Хто ж не розумів, що вона саме такою і буде: стільки снігу!
Сивер не без причини переживав, чи не підтопить і його двір, адже місце, де стояли ворота, вивищувалося тепер над рівнем прибутної хіба що на два аршини, а до найбільшої ж води було ще далеко...
Свіжий подих завзятої Лялі вчувався щомиті. Весна гнала зиму геть: увесь день і всю ніч зі сходу та полудня тяглися в небі незчисленні пташині ключі великих птахів – вони поспішали туди, де вилупилися колись із яйця; дрібніші ж з'являлися раптово, начебто нізвідки. Ще вчора можна було почути лише синичку чи щигля, а сьогодні з піднебесся волховим срібним дзвоником задзюрчав жайвір, серед позеленілих гілок верби заскрипів немазаним колесом шпак, на узліссі заворкували дві горлиці – Лялю вітаючи, Дажбога славлячи: весна прийшла! З тиждень, як заплакали пасокою клени, а нині вже й берези почали точити зі своїх ран весняну свіжу кров. Бджола, пересидівши в своєму дуплі люту зиму, вже сідала на довгі ліщинові сережки і мурахи, радіючи теплу, торували стежку до солодких березових сліз.
Сивер з Величком та Мовчан з Добришею тесали біля двору дубовий зруб – встигли наготувати дерево ще зимою – для льодовника, торішньої ще задумки, що її піддивився Сивер у киян.
– В-ш-ш-ух-х, в-ш-ш-ух-х! – могутні крила розітнули повітря, здавалося. над самими їхніми головами. Сивер, відірвавшись від роботи, розпрямився, зиркнув угору: на висоті якихось п'яти чи й менше сажнів пролетіли, прямуючи до води два великих білих птахи, ще трохи і вони, розверставши крила, опустилися на воду, ковзнули по ній, впираючись у поверхню своїми червоними широкими лапами та хвостами, лишаючи на збриженому рвучким весняним вітром зерцалі швидкоплинний ламаний слід, та за мить уже й пливли, склавши величні свої крила, дугою вигнувши довгі білі, як сніг, шиї на котрих хизувалися невеличкі проти тіла голови з темними очима, чорною шишкою на лобі та моркв'яного кольору дзьобами. Лебеді! Нехай ти і вой, витязь, а не жона, та все одно, навіть супроти волі своєї замилуєшся їхньою красою, бо хіба є при Роді ще один такий птах?!
З воріт вийшов Доморад – ішов з липовим відром до пущі по березову пасоку – і теж задивився на пташину пару. У ріднім Білгороді він за своє, недовге ще, життя не бачив і половини всього того птаства та звірини, що встиг уже побачити на Придесенні за останніх вісім місяців.
... Він прибіг того дня до Сиверової господи мокрим по пояс, змерзлим і наляканим, без скор – згубив десь, коли втікав, певно, ще на деснянськім льоду. Розповів Сиверові про те, що сталося, сказав, що відбігши далеченько вже від берега, побачив, коли озирнувся, стовп диму за Десною – там, де стояло убоге їх житло.
"Ех, Павле, Павле... – подумалось тоді Сиверові. – Щось не те вчинив ти. Боком вилізла тобі твоя відлюдькуватість..." Поклав руку отрокові на плече, сказав заспокійливо:
– На все воля Божа, Домораде, – адже так казав наш Павло? Житимеш у мене. Може коли й різок скуштуєш, так за діло; по-отчому сіктиму. Дарма не зобижу.
– Хочу я охреститися. Христос у мене в серці, – по дорослому відповів на те Доморад, поклавши десницю на груди.
– Не знаю, як тобі тут помогти, коли й Павло не зміг, – розвів руками Сивер.
– До Вручія піду, – голос отрока був твердим, – там пресвітер Ларіон мене охрестить. Розповім йому про Павла, як за віру Христову погибель прийняв.
