Анна соромилась при ньому роздягнутися, про щось його просила і коли второпав та здивований над міру, відвернувся, вона поспіхом зняла із себе одяг і мало не з головою зарилась під укривало. Щоб жона мужа, як руський покон велить, не роззувши та соромлячись йому себе показати, першою на ложе лягла?!
Коли ж сам ліг і руку поклав на стегно Анни, то відчув на ній паволоку – так і не зняла туніки – а під нею тремтіло, як у пропасниці, жіноче тіло.
– Ти... захворіла? – здивовано спитав, пригадуючи завчені чужі слова.
Вона промовчала й лежала нерухомо, як нежива. "Невже боїться?" –Володимир згадав наповнені страхом очі Анни перед вінчанням, несподівано мимохіть відчув сором від того, що оця ось омріяна ним жона, майже і не людина, бо ж порфірородна, боїться його так, як бояться, певно, юні руські полонянки якогось немитого, бридкого, огидного їм печеніжина, що зібрався поласувати молодим незайманим тілом.
А місце сорому вже заступила злість на пихатих ромеїв, за тим прийшла розпука: "А що – взяв собі жону?! Мало тобі було тих, що маєш? Чим не жилося?.." Повернувшись на спину, заклав руки за голову: хіть покидала тіло, думка була про те лиш, як жити завтра з цією ганьбою і що чекає їх обох в подальшому. Радо заснув би, але через задушливі пахощі не міг, тож встав і прочинив вікно – нічна прохолода накотила свіжою хвилею, дихати стало легше: він ще якийсь час лежав у роздумах, доки, незчувшись і коли, таки заснув.
Прокинувся серед ночі, а під боком жіноче тіло – змерзла Анна уві сні несвідомо тулилась до нього, шукаючи тепла. Він поклав шуйцю їй на спину, міцніше пригорнув до себе й вона радо подалася, примостила голову на Володимировім плечі й сонно, по-дитячому, зітхнувши, знову заснула.
Їх розбудив на світанні голосний спів якогось підпилого руського ратича, що в журбі за рідним краєм завів тужливу пісню, котру, можливо, сам же й склав – про гостинець, роздоріжжя та пошук путі, що приведе до рідного порогу, де чекають на нього молода жона й малі діточки. Анна не відсахнулась, усвідомивши, що лежить в могутніх обіймах страшного їй ще вчора мужа-роса, навпаки, прошепотіла щось до Володимира, очевидно, вітаючись.
Він же, до ладу ще й не прокинувшись, почав її пестити: легенько та, наскільки вмів, ніжно – гладив рамено[635], руку, що лежала на ньому, навіть кілька разів, немов дитину, поцілував у голову. Анна вже не тремтіла від страху, сприймала його напівсонні пестощі, як належне – пройшов якийсь час і порфірородна стала його, хоча й не так, як мріялось, зовсім не так, як він звик брати жон та люблениць.
Вісім літ вони у злюбі, двох синів подарувала мужеві Анна і все було би добре, коли б хоч трохи більше було в ній вогню, коли була би вона прямішою та відвертішою. Зачарування порфірородною царівною давно минуло: виявилась вона звичайною, земною жоною, такою ж, як усі. Ну, майже такою. Навряд чи Анна здогадувалась скільки сил вартувала йому відмова від шести попередніх жон і дев'яти сотень наложниць – такого звичного для Володимира життя. Сказав би йому хтось, що київському великому князеві скоро доведеться, мов якомусь закупові, жити з однією, та ще й хворобливою жоною – гречанка важко переносить руські зими, нездужає часто – не те, що розгнівався б, а й мечем посік на місці того провидця.
Правда, навзамін Анна дала йому інше й саме в цьому була її відмінність від решти жон: розчинила перед Володимиром настіж ті двері до грецької премудрості, що Геласій з Ілією ледь прокрили. Довгі розмови з нею, часом нічні, по-своєму заміняли нестримні любощі: ніколи й подумати не міг, що жона може бути любомудрою, а йому так подобатиметься бавитись розмислом про устрій світу й вічні питання життя та смерті. Це завдяки їй пристрастився розбирати таємничі письмена грецьких вівліо, що складались в чужі, але такі принадні й дивовижні думки, котрі здавалися власними – і він забував про сон, знаходячи в тому розраду замість колишніх нестримних нічних оргій. Це вона напоумила Володимира відкрити в Києві шхоліо[636] – спочатку для дітей старшої дружини, а потім і для простого люду: аби премудрість світу стала доступною всім, щоб люди на Русі позбувалися "шкіряних риз", а відтак і світло віри Христової безборонно ширилось Руссю.
За річкою гула битва, здіймалися в небо темні дими, а він мусив ховатись, безпомічний та безпорадний. Вочевидь, Христос зглянувся над ним і відвів небезпеку, загроза життю поки що минула, проте попереду в долі його була суцільна темінь: чого чекати ввечері, що діяти вночі? Про що Бога молити, сподіваючись на милість Його?
"Боже правий, як спокутувати мені гріхи свої?"
Гріхи...
Кияни хрещенню відкрито не противились. Хтозна, городяни, ремісники можливо не до кінця й розуміли, що то за обряд такий – хрещення, та як він життя їх змінить. Перунів жрець Переяр, узнавши про те, що рать повернулась охрещеною, не насмілився відверто стати супроти великого князя. Коли поверженого істукана Перуна волокли кіньми до Дніпра, він, здійнявши до неба руки, слідом ішов, стиха щось промовляючи – до себе чи до неба. Як поплив кумир за водою, оповідали Володимирові, Переяр, йдучи з волхвами за ним берегом, все гукав у відчаї: "Видибай, Боже! Видибай!", а потім втік до Новгорода й там почав мутити воду. Переяслав, Родень, Чернігів, Любеч охрестили тихо й мирно: Русь скорилася волі великого князя. А тим часом Добриня слав до Києва звістку за звісткою: що далі, то тривожніші, й коли до Новгорода прибув з Києва Путята з двома тисячами ратників та єпископом Якимом Корсунянином з греків, норовисте городське віче розділилося навпіл, чимало городян запротивились прийняттю нового Бога й пролилася кров, багато крові. Таким уже був Добриня: ніхто й ніщо не мали стати вуєві великого князя на перепоні, навіть заповідь Божа "Не вбий!" Хоча й хрестився сам разом із Києвом у Дніпрі – киянам для прикладу, та навряд чи по-справжньому впустив у власну душу світло віри в Христа. Єдиному, кому вірно служив усе життя – сестринцю своєму. Власних синів не маючи, любив Володимира більше, ніж інші отці своїх нащадків, а тому й готовий був заради нього на все.
Володимира, коли те взнав, охопив розпач: здавалося, що розверзнуться небеса й Бог ось-ось покарає його немилосердно. Та Бог мовчки спостерігав за ним. Опісля Новгорода хрестити землі поза Руссю Володимир відмовився: не пішов ні до Смоленеська, куди перебіг триклятий Переяр, ні до дреговичів та радимичів, не кажучи вже про древлян або тиверців з хорватами.
Тож на кого поклав Господь провину за кров у Новгороді? Невже на нього?
Кров людська... Одвіку на Русі живе покон кровної мсти. Коли хтось пролив кров твого роду – пролий його! Щоб не мало Зло переваги над Добром, щоб світ спирався на два рівних крила. Коли ж убивця невідомий і община його не знайшла, здавна так повелося, що вона й мала сплатити князеві виру за те, що допустила на своїй землі татьбу.
З Анною прибули на Русь більше, як півста ромеїв: служки порфірородної, а ще пресвітери грецької віри з митрополитом Михаїлом на чолі. Намагалися ромеї через Христа взяти гору над Руссю: якоїсь години здавалося, що той Михаїл ставить себе вище його, Володимира, василевса. Все мало бути, як у ромеїв: і звичаї, й одяг, і житла кам'яні й страва їхня, і кара навіть, коли хтось за Кон заступив. Найбільше вимагали нищити все, з праотчими богами пов'язане: не тільки кумирів палили й на друзки рубали, а й письмена руські, риси та рєзи на древі, бересті й пергаменті зі світу зводили. Часом здавалося, що незрозумілі письмена волхвів ромеї ненавиділи більше, ніж кумирів. Ото лише харатії[637] з рядами, що їх Русь із Василією Ромеон колись укладала, не наважувались чіпати.
Опісля хрещення почала ширитись Руссю татьба. В лісах збиралися цілі ватаги й громили купецькі валки, грабували простих переїжджих, особливо ж лютували таті, як бачили на комусь ознаку християнства: тоді в живих не лишали. Якось біля Любеча втрапив їм до рук грецький пресвітер і був жорстоко вбитий. Розгніваний митрополит Михаїл вимагав від руського василевса не тільки знайти й на горло скарати головників, але й замінити виру за вбивство на смертну кару, як заведено в ромейськім царстві. Володимир, котрому стало тоді соромно за Русь, не витримав, погодився.
Відтоді вже кілька літ з його великокняжої волі татів-головників карають лише смертю. А як же перша заповідь Христа? Вони вбивають, і їх теж – виконуючи волю Володимира Святославича. Та вони паганисти, а ти християнин, котрому заповів Господь прощати ворогів, яко й Він прощає людям гріхи їхні. То виходить, що й це його гріх перед Богом...
А інші гріхи?! Звиклому до плотської втіхи, йому після вінчання досить швидко стало нестерпно важко стримувати власну хтиву ярість. Анна супроти Рогніди, Аделі чи котроїсь із наложниць (хоча би й сіверянки тієї пам'ятної – Волхитки) здавалася прісною, аки проскура. Той перший, у Корсуні ще, трепет і захват перед Анною Порфірородною давно минув: жона, як жона та ще й тілом слабка. Нічого від Богородиці в ній немає. Мудра – це правда. Моложава – в її літах руські жони онуків мають і зморшки на лиці, а вона мовби ружа цвіте, нізащо не скажеш, що четвертий десяток пішов: наче унотька.
На першу ж весну після хрещення не втримався і вертаючись з походу проти печенігів, на радість молодшій дружині довго в своєму шатрі відводив душу з юною тиверкою. Потім, каючись щиро, замолював свій гріх по храмах Божих, діючи щедрі пожертви во славу Господа. Сповідувався в гріхах своїх митрополитові, просив помочі й поради, як плоть свою гріховну присмирити і знову грішив...
Що колись? Минулої ночі пестив юне тіло своєї ключниці в Василеві. То, звісно, нинішня кара – за блуд його нестримний!
А що, коли Господь розгнівався на нього за порушення обітниці Русь охрестити?? Адже ті кілька городів, де люд хрещення прийняв, то далеко не вся Русь. Літ дванадцять уже ставляться порубіжні городи по Десні, Семі, Сулі, Стугні та Росі – десятки їх відтоді боронять Русь.