Матер, вона полає, а потім же й пожаліє. Візьми онде корито, я води наллю та повчу тебе одежину прати. Знімай з гнесюка сорочку.
Тим часом Дев'ясил, ледь угледівши, що Вишня нахилилась до Полади, потягнувся до маминої пазухи, всім виглядом своїм виказуючи бажання підкріпитись. Мусила Вишня, нашвидкоруч розвісивши на жердині випране, з піском домивати замурзаного малого, що відчайдушно опирався такому жорсткому з собою поводженню. Та щойно матуся присіла на колоду й розв'язала поворозки на пазусі сорочки, як зголоднілий дітисько покинув плачі й узявся цмулити її молоко.
Молибог дуже заздрив своєму другові Животоку. Той мав діда. А в Молибога, звісно, діда не було. Був отець, чи не старший від Животокового діда Рудька, але він як поїхав з дому опісля Русалій ставити десь за Сем'ю княжий городок, так і донині немає. Тричі лише сходив з Молибогом до лісу, повчив стріляти з лука й поїхав. Нема й нема... Матер каже, що отець приїде восени, з холодами. Тільки коли ж воно те буде?
Дід Рудько каліка. Тур-велетень його в пущі потоптав ще й на роги підняв. Дивом вижив. Було те так давно, що отець Животока, колісник Лузан, ледь розмовляти почав, а коли побачив закривавленого, потоптаного Рудька, що його ловці з лісу принесли, то так перелякався, що й донині заїкається.
Дід Рудько опісля того до важкої роботи став не годен. Він увесь якийсь перекособочений, ліву ногу тягне, а шуйця в нього вище плеча не піднімається – ключицю той тур дідові зламав. Зате й голова його, і борода сяють справжнім золотом – немов у самого Дажбога. А ще дід Рудько добрий, наче справжній Податель: ніхто не пам'ятає, щоб він когось образив, чи поскупився на щось. І ніхто не знає стільки казок, небилиць та приповідок, як він. І з малечею любить возитись: ото, як піде в поле вівси стерегти, так збере коло себе таких, як Животок з Молибогом і вчить їх то перепілок ловити, то вівсяне молоко робити, або сопелі з бузини вирізати чи кряквою кричати.
Хоч у дітиська, хоч у отрока день тягнеться довго, наче зима. Хто і як там дома снідав чи й узагалі, може, не їв, а все одно: ще й Купайло до ладу не припік, а вже в кожного у животі кишки бурчать, їсти просять. І коли ти змалечку не навчишся собі прокорм прямо під ногами шукати – вважай, пропащий навіки. Там щавлевими опуцьками[598] поласував, там квіточок наївся або загостреним патичком дикої моркви накопав – усе йде в їжу.
А ще коли такий дід, як Рудько, навчить тебе петлею на лозині ловити щупелят у рівчаку за Ятрицею або сіткою перепілок у житі чи стрілою бити на вівсах зайця, то тоді вже не тільки з голоду не помреш, але й ситим будеш завжди. А Животок примовки діда Рудька та небилиці всякі ще й дома слухає – от же ж повезло другові!
Тож Молибог, з раннього ранку провівши в полі з Животоком та дідом Рудьком півдня, вертався додому не тільки ситий печенею зі встреленого дідом зайця, а ще й гордо ніс на плечі свого першого добутого в житті вуханя. Поцілив русака свинцевим томаром[599] прямо межи вух – той тільки тіпнувся. Зайця Молибогові ще не вдавалось добути, тож з луком, тулом та здобиччю на плечі, гордо йшов по городу: справжній годувальник. Хто не стріне з дорослих – спиниться й похвалить, а однолітки аж слідом бігли та все розпитували про лови.
Правда, знав, що вдома йому знову попаде, бо вкрай треба було сього дня навідатись на Короп до птиці. Утішав себе тим, що день довгий, встигне. Їхні уперті гуси разом з качками ще з минулого літа ніяк не хотіли визнавати протоку біля плавучого мосту своєю. Як там вони вже дісталися коропського коліна біля згарища рідного колись двору, ніхто відати не відав і коли виводки пропали, опечалились усі домочадці, аж доки отцеві не прийшло в голову туди навідатись. Попливли з Молибогом на довбанці – так і є: усі на своєму старому місці!
Тож відтоді Молибогові клопоту додалося. Бо одне діло пройти до протоки, аби підгодувати птицю, сто сажнів, а зовсім інше, коли версту чи й більше. Зате разом із Животоком обладнали на старому городищі хованку, де й проводили багато часу. Потягнувши з дому солі, пекли спійману в Коропі на вудку рибу, а коли вдавалося підстрелити з лука припутня[600] чи хоча би пару горлиць, то вже був справжній тобі пир!
Здобутий заєць надихав, а тому про себе Молибог намислив, узявши вдома для птиці, та й для себе, звісно, хліба, якомога швидше дременути на волю. Маючи хліб, можна було заявитись додому аж перед смерком, разом із стадом худоби, не боячись навіть лишитись без вечері – була тверда надія добути собі прокорм якщо не стрілою то вудкою вже ж напевне.
Він добре все продумав. Жони й дівки скрізь по городу саме поспішали з дійницями на луг – до корів. Тож і мати повинна була піти. Діставшись двору, зазирнув крізь щілину всередину, не побачивши там матері, сміливо прочинив ворота й гордо поніс зайця до клуні, маючи намір швиденько його оббілувати. Вже ж за здобич мати його похвалить і за вранішню втечу в поле не лаятиме.
