Коли ж помислити, згадавши, як робичич забрав у нього вотчину, а потім самим Лукавим був насланий з дружиною під стіни того сіверського города, то й узагалі можна було засумніватись: чи такий він уже всесильний, цей Христос, як пресвітери оповідають?
Доки було тепло, Местишині безградники не дуже й переймалися нічлігом під відкритим небом. А коли різко похолодало, всім схотілося тепла і затишку, натопленого терему, печі, гарячого варива та лазні. Хутко, без страху йшли униз високим правим берегом Десни: дозорці попереду й обіч, тоді, як сотні торували шлях, тримаючись якомога ближче до берега, оминаючи вербняки та верболози, шукаючи, коли траплялися стариця чи протока, легкого броду через них. Робичича вже не боялись, знали, що лодії його й комонні давно до Києва подалися і путь вільна лежала, от тільки куди? Де на зиму голову прихилити?
Якось під вечір навіть морозцем потягнуло; наступні два дні, дарма, що листопад[607] ще був у повні, морозило не тільки вночі, а й удень: калюжі стояли вкриті льодом навіть при світлі дня; тож коли на Местишинім шляху трапився перевіз через Десну, роздумів не було: сотні мало не півдня невеличким насадом переправлялися на лівий берег і встигли якраз вчасно, щоб дотемна ще зварити кашу та розметавши три стоги, вкластися на їхньому сіні спати, дивуючись, як додає у силі несподівано ранній мороз.
Давило подався з города на світанні. Ще звечора приїхав з посаду за стіни на своїй підводі, з половиною своєї сотні відстояв на стіні ніч і щойно засіріло, спустився з неї, запріг у воза солового жереба та й рушив під Лису гору по сіно – про себе радіючи тому, що вчасно спохватився: вночі такий мороз удрав, що ніби не листопад нині, а остання чверть грудня. Тож, прогуркотівши по мерзлій землі городської вулички та вихопившись за стіну, Давило з подивом помітив, що протока у слабкому ще світлі рожденного дня під берегом тьмяно вилискувала першим льодком, тільки середина ще гуляла, темніючи вільною водою. Дивно було бачити скутий льодом плавучий міст – скільки він у Коропі жив, а не пам'ятав, щоб рід отак напризволяще покинув свою переправу перед першими морозами, замість витягнути, як годиться, на берег.
Згадав недобрим словом старійшину Жиляту, укотре пожалкував за Видутою й тьопнувши віжками, цмокнув на свого солового:
– Н-ну, піш-шов!
На думку Давила старійшина з Жиляти був так собі – про своє дбав куди більше, аніж про племінне: вже й жалкувати почали коропці, що пришлеця обрали, нехай і такого удатного ратая, а все ж не свого, не Кологастового кореня. Якось одним махом упала в очах родовичів опісля Видутиної смерті значимість старійшини: що Жилята не надто переймався бідами городян, що княжий сотник усе більше підминав під себе владу огнищанина роду. Дивлячись на це, і старотці та сотники байдужіли до обштинного діла, міркуючи кожен про себе: "Пощо я отсе серце собі рву, коли іншим не треба? Якось буде..." А можливо, Жилята так себе поводив тому, що бачив далі, ніж інші та просто не бажав іти супроти княжого волостелина – хтозна?
От і вмерзав плавучий міст у лід. Думалось багатьом: "Та... Зійде той лід, до зими ще один місяць має народитись". А те, що не по Кону, що з першим морозом міст мав бути витягнений на берег – так то вже нехай болить голова у посадника, він тепер над усима. Що міст?! Такий мороз, а город он без Лугових воріт опинився, без двох десятків сажнів стіни! Скоро вовки по вулицях никатимуть...
На осінній Лад[608] зібралось, як заведено, віче і старий сотник Зима почав бідкатись, що Лугові ворота ні на що не годні, нижні вінці у вежі потрухли, просіла вона і стулки важко зачинити та й перекосились вони, зачиняються нещільно, а покрівлі над стіною, як у дитинці, взагалі ніколи не було, сторожа коропська не лише мерзне, а й мокне в негоду. Озарич, що саме повернувся з-за Семі, зі свого городництва, візьми та й гукни: "А що там роботи тієї? Все одно, як добрій жоні міру полотна зіткати. На ворота лишилося ще трохи дуба від дитинця – он лежить три десятки кряжів, тож за два тижні матиме рід нові ворота." У городських очі й загорілись. Не гаючи часу взялись до роботи й стару вежу розметали, а за нею і шмат старої стіни аж до вежі княжого городка зламали, про що на віче й мови не було.
Сивера Жаданича в городники не попросили, а він і набиватись не став. Жиляті нива з худобою куди ближче, аніж Лугові ворота, тож встановивши чергу для сотень ті ворота зводити, старійшина заспокоївся, бо що там те городництво, коли тут щодня межі, ряди, переділи, задниця після померлих та тяганина за живот[609]!
Городські гадали, що посад підсобить, а там не поспішали – у кожного ж зима на носі: нехай хто розметав, той і нове ставить, досить того, що на стінах щоночі замість двох десятків згодились аж по півсотні стояти. Зарядили осінні дощі. Доки городські вовтузились, морози вдарили, розмокла коропська піщаниста земля змерзлася – спробуй, підсип вал! Зашпорталось діло і запал у зиждителів почав пропадати. Одні рекли, що слід поставити від вовків сякий-такий частоків і по всьому, а вже з весни... Найбільше гудили поза очі Озарича, котрий підкинув таку думку і сподіваючись на захист княжої залоги, не дуже й поспішали всі гуртом братися за роботу: хіба з десяток охочих совались щодня біля Лугових воріт.
