Хай і неречистий, як Олесь, хай не має золота і паволок, зате заради неї на все готовий. Коли позавчора примчав у Берестове зі звісткою, не повірила, й до останнього не вірила. Та й тепер ще не віриться...
Величко мовби почув її. З'їхавши набік, притримав коня й коли Волхитчина підвода порівнялася з ним, спішився, сів на полудрабок, узяв її руку до своєї лапи, усміхнувшись, коротко спитав:
– Як ти?
Волхитка тільки мовчки притулила його десницю до своєї щоки й слова не кажучи, дивилась у Величкові очі теплим, невідривним поглядом.
Увечері, коли валка спинилась біля степової річечки на нічліг, Волхитка пішла понад берегом. Вперше з позаминулої осені відчула себе на волі. Береги милували око свіжою зеленню лугового різнотрав'я і жовтим цвітом мати-й-мачухи, біля самої води тягнулася вгору сьоголітня молода лепеха і кущі верболозу купали в річечці своє похилене віття. Дивилась, як течія закручує на воді ямки войків, а потім ні з того, ні з сього розсипається раптом навсибіч тонесеньким мереживом – у променях Дажбожого світла міниться кольором, наче паволока. Снують по її поверхні водомірки, на піщаному мілководді по дну поволеньки пересуваються в своїх волохатих житлах ошитки[595], риб'яча зграйка головами проти течії нерухомо стоїть в освітленій призахідним сонцем воді, а хмарка комарів товче над водою одвічну свою ступу і за кущами верболозу чути різке качине кахкання: "Ках-ках-ах-ах-ха-х-а-а!" немовби ті крижні розгонисто сміються з когось – чи не з неї, часом, безталанної?
Раптом майнула над водою різка тінь – сокіл пронісся стрілою, але чи зловив когось собі на вечерю, чи ні, Волхитка так і не побачила. Зате пригадалася пісня:
... Не жаліють лебідок соколи,
Їм на втіху нас бити, на втіху.
Від згадки сльозою затуманились очі, серпанок непроханого суму вкотре оповив душу, а далі сам собою постав перед нею померлий княжич Позвізд і Волхитка, зайшовшись у риданні, як стояла, так і повалилась на землю, не в силах опиратись потокам сліз, що полилися з її очей.
Тихим безвітряним вечором вода рознесла жіночий плач на десятки сажнів і занепокоєний Величко підвівся від багаття, пориваючись піти до милої та старий їздовий Моргун притримав його за рукав:
– Не ходи. Нехай виплачеться...
Він таки пішов, пізніше, перед самим смерком. Волхитка вже не плакала. Присівши за кущем біля води, розчісувала гребінцем довге волосся, вмите обличчя з підпухлими від сліз очима видалось Величкові неймовірно красивим. Підійшов і вона одразу ж потонула в його обіймах. Уткнулась в широчезні груди велетня, вдихала такий рідний, давно забутий за стільки літ запах його поту і потроху остаточно заспокоювалась.
– Вечеря холоне. Ходімо, – нарешті озвався Величко і Волхитка слухняно йому покорилась.
... Всі поснули; тільