– Володимира Святославича?
Вої перезирнулися й один буркнув:
– Ні, не його. Є на Русі й інші князі...
– Одна звідси путь на полудень. Через отой брід і ще дві протоки залога княжа стоїть. Вона вам шлях покаже. Та там міст уже, певно, на березі... – махнула рукою.
Знову вершники поглянули один на одного і той, що питав, ледь кивнув Орогості, а за тим обоє зникли за горожею – тупіт копит все віддалявся.
А вийшовши перед полуднем за свій двір, помітила відьма, що неподалік у лісі, ближче до Десни, никає поміж сосен чимало люду – усі в броні й схоже на те, що стан там у них буде: застукали сокири, димок почав витися, од лугу деякі несли вже оберемки сіна.
До Орогостиного двору більше ніхто й не навідувався: певно, зрозуміли, що то за жона живе самотою на вкритім бором узвишші серед лугу. Коли Орогостя, переночувавши, побачила, що чужинці не поспішають зніматися з місця нічлігу, то гукнула до себе Купаву:
– А йди-но сюди, дитино... Підеш зараз хутенько до Коропа. Коли мосту вже немає – кричи. Повідаєш про сих ось. Хай знають.
І вже навздогін додала:
– Дивись, щоб не помітили. На кладці обережно – не послизнись!
Купава, скрадаючись, тінню промайнула поміж сосен, спустилась до броду, перебігла по кладці вузеньку та мілку в цьому місці Обижань і полопотіла обмерзлим лугом, що аж мінився самоцвітами в променях вранішнього старіючого Ладу.
Інгвар Мстиславич присів біля отця, котрий напівлежачи на сіні, даремно силився розжувати рештками пожовклих зубів шматок в'яленої веприни, з гіркотою відмітив про себе, як здав за останні літа колись могутній тілом світлий князь і з напускною бадьорістю в голосі почав:
– Добру новину маю, отче!
Подіяло, бо Местиша навіть жувати перестав і здивовано піднявши брови, зиркнув на сина: мовляв, а що, на сьому світі ще й такі дива бувають?!
– Отам за протокою отроки мерта взяли, по сіно підводою приїхав. І знаєш, що він мені сказав?
Местиша знову зобразив на лиці своєму мовчазне здивування: хіба ж він віщий[610]?
– Що за півтори версти звідси Короп! Отой Короп, котрий ми тоді ледь не спалили та робичич не дав!
– Шо ж у тім доброго? – насупившись, прошамкав старий і мимохіть скривився, немов у нього й зуби заболіли від лихої згадки.
– А те, – з торжеством виголосив Інгвар, – що мерт мене впізнав і сам просив, аби спалили ми кубло робичича.
Местиша блимнув очима з-під густих брів, з трудом проковтнув сяк-так пережовану в'яленину й буркнув:
– Кубло? Паштка...
– Яка пастка, отче?! Мерт повідав, що з волі робичича люде дитинець йому й городок звели, залога там невелика – лише десяток княжих гриднів та три десятки ятви з Судови. Хоробрим нарік, безбожник! А людям, рече мерт, те все впоперек горла стало. Сам просив: спаліть, поквитайтеся і нами княжте!
Останні слова подіяли на Местишу, як чар-зілля на уношу – він навіть сів і плечі розправив.
– "Княжте", рече?
– Еге ж! – ще більше збадьорився Інгвар. – Подумай, отче: зима на носі. А тут усе в руку йде. Бо в тім Хороб... Хоробрі нині й воріт немає, розметали, щоб нові звести, а тут мороз! Зглянувся Господь над нуждою нашою! – ревно захрестився Мстиславич: – Випробовував, чи сильні ми у вірі.
– Боже, поможи! – звівся на рівні старий. – Токмо позорити спершу треба: чи так воно?
– Зараз же пошлю! – зрадів переміні настрою отця Інгвар.
