Чимось запав Перуниця в Жирославову душу. І хоч як важко не було бояринові здобути прихильність дикомита[156], а все ж не втрачав надії й недаремно: перед першим снігом таки наважився. Не втік Перуниця від свого рятівника і здобув йому першу здобич – припутня[157], та й лишився відтоді при Жирославові аж до самої своєї смерті.
Соколи птахи перелітні, зимою на Придесенні їх не стрінеш, корму тоді тут мало, а в мороз, каменем з неба падаючи, околіти від холоду можна. Сокіл має щоденно здобич бити – щоб хисту свого не втратити. Тому сокільники всих соколів своїх пізньої осені відпускають на волю із вдячністю: летіть у вирій! І кожної весни все починається заново: помитники несуть молодиків, сокільники їх виховують, а з початком осені й до першого снігу починається славнозвісна забава, відрада для душі – соколині лови.
Жирослав Мироніжич Перуницю у Вирій не відпустив: навряд чи витримав би рарог важку і довгу дорогу. Всю зиму прожив птах прямо в теремі, у світлиці, а коли починалась відлига, їхали з боярином на лови. Щось їх поріднило; чи рятівника свого Перуниця в Жирославові признав, чи те, що багато часу разом були, тільки прив'язались одне до одного на подив усих, навіть старого Кучука, й була поміж людиною та птахом справжня дружба.
Навіть половець, дарма, що прожив на світі півста літ і змалку коло соколів був, і той такого не стрічав, через що в душі визнав Жирослава Мироніжича у сокільництві вищим від себе. А той своїм Перуницею нарадуватись не міг, бо замість трьох місяців соколиних ловів утішався всі дев'ять. Жалкував лише, що немає перед ким похвалитись: князеві не повідаєш, та й боярам-сусідам теж – аби Михайлу Всеволодичу не донесли, заздрісники.
… І ось Перуниці не стало. Отак, в одну мить. Ніщо ж не віщувало лиха, ніщо! Не стало, й відчувалось чомусь Жирославу Мироніжичу, що й не буде більше ніколи в його житті ані рарога, ані сапсана… Нічого не буде.
Мовчазним та засмученим вертався в Хоробор боярин Жирослав. Смерть Перуниці, без сумніву, знак Долі. Коли б лише сказав хтось: попередження це йому, засторога чи присуд остаточний? Що хотіла смертю Перуниці Доля йому повідать? Упокоритись перед татарами чи марною буде навіть спроба і доведеться згинути всьому боярському роду Жирослава? Хто скаже?
Ще на під'їзді до Плавучого[158] мосту помітили ловці, як більше сотні городян порпались у рові. "Сотник постарався…" – Жирослав навіть засмутився, бо коли рів поглиблюють, то виходить, що не впокорення в головах людських зріє, а навпаки, спротив. Значить, віче відбулося… Вже перед ворітьми боярин звів на переніссі густі брови й підхльоснув коня: хоча й не чув лихого слова в спину, та злі погляди черні в рові обпікали боляче, мов вогонь. Гірко пожалкував, що не стримавшись, подався вранці на лови – і Перуниця живим лишився би, й люд до покори, можливо, вдалося б схилити.
Храм здавався залитим сонячним світлом. Ще перед Пасхою дерев'яні стіни церкви всередині були ретельно вибілені крейдою, правда, парафіяни місцями вже добряче витерли їх своїми плечима та спинами, але через присутність чималої кількості люду це не кидалось у вічі. Хоча єдиною окрасою церкви був різьблений з дерева та вкритий паленим златом[159] темплон[160] з десятком ікон, подарунок Хоробору від самого князя Михайла Всеволодича за вірність йому під час набігу Данила Галицького, проте скромна простота храму лише додавала урочистості богослужінню: скрізь і у всьому вчувалась незрима присутність Христа.
… – Тож коли Господь, татар насилаючи, дарує нам ці випробування, знайте – Він за душі наші перш за все печеться. Очистимо ж їх від скверни всякої, покаймося в гріхах своїх, щоб примиритися з Господом та Судного дня чистими постати перед ликом Його. Не біймося смерті, їй нас не здолати – то лиш перехід до життя вічного, блаженного! – з цими словами ієрей Авдій закінчив свою проповідь і підійшовши до аналоя, почав сповідувати бажаючих.
Цілий гурт жон та кілька мужів тиснулись юрмою, несвідомо бажаючи стати якомога ближче до священника. Авдій, щоб означити таїну сповіді, поклав єпитрахиль[161] на голову Жирославової челядки Мили й схилившись до неї, стиха питав:
– Чи не топила в криниці курку для Макоші[162]?
– Топила, отче… Просила доброї долі для дочки Весняни, дозріла вона в мене недавно…
– Скільки говорено: гріх се. Покладеш двадесять земних поклонів. А берегиням[163] під стодолою не молилась?
– Не молилась. Стодоли не маю, отче.
– А якби мала?
– Де б узялась вона в челядки? – здивовано підвела на ієрея очі Мила.
– Чи задрила кому? – Авдій поклав їй на плече руку.
– Як же не заздрити? – зітхнула, пом'явшись, челядка, – Веселина он такою ж челядкою, як і я, була, а муж її, Недбай, всього лише два літа потрудився в уході[164] та й викупились у Жирослава Мироніжича. Чим та Веселина для Бога од мене ліпша, отче, коли мого мужа боярин в уход не пустив?
– Заздрість, дитино, то найтяжчий гріх людський…
– Пощо ж так, отче?
– Од заздрості рождається бажання іншого гріха: обмовити, вкрасти, вбити. Накладаю на тебе покуту – сто земних поклонів. Вмієш до ста лічити?
Мила мовчала, міркуючи. Отець Авдій порадив:
– П'ять разів по двадесять буде сто. І за курку для Макоші двадесять – усього шість разів вийде. Нині понеділок у нас: якраз до неділі вправишся. Не забудеш?
– Чи ж устигну? До татар, до смерті, отче?
– Сподівайся на Господа… – перехрестився пресвітер.
Сповідь поволі дійшла кінця. Отець Авдій за понад три десятки літ своєї служби в Хороборі так і не навчився відсторонено слухати свідчення парафіян: надто ідеальним уявлявся йому колись світ і надто страхали кількість та розмаїття почутих і побачених ним за ці літа чужих гріхів. Важким тягарем тиснули вони на Авдія; цей без міри гріховний світ часом здавався йому якимось непорозумінням – стільки вже літ минуло від Спасителевих часів, а люди, навіть християни, так і не змогли, не навчились, чи навіть і не схотіли жити по заповідях Його… Чому? І чи була в цьому розчаруванні його, Авдієва, власна зневіра? Та боронь, Боже! Він гнав від себе цю крамольну думку всякий раз, переконуючи себе, що не йому, простому смертному, знати Промисел Божий і раз світ цей існує, то, звісно, лише з попущення Господа.
А все ж так хотілося часом Авдієві не знання – ні! – лише простого розуміння предивних Божих справ: як ото воно виходить, що видиме зло стає серед людей незаперечним добром, а добро інколи перевертається на зло?!
… Через три дні після того, як хрестоносці здійснили в Святій Премудрості своє святотатство, а сам Авдій ледь не загинув по дорозі додому, грабіжники-латиняни дістались і їхнього маєтку. Що тоді важило срібло та золото у вимірі добра, коли саме життя людське не варте стало навіть мідної лепти[165]? До того часу ретельно хований від чужих очей, коштовний метал, недавня ознака блага, добра і безпеки, раптом поліз на світ Божий зо всих своїх схронів і проявлений в такій неймовірній кількості, перевернувшись у суті своїй, став для переможених, принижених та ославлених ромеїв вселенським злом, зайвим приводом позбутися життя, а для пілігримів з мечами, пересичених несподіваним, нечуваним багатством, що так раптово пролилося на їхні голови золотим дощем, перетворився на індульгенцію[166], запоруку вседозволеності.
Коли латиняни таки дістались Кайнополіса й безцеремонно, ніби до власного дому, зайшли на віллу купця Григорія, отця Авдія, ніхто з домочадців не чинив їм опору. Хрестоносці, за ці дні набивши на грабунку руку, діловито й методично обчищали маєток. Євникія у спальні, стоячи на колінах, гаряче молилась біля ікони Богородиці, коли туди увійшли пілігрими. Не звертаючи на господиню жодної уваги, перерили в помешканні все догори дриґом, забрали одяг, тканини, а коли, спокусившись срібним окладом, почали знімати зі стіни останню ікону, Євникія кинулась до них зі сльозами, молячи залишити хоча би цю сімейну святиню.
Котрийсь із грабіжників грубо її відштовхнув і немолода Євникія, не втримавшись на ногах, впала на мармурову підлогу. Латиняни пішли зі здобиччю геть і коли Авдій з батьком знайшли матір, вона була непритомною. Свідомість повернулась до Євникії тільки наступного дня. Вона ще встигла коротко оповісти про те, що з нею сталося, та вже скоро серце слабкої здоров'ям жінки не витримало такої наруги і вона померла на руках чоловіка та сина.
Схоронивши дружину прямо в садку своєї вілли, Григорій не витримав.
– Забираємось, сину, геть звідси! Ще не знаю до ладу куди, тільки б якомога далі. Покарав Господь ромеїв, одібравши в них розум…
Купець мав невеличкого вітрильника і п'ять чоловік його обслуги, тож сподівався втекти на своєму кораблику кудись на схід, до Понту Евксинського[167]. Вони дивом, лише завдяки темряві ночі та доброму знанню Босфору[168], непоміченими пройшли через протоку біля Золотого Рогу під самісіньким носом у венеціанців. На її протилежному березі, в Хрисополі[169], жила молодша сестра померлої Євникії; в очікуванні доброго попутного вітру втікачі знайшли для себе в тій сім'ї кількаденний притулок.
Коли ж одного дня стало зрозуміло, що хрестоносці ось-ось доберуться й туди, навчений лихом Григорій не став зволікати: з настанням ночі подалися далі. Хоча ловити пориви слабенького західного вітерцю було важко й вітрильник просувався поволі, та все ж вони рухались уперед.
– Ми підемо на Русь, – вже вранці твердо заявив Авдієві батько, – там моє й твоє коріння, там благословенна земля, там тобі сподобається.
Авдієві було байдуже до всього: він почувався вигнанцем з раю, земне життя його вже не вабило, поза ним було тільки пекло.