У затінку під східною стіною клуні стояла старезна, чи не ровесниця самого Сивера, низенька та широка діжа, а в ній мучився, як у порубі, малий Дев'ясил. Верх діжі сягав йому грудей і вибратись із неї не було ніякої змоги. Тож стара й підтрухла місцями діжа, після ранку опиняючись у холодку, неабияк виручала Вишню, коли надходила година йти до корови, бо в ній без страху можна було полишити невгамовного дітиська. Холодок, кукса[601], щоб їсти не хотів, гусяче крило для забавки – гуляй, не хочу!
Угледівши брата, Дев'ясил куксу виплюнув, загукав щось, замугикав, простягуючи руки й Молибог, добра душа, зглянувшись над дітиськом, вивільнив того з полону. "Нехай на волі полазить, доки я буду рядом" – розмислив по-дорослому й почав хвалитися перед братом своєю здобиччю. Мітив собі якомога швидше оббілувати зайця, щоб остаточно задобрити матір. Скільки разів бачив, як робив те отець та й за дідом Рудьком ось зовсім недавно спостерігав: усе таким простим здавалося! Сяк-так підвісив під стріхою клуні здобич за задні ноги й пішов шукати підходящого ножа.
Повернувся, а на закривавленому носі зайця вже мухи сидять. Узявся надрізи на ногах робити – щось не дуже й виходило. Помучившись, справився якось, а коли почав скору від м'яса відділяти, вона клаптями пішла, дірка на дірці: сором ловцеві який! Аж раптом Губар нагодився.
– Е-е-е, Молибоже, та ти ловцем уже став!
Доки жили у своїм дворі біля лісу, отцеві закупи Губар зі Слиньком були Молибогові за друзів – де ж там дітиськові ровесників знайти? Вони його багато чому навчили: і вогонь добувати, й плавати, і рибу вудкою ловити, а потім, обмазавши глиною, в багатті запікати. Коли після пожежі в город перебралися, Молибогові, як пришлецю, попервах від ровесників добряче діставалося: то з губою розбитою прийде, то з синім оком, що аж заплило. Отцеві за тим дитинцем ніколи було, тож Губар зі Слиньком і навчали дітиська, як за себе постояти.
– Бий одразу в ніс! – повчав Губар. – Ніс найслабше місце: що в людини, що в звіра.
– Отак! – показував Слинько, різко й коротко вдаряючи основою п'ясту по Губаревому плечу: той мало з ніг не падав. – Ну ж бо, давай ти тепер.
Допомогло, ще й як! Прийняли городські Молибога за свого і вже разом боронились від посадських.
Тож він дуже зрадів теперішній появі Губара: ось хто оцінить його ловецтво!
– Виджу, не ладиться в тебе, – угледівши Молибогову блазнь, похитав головою молодик, – давай ліпше вдвох.
Вийняв з ножниці свого ножа й почав виправляти чужі огріхи.
А вивільнений, проте через зайця тут же і забутий, Дев'ясил недовго нудився без чужої уваги. Вкотре полишений сам на себе, він у няньках нужди й не мав: звик бавитись самотужки. Роззирнувся накруги й подався далі вивчати рідну господу. Теслярі завзято цюкали сокирами, аж тріски відлітали – жовті, запашні, вони так і вабили до себе.
Рачки, рачки дістався купи трісок, а теслярів там уже немає – ген на ґанок піднімаються, колоду на руках несуть. Хіба наздоженеш, коли вони ходять, а ти лазиш? Посовався тим часом на трісках – незручно: давлять, часом і колються навіть. Потягнув одну до рота, з цікавості, бо ясніли на ній жовті проти сонця краплинки, але смаку ніякого, тільки пальці почали липнути. Покинув. Далі височіли складені одна на одну колоди – ціла гора!
Коли ти найменший, так хочеться зо всіма врівень стати! Хоч ноги ще не тримають, зате ж видертись можна. Спробував: хоча й важко, зате виходить. Потроху, потроху, а все одно – на півдорозі до верху. Коли ж це сама собою пішла з під ніг опора, Дев'ясил устиг лише міцніше вхопитись за кінець колоди, але невидима сила раптом кинула його, мов те кошеня, кудись убік, колоди, підскакуючи, з гуркотом покотились по двору, розігнавши наполоханих курей, а він сам з розмаху гепнувся на купу трісок і незнаної сили біль на мить забив йому подих, щоб потім вирватись з легень ураженого дітиська несамовитим вереском.
Стрепенулися всі. Притьмом прискочили перелякані Молибог та Губар, навіть теслярі спустилися вниз. Не те всіх налякало, що дітисько плаче, а те, що колоди розкотилися. Бо дітиськові заплакати причин багато і коли на всі увагу звертати... Лякало те, що Дев'ясил під колоди міг потрапити, а ті й дорослого навіки покалічать, не те, що мале дитя.
Лежачи на трісках, "господар" репетував, наче різаний. Будай, породивши чотирьох власних дітей та маючи в домочадцях ще й двох онуків, по тому, як малий дриґав ногами й махав руками, а коли був підхоплений на руки, то ще й пручався, одразу второпав, що хребет неушкоджений, тож заходився його оглядати. Причину було добре видно. Усе лице, груди й живіт виявились в подряпинах та саднах, а великий палець на шуйці стримів кудись убік: очевидно, вибив його вже при падінні.
– В сорочці народився ти, Сиверичу, – з полегкістю зітхнув Новак, хлюпнувши водою на закривавленого Дев'ясила, – матимеш тепер знак на згадку.
Дитячі суглоби гнучкі, тож попри зчинений Дев'ясилом несусвітній лемент, палець на руці швидко вправили на місце, до найбільших подряпин приклали пожований подорожник і крикуна передали старшому братові.