Сивер не став відмовляти – сам трохи старшим подався у світ. Сказав лише:
– Прибутна починається. Хай уже літом: з купцями говорити треба, може хтось і візьме до Києва.
Доморад залишився. Лихоманка трохи побила отрока – не минулася дарма деснянська купель – але днями попустила: таки вигрівся біля печі, Вишня узваром із сушеної малини відпоїла. Тільки бухикав, мов у діжку, та то вже пусте. По весні роботи на господі – тільки встигай рукави закочувати, тож іще одна пара рук зайвою не була.
А Сиверові ніяк з голови не йшло те, що з Павлом трапилося. Жаль було скорняка – певно, мало хто тут, на Русі, зрівнявся б у роботі з деревським хитрецем! Потинявшись із купцями білим світом, Сивер добре знав, як відрізнити гарну скору від вичиненої абияк. Ще коли вперше забирав у Павла хутро тієї злощасної видри, скорняк його спитав:
– Чи знаєш, як оцінити скору?
Сивер тоді мовчки пом'яв хутро – воно було м'якесеньким, легесеньким, дарма, що усма видри товста, як у вовка, шовковистим на дотик, вилискувало проти скупого світля жирниці окремими волосинками. Він дмухнув на хутро, відділив кілька волосинок, – три чи чотири, – узявшись за них, підняв скору: волосинки тримали
– Знаєш... – лагідно усміхнувся Павло. – Та то ще не все. Так купці дивляться. А ті, хто потім зі скори князям чи боярам шапки та жупани шиє, ті зісподу цінять. Ось так...
Він вивернув скору, протягнув Сиверові:
– Лизни. Сіль відчуваєш? Отож. Коли скора кисла – знай: вона перепалена. І ще одне, – Павло перегнув скору, змочив згин слиною, стиснув те місце пальцями, потримавши, відпустив. Скора розпрямилася, а на місці згину Сивер помітив білу риску.
– Оце, щоб ти знав, той знак, що скорняк не дурно хліб свій їсть. Проси за цю скору упівтора чи й удвічі проти інших!
... Нема Павла. Ніхто вже не вичинить йому скору так, як вручіївський пришлець. Одна думка весь час не давала тепер спокою Сиверові: чим тихий, сумирний скорняк так роздратував задесенських родовичів? Це що ж, і його, нащадка самого Кологаста, коропці вбили б лише за слово про Єзуса?! Та ні, мала бути якась причина... Казав Доморад, що взявся Павло нести слово Боже задесенським отрокам, про вчення Єзуса-Христа їм розповідав, а ті, звісно, дома не мовчали, отцям, певно, не сподобалося, бо ж попереджав котрийсь Доморада: бути, мовляв, вам в татя місто, коли не припините.
Жалкував тепер, що не встиг чи не схотів забрати Павла до себе: гуртом легше, як-не-як. Було б з ким поговорити, помислити. Надто багато думок: чому це так?.. а це отак? Чому?
Єзус вчив, що ближнього любити треба. Навіть ворог – і той ближній. Бо теж людина і через те любити його слід, що створений по зразку Божому: має в собі краплю Бога. Так Трифілій казав. Вдарили по щоці – підстав іншу: не протився злу і воно само згине, бо живиться мстою твоєю. Б'єш іншого – все одно, що Бога б'єш.
А по Кону пращурів – око за око, зуб за зуб. Бо коли не мститися за родича, зло переможе добро. Їх же має бути порівну, інакше не попливе лодія життя прямо, коли одне весло довше, і птах не полетить з одним підрізаним крилом. Де правда?! Де, Боги, – Єзусе? Свароже? Дажбоже?
Голова від думок пухне. Розумієш, що мусиш до одного якогось берега пристати. До якого? Серцем чуєш: правий Єзус-Христос. Як би було ліпо, гарно як було б на світі, коли поміж людьми любов запанувала, лад. Чи ж мало землі навколо? Пущі? Гір? Пустелі, коли до вподоби?
Розум же підказує: не вір! Не було б тебе уже на світі, коли б не упередив ти зло, що занесло над твоєю головою меча. Щока, то таке... А меч?! І Трифілій казав: оборона вірі не суперечить. Але коли тільки те й робитимеш, що оборонятимешся – згинеш. У січі як? Ворожий удар відбив, нападника рубонув, на місці не стій, не чекай від когось наступного удару, сам іди вперед і бий, бий... Ти вже й не оборонець, а нападник. Нескінченне, зачароване коло зла, з котрого людині нізащо не вирватися.
Казав якось Трифілій, що Єзус жив мало не тисячу літ назад. Тисячу літ! А зло так і лишилося непереможним. Як убивали люде одне одного до Єзуса, так вбивають і понині. Зате по Кону все просто і звично: вибили око тобі – вибий його кривднику своєму. Щоб рівними лишалися ваші сили. Тоді чорний пес не перегризе ланцюга, що ним видимий світ до Пакола прив'язаний, і світ не полетить шкереберть. Все ж просто. Так просто, що й дітиську зрозуміло.
Де правда?!
Бримо, сидячи біля воріт, тихо загарчав і Сивер, що був узявся за сокиру, знову підвів голову. По руслу Коропа йшла велика лодія – насад. Рухалась швидко, бо не лише течія протоки її несла, а й десять пар весел гребли в лад. На кормі подали руків'я стерна ошую, ліва сторона лодії весла підняла, права двічі гребнула і ніс насада дивився вже прямо на Сивера. Доморад за Сиверовою спиною видихнув злякано:
– З городища! По мене...
А й справді, отого мужа на носі Сивер, здається, на Перунів день бачив серед волхвів. Це що ж – і по його душу?!
– Не бійся, – Сивер ледь повернув голову до отрока, – борзо в горницю. Принесеш мої топори, броню і лук з тулом – покладеш у дворі якраз біля воріт. Сам закриєшся з Вишнею в житлі. Боронитимеш її. Зрозумів? Борзо!!
Доморад чкурнув у двір; на лодії закричали гуртом, піддали веслами і скоро вже насад ткнувся носом у порослий торішньою травою горбок.
– Що б не сталося, про сокири забудьте, – обернувся до своїх Сивер, – кров пустити легко, зупинити важко. Хіба перші почнуть.
Ватагу вів Велимож. Замість півсотні, охочих "в гості до Азарича" набралося трохи більше двох десятків: діти більше не вмирали, а невідкладної роботи по весні стільки, що й угору ніколи глянути, та й що там робити п'ятьом десяткам мужів? Усі ж бачили, як легко Сом переміг пришлеця-ковника, тому не було навіть Осьмака, – того, з чиєї догадки ця пря з нав'єм і почалася, – щойно сніг зійшов, як подався до своєї гути, скло плавити. І старійшина Усинець відкараскався, розмисливши напередодні про себе, що якось не з руки нищити чародіїв під носом у Видути та Шамра – нехай там самі розбираються. Благе діло городищани зробили, кубло ковників у себе спаливши, а десь там, за Десною, то вже хай інші, не вони.
Зате Сом, що спрагло палав помститися за смерть онука-первістка, не лише підбурював інших та готуючись до походу, сам смолив після зими насад, але й тепер стояв на стерні зі своїм молотом у десниці, нетерпляче чекаючи тої миті, коли розчерепить ним голови решти прийшлих чародіїв. Уся ватага була озброєна – хто зі списом, хто з сокирою, а хто й з бойовим, від діда-прадіда, топором.
Але, як воно часом буває, від самого початку походу вже двічі недобрі знаки віщували ватазі лихо: спочатку вітром зірвало у Сома з голови повстяну валяну шапку і закинуло у верболіз – насилу той дістав її Кудлаєвим списом, а потім стрілася у руслі протоки стара верба з півдесятком зайців, що рятуючись від прибутної, сиділи на ній, мов на човні.