Гора з пліч звалилася, навіть страх пропав.
– Удосвіта тут безліч звіра ходить! Ми як жили отам на селищі, то з Губарем кожного ранку стільки слідів бачили, стільки слідів! – осмілів Молибог і одразу ж нахмурив чоло: – Повечеряємо, дров треба назбирати: ніч довга...
Не маючи більше сили терпіти голод, розгорнули жар, витягли обпечені глиняні млинці, розламали їх та дістали загорнуту в лопухи рибу.
– Готова! – запевнив Животок і друзі заходились вечеряти, натхненні спільною думкою про майбутню ночівлю вперше за стінами рідного города. Ото вже буде про що друзям оповісти! Тиждень заздритимуть. Або й місяць.
Вже й худоба прийшла з лугу, ось-ось сторожа мала зачинити ворота, а Молибога все не було. Вишня й місця собі не знаходила: "Боїться додому йти. Се через мене забіг..." – їй вчувалося, що материн гнів син відчув на відстані і десь тепер ховається. Злість потроху минала й хоча жаль було покаліченого Дев'ясила, але й за старшим боліла душа.
Йти до Рудька питати про Молибога, що без отця отак відбився від рук, було страшенно соромно. Вона й без того, опісля невдалого життя зі свекрухою, а за тим усамітненого із Сивером на висілках, звикнувши бути сама по собі, не надто й водилася з городськими, тож ходити тепер городом, шукаючи легковажного сина, було понад її сили.
Аж раптом, мов би її почувши, прийшла Зозулька, Рудькова невістка – шукала свого Животока. Здіймати бучу в дворі княжого городника Зозулька боялась, тож обійшлося все мирно, тим більше, що ім'я призводня невідоме було обом: хтозна, котрому з двох і що саме прийшло в голову.
Вкрай розгублені, удвох рушили з двору, на ходу обурюючись безголовістю своїх дітисьок. Біля вічниці трапився їм Білан, що саме вертався з лісу. Почув про що вели мову матері й спинився.
– Бачив я ваших, – старий ловець усміхнувся, – на Ужеті щупелят ловили, а отсе під вечір на старому городищі дим бачив. Не інакше, як там сидять, шкодії.
Матері, хоч і переживали за своїх чад, а все ж одвічний покон роду тримати ворота города зачиненими від сутінок до світання, ставив нездоланну перепону перед їхнім поривом ось прямо зараз піти до узлісся в пошуках неслухів. Постояли, постояли та й розійшлися з важким серцем по домівках, знаючи, що в обох попереду безсонна ніч і материнські страхи за долю синів.
Неслухи ж їхні ще й недовечеряли, а вже почало темніти. Збирати дрова було не менш страшно, аніж сидіти, склавши руки, біля майже згаслого вогню. Тож наклавши біля вигорілого зсередини дерева цілу купу нашвидкоруч зібраного хмизу та шматків головешок від минулої пожежі, вкинули в дупло, скільки вдалося нарвати, лісової трави, підгребли якомога ближче купку жару й наклавши на нього сухого гілля, швиденько забралися в дупло.
Всередині було затишно, трохи душно, тільки попри принесену траву, твердо та мулько в боки, але однак цей прихисток двом дітиськам здавався найбезпечнішим місцем поза отчим житлом. Тут було затісно, аби влягтися обом, тому вони мусили сісти один навпроти одного: спершись спинами на стінки дупла й напружено вслухаючись, затихли в темряві літньої ночі.
Вогонь ззовні розгорівся й освітив розщілину в товстому стовбурі осокора, але разом із тим за рятівним багаттям для сміливців настав суцільний непроглядний морок невідомості: як не вдивляйся, нічого, окрім вогненних язиків, перед собою не побачиш. Коли б та темрява ще й тишу з собою несла...
Від Ужеті моторошно й лиховісно почав гукати якийсь птах: "Пу-гу-у! Пу-гу-у!", а інший тоненьким голосом, ніби підзуджуючи першого, зачастив: "Ку-у-у-у-к! Ку-у-у-у-к!" А тут з іншого боку, з лугу, почулося хоч і знайоме бугаєве "Бгу-у! Бгу-у!", але звучало воно зовсім не так, як удень – тривожно, наче то сам Водяний дудів, сповіщаючи русалок про двох малих беззахисних дурнів. Молибог з Животоком, холонучи від страху, ні живі, ні мертві сиділи в своїй чорній схованці, забувши вже й про багаття, що потроху згасало, не маючи собі поживи.
Який там сон?! Втиснувшись спинами в стінки дупла, обидва сміливці мовчки, про себе, каялись, зарекаючись хоч раз іще вийти проти ночі за городські стіни. А ночі не було кінця-краю. Вже й місяць зійшов, але лише додав їм тривоги, бо здавалося обом, що їх у хованці помітить тепер будь-який звір – хоч вовк, хоч ведмідь. І справді, скоро почали тріщати кущі, зовсім поряд щось велике неспішно тупало, топталося й пирхало та форкало, наче кінь.
Серця в обох калатали під самісіньким горлом, кров бухала в скроні, страх полишив голосу й віднялися ноги – ось-ось в дупло мало зазирнути те страшне й полишити обох життя. Що ті різки супроти такого страху? Обидва готові були дременути навтьоки й лише розуміння того, що вискочити зі своєї схованки означало потрапити прямо в зуби страховиську та що до рідного города біги мало не версту, а ворота його зачинені й ніхто їх до ранку не відкриє, стримувало від найменшого поруху – малі ловці, заціпенівши, прощалися з життям, щомиті очікуючи свого кінця.
... страшна, наче Смерть, потвора простягнула свої білі, з одних кісток, руки й ухопивши Молибога за горло, стиснула його наче кліщами. Йому вмить забракло повітря, а чудовисько, вишкіривши зуби, несамовито заволало на весь світ:
– А-а-а! А-а-а-а!!
Якимось нелюдським зусиллям Молибог зумів-таки вирватись з тих страшних рук, хоча й ударився потилицею об щось тверде, а почвара умить перетворилась на маленького чорного чорта з довгим хвостом, котрий почав верещати та відбиватися ногами. В пеклі (а це було, звісно ж, пекло!) панували темрява та тиснява, втекти від чорта не було жодної можливості й Молибог відчайдушно, з останніх сил, боровся за своє життя, аж гул стояв навкруги від тої битви з чортом.
– Ма-а-мо-о!! – раптом не витримав чорт і розчахнувши стіну пекла, зник з Молибогових очей, але й пекло в ту ж мить перетворилося на звичайне дупло – їхню з Животоком хованку, тільки друга в ньому не було: певно, його вже з'їла та потвора. На смерть наляканий Молибог стрілою вилетів на білий світ.
Був уже ранок, на протилежнім боці Коропа по освітленому Дажбожим промінням лугу розбредалося стадо городської худоби, на протоці плавала всяка птиця, дика і їхня, десь виспівувала вивільга, їй вторила горлиця й ніщо не нагадувало страхіть ночі, окрім когось малого на зріст, всього чорного, що лопотів, не озираючись, до города.
Чорт?! Але вдень чортів не видно... І раптом Молибог упізнав у втікачеві свого ліпшого друга Животока. Але чому ж він чорний? Випадково зиркнув на себе... й обімлів: одежина його з небіленого конопляного платна – сорочка й ногавиці – була вся перемазана сажею. Й не лише вони – і руки, й ноги, і, певно, лице також... А в горлі немов кіт подряпав. Молибог харкнув на землю чорною сажею, потім ще раз – полегшало.
Кляте дупло! Та то ж йому наснилося все... І чорта ніякого не було, й билися вони з Животоком, а не з чортом.
