромею, ти не зробив мені зла. У тому, що сталося, винен сам. Віддай меч.
Певно, Никодим, який не відійшов як слід від удару, що зламав йому носа, не все й розумів, тому Сивер, мовчки вивернувши йому руку, сам відібрав зброю. Тим часом звільнені бранці вже розтирали затерплі від мотузок руки.