І лише два дні назад, коли вже не на жарт заморозило, а частоколу так і не було, старотці, схаменувшись, зібралися у вічниці, натупали на Жиляту, той напустився на сотників, після чого рід гарячково кинувся палити вогонь, гріти землю, поглиблювати рів і зі старих вінців зводити зруб вежі, готувати з частоколу прясла нової стіни та заново підсипати вал. Зате Рибота, княжий посадник, і в ус не дув, знай, вигравав щодня на своєму огиреві, що аж лиснів на коропському ячмені, при зустрічі дратуючи Давила ледь не до сказу. До образи на князя додалось зачаєне бажання кровної мсти усій його залозі за удар мечем по голові, тижневе сидіння в порубі та дванадцять гривень вири "за зневагу княжого мужа". Тож простоявши всю ніч на стіні та мало не спопеливши своїм поглядом ненависний дитинець, чорний, мов осіння хмара, Давило поспішав на луг, аби хоч за роботою притлумити в собі ту невигойну злість, що поїдом їла його зболілу від явної несправедливості душу.
Минулої весни сінокіс Давиловій шостій сотні по жеребу знову випав біля Обижані, якраз перед Лисою горою – не надто й далеко від города. Тож, маючи нагоду, хотів до зими ще перевезти більшу частину сіна у свій двір – зимою на санях мороки більше. Звернувши біля броду одесну, Давило довгенько їхав уздовж протоки, доки не дістався сінокосу. Спинив підводу біля свого наполовину вже перевезеного стога й припнувши коня до вбитого ще минулого разу кілка, заходився вилами-двійчатками накладати сіно на воза.
Щось йому муляло... Таке відчуття було, що хтось за ним зорить. Він навіть кілька разів припиняв роботу та з подивом озирався навкруги, але жодної живої душі на вкритому інеєм лузі не бачив. І бір Лисої гори на протилежному березі напівзамерзлої Обижані стомлено мовчав, темніючи своєю хвоєю з-під насунутої морозом срібної шапки. "Мариться... – вирішив Давило. – Скоро через цих княжих і куща боятимусь". Та все ж лапнув сокиру за поясом – чи на місці? – бо з морозами прийшла вовча година і коли хочеш зиму пережити, то ґав ловити не слід.
Орогостя таки обжилася на Лисій горі. Та й де ж іще відьмі ліпше жити, як не тут? Шамрові потворники разом з охочими коропськими теслярами не тільки житло поставили для неї, але й горожу навколо звели – достатньо високу, щоб не боятись зимою вовків: вище Орогостиного зросту. Як не замете по груди, то сіроманцям можна й дулі з-за неї крутити – нате ось, викусіть!
Жила не сама. Коза козою і два десятки курей теж, але ще під минулу осінь притулилось до Орогості чорнооке дівча Купава з Оболоння. Сиротою стала і якось так вийшло, що відьма угледіла її за Десною та з собою і покликала. Побачила в Купавиних очах щось таке, що схотілося отроча з собою взяти – проглядався в них Орогості хист до відання від Богів дарований, а ще хотілося мати коло себе живу людську душу: воно удвох і веселіше, і буде кому відання в спадок передати.
Купава мала би відьму й боятись, як боялись її коропці та оболонці, але натомість дивним чином відчула в ній приховане на самім споді Орогостиної душі недосяжне іншим тепло. І грілась ним, сирота, від минулої Покрови, коли відьма, зазирнувши в юні очі, поклала руку на худеньке дівоче плече і владно мовила: "Ходімо. Зі мною житимеш."
Хоча й не мала Купава Волхитчиної краси і норов мала тихий, сумирний, а все одно дуже вже нагадувала Орогості рідну доньку, що подалась від рідного житла за судженим своїм, без жодних роздумів покинувши матер чекати неминучої навіть для відьом безсилої старості та самотньої смерті. Думки про Волхитку не виходили Орогості з голови й тривожили її постійно аж до останньої чверті квітня, а коли однієї безсонної ночі зійшло на неї дивне умиротворення, відьма зрозуміла, що донька її вже не потребує материної турботи і що більше вони на цьому світі не побачаться.
Прокинувшись наступного ранку, посадила Купаву навпроти себе й дивлячись прямо в її чорні очі, сказала: "Слухай мене уважно. Запам'ятовуй, що казатиму." Відтоді й почався для сироти-отроковиці відьомський наук. Спільне їхнє життя тяглося собі тихо-мирно аж до минулого ранку, коли від Десни почувся раптом кінський тупіт і над горожею виткнулись голови двох комонних.
– Гей, бабо! – не вітаючись, гаркнув один з вершників. – Ходи сюди. Та борзо, коли не хочеш нагая мого скуштувати!
Орогостя однак підійшла неквапом, звела на комонних очі – обидва під тим поглядом відьми заніміли й сиділи, не в змозі навіть рукою ворухнути. Вона ж стояла, скрививши в посмішці свої тонкі вуста, потім прорекла:
– Що треба, мужі?
Комонних трохи попустило, один навіть головою мотнув, наче кінь, дивуючись, певно, тому, що з ним сталося.
– Ми вої княжі. Заблукали. Вкажи нам путь на полудень – чи є він тут?
– Якого князя? – Орогостині очі протинали наскрізь обох.