– Жи-во-то-ку-у!! – заволав Молибог і підхопивши з землі свого лука, щодуху почкурів наздоганяти друга.
Він наздогнав його вже біля самої стіни й вони устигли навіть посміятися один з одного, бо в обох на чорних від сажі обличчях одні лиш білки очей світилися, коли ж це раптом, наче грім з ясного неба почувся неподалік грізний голос Вишні:
– Ич, песиголовці! Ану, стійте мені!
"Песиголовці", наче змовившись, розвернулися, щоб дременути назад, але уздріли на вузькій стежці позаду себе Зозульку з довгою лозиною, котра вже встигла через Полуденні ворота дістатись старого городища, почути по дорозі крики пропалих ловців та піти за ними слідом. Якби не пережите вночі, Молибог із Животоком, певно, спробували би шукати порятунку в протоці, але страх ще жив у їхнім єстві, тож вони приречено й безвільно віддалися в руки розгніваних матерів.
А кількома днями пізніше, коли біль у сполосованих різками спинах та сідницях трохи поменшав, друзі, зібравши навколо себе з десяток ровесників, наперебій хвалилися своєю хоробрістю й оповідали страшні подробиці ночівлі в дуплі, скромно вмовчавши про сон, що так підступно зіпсував їм намічені вранішні лови.
****
Осінь, як завжди, прийшла раптово, нізвідки – з косими дощами, поривчастим вітром та неочікувано ранніми холодами. Вже четвертий місяць Местиша зі своїми людьми тинявся пущею в землях радимичів, дивом уникнувши смерті. Клятий робичич Володимир, прочувши, що Местиша таки повернувся до радимичів, розділив свою рать на лодіях надвоє: одні рушили вгору Дніпром, інші Сожем, мов кліщами охоплюючи рятівну для радимичів, але згубну для Местиші пущу в межиріччі, бо комонні Вовчого Хвоста, узявши собі поводирів з туземців, заходились перекривати Свенельдовим нащадкам усі путі-дороги для втечі на полудень: наче велетенського невода затягували, женучи їх в несходиму лісову глушину. Вони майже добилися свого: хоча й не попався Местиша зі своїми отроками в ту мережу, але мусив забігти аж до голяді[606].
Двом сотням комонних прокорму треба ого-го! Звикнувши за життя брати у своїй вотчині, мов у власній скотниці чи коморі все, в чому дружина потребу мала, світлий князь і тут, набрівши з отроками на лісову весь чи й городище, вимітав там часом чи не весь корм і для людей, і для коней. Спротиву не було, бо лискучі обладунки та мечі при боці двохсот комонних кого хочеш зроблять поступливим і зговірливим. І якось непомітно, розсмакувавши серед глухої пущі безкарність власної сили, скотився Местиша до розбою.
Почалося все з торгу по весях радимичів. Спершу брали скору за півціни, потім і взагалі за чверть її. Коли міхи в кожного отрока вже не вміщали всю надбану м'яку рухлядь, у верхів'ях Десни трапились Местиші купці. Теж варяги, але було їх десятків зо три – куди там супроти двох сотень?! Продали їм скору по ціні, як у Чернігові. Інгвар до такого додумався. А чого ж? Не посікли купців, золото-срібло не забрали, просто поторгували вдало, так на те він і торг: на ньому завжди один, дурніший, у програші лишається. Так сподобалось відчуття всесильності, що вже не стримувались, коли траплялися повози або чиїсь лодії. Брали все, що бачили і змушували віддати навіть сховане. Отрокам сподобалось і вже не шепотілися по ночах, на світ дивились весело, навіть зухвало, Местишу шанували, Інгвара ладні були нести на руках.
І цю межу переступивши, ізгої майже з подивом помітили, що Сварга на землю не впала, Перун блискавицею не управ і навіть Христос, здавалося Местиші, лишився байдужим до його гріха.