Хіба звідає той, хто не має власного притулку, радість від повернення додому? Стільки літ по світу тинявся, перебачив, здавалось, чи й не половину його, пізнав тривалу нужду й короткі миті насолоди, відав смак дивного чужого корму й заморського питва, гадав, що вже ніщо не здатне тебе розчулити, аж раптом, коли живот твій, здавалося до самої смерті вже упокоївся в добрі та теплі, випадає тобі знову далека дорога й ночівля часом просто неба і прокорм абиякий, на скору руку, а ще душевна самота, коли дітей по голівці не погладиш, жоні лагідне слово не шепнеш і коли й відчуєш поряд тепло чийогось тіла, так то не жона твоя буде, а кінь вірний. І народиться тоді в серці твоєму смуток, жити почне там – довго, дуже довго і спасу від нього не буде іншого, як забутися в труді та й то лише до вечері, щонайбільше, до сну, чи то пак, до безсоння. Мріється тоді про одне лише – про власне повернення в рідне житло. Щоб побачити всіх живими-здоровими, з радісним усміхом на вустах, а далі й не мріється, бо вже одного того вистачає з лихвою, аби на мить забути свою журу-гризоту.
А коли настає та омріяна мить і ти домочадців своїх на ріднім порозі обіймеш – радість високою хвилею накриє тебе з головою, серце, завмерши, у небо злетить і звідти маленьким жайвором співатиме довго, до сну, і в сні також. Та лише назавтра, прокинувшись удома, ти тільки й спроможешся сповна насолодитись мало ким знаною радістю від повернення: радістю мужа, що половину живота свого не знав притулку, отримав нарешті його, гідно оцінив тепло зведеного власними руками житла, не з власної волі мусив покинути, а ось тепер нарешті повернувся – надовго!
Сивер потягнувся смачно на ґанку нового терема, примружив проти вранішнього сонця очі й блаженно усміхнувся. Чотири тижні, як удома, та однак не віриться, що не треба вже нікуди їхати, що Біла Вежа – княжий городок у верхів'ї Остра – стоїть, зведений тобою, як городником, для ствердження великокняжої волі на мир і спокій у підвладних сіверських землях; що під тобою настил ґанку власного терема, нового терема, зведеного, правда не тобою, а Новаком з другами-древоділами, родовичами, котрих ти сам же й навчив ті житла ставити. Проте кожен, хто розмисел шанує, погодиться, що терем цей є прояв саме твого уміння. На цьому, коли помислити, весь наш світ стоїть: спершу в голові одного якогось умільця рождається зухвала, здавалось би, думка, нетутешня, неземна – з Прави, не інакше; згодом руки його те намислене перетворюючи в зроблене, думку переносять в Яв, себто в очевидне її проявляють. Був терем думкою, а став житлом: дива... А ще більше диво, що хитрець вміння своє іншим передати може – як річ: сокиру там, тесло чи долото. І вміння, світом погулявши, часом вертається до того, з кого почалось усе, тільки не вмінням уже, а явленою світові річчю. От як терем цей: Новак вміння в Сивера позичив, Сивер у Петра-Тихоти, а той ще в когось – тепер же стоїть терем, Сиверове вміння, оберенене Новаком у житло та й повернуте тому, з кого тут усе й почалося. Але ж і Петрів цей терем такожде, і ще якогось хитреця-древоделі, й не одного навіть! Хіба не диво?
– Ох, і мороз! – мов з-під землі виріс раптом Слинько. – Ще одна така ніч і Короп стане; нині тільки на стрижні й гуляє, а забережини вже дик сажнів по десять! Завтра вже моста не зрушимо... Про що Жилята думає?
Сивер тільки рукою махнув.
– Беріть сокири та до воріт ходімо. Чуєте, як галасують?
Лемент од Лугових воріт долинав аж до вічниці. Кількасот мужів не стільки діло робили, скільки лаялись – ладу не було. Жилята зі старотцями теж не пасли задніх у загальній лайці, а від воріт дитинця в супроводі чотирьох воїв їхав верхи Рибота – теж, ясна річ, не всидів у дитинці. "Жарко буде нині, – спохмурнів Сивер, – Яка ж се муха їх вкусила?"
Дійсно, ледь угледівши Сивера, хтось із натовпу тут же й заволав:
– Нехай Озарич з домочадцями своїми мерзлу землю тепер гризе! Призводень!!
Почути таке з натовпу родовичів... Зараз змовчиш – завтра з дрючками до двору прийдуть: гнати з домочадцями на мерзлу землю.
– Ану вийди, хто се рече! – залізо вчувалося в голосі Сивера.
Натовп замовк, тільки де-не-де глухо бурчали, але відкрито постати супроти княжого городника, та ще й Кологастового роду, бажаючих не було.
– Вірно мовив колись Шамро, що рід наш змілів! – почав дратуватися Сивер і голос його все міцнів. – Відколи се рід коропський роботи почав боятися, га?! Чи не тому, що прийшлих багато? Нанесло вас, мов мулу: свою землю покинули, тонкодухі лукавці, в чужій тільки користь шукаєте! Та тут роботи гуртом на три дні лишилось!
Ніхто не осмілився заперечити, тільки Жилята з похмурим виглядом ступив два кроки вперед, до Сивера. Певно, мірився щось відповісти найпершому з Кологастового роду, та не встиг, бо проштовхнувшись крізь натовп, підійшло до старійшини якесь дівча, літами отроковиця ще, і вперившись в нього своїми великими чорними очима, почало щось ректи Жиляті.
Жодна жона чи дівка з Коропа не насмілилась би на таку зухвалість: мало того, що прийти непроханою туди, де мужі роду справу вершать, так ще й без дозволу до самого старійшини звернутись! Жилята ошелешено дивився на прислану Орогостею Купаву.
– ... веліла передати тобі, що вчора на Лисій горі стали ратні люде, комонні; ночували, а далі йти не поспішають. Рекли, що якогось князя, тільки не сказали якого.
Рибота був уже поряд і хоча з коня за гамором не все Купавою сказане почув, але суть зрозумів і турбота враз поклала на його чоло дві важкі зморшки. Щось тривожно стало на душі: Плавучий міст вмерз у лід, городська стіна розібрана, а за півтори версти стан якихось комонних воїв! Чиї? Якого князя? Чернігівського Власта? Той ледве уношем став, сидить тихше води, нижче трави... Посадник Святославичів, чернігівський, як його, варяга того? Щоб він своїх послав – а за чим по такому морозу, на зиму дивлячись? Тихо ж, спокійно все...
Тоді хто тут вештається?!
Коли ти сотник княжої застави, відповідь перед князем за все несеш, що би не сталось. І все маєш знати, про все відати, що у волості твоїй діється. Якщо чогось не звідаєш, умить стаєш, мов той кіт, у міх посаджений, – не зчуєшся й коли "приголублять" тебе в тім мішку та прямо об мерзлу землю!
– Переніжичі, – обернувся до своїх сотник, – ну ж бо, ви тут луг ліпше всієї застави знаєте, борзо проскочте туди, – кивнув Рибота головою в бік Лисої гори, – взнайте, чий там стан, чого хощуть у волості цій! Стережіться токмо!
Брати Переніжичі, сини коропського сотника Переніга, ті, що два літа ходили в охочих з Володимировою раттю на в'ятичів, потім з Вовчим Хвостом на Судову, а сього літа на радимичів, повернулись недавно до отнього порога й швидко знудившись удома, попросились до Риботи на заставу. Дурним би був новгородець, якби не взяв таких звитяжців! Узяв і не жалкував ні разу, бо досвідченими в ратнім ділі стали Переніжичі – якщо й поступалися в чім колишнім княжим гридням, то хіба в малому.
Брати хоча й були при мечах, та без броні, в одних свитках, а тому застереження сотника зайвим для них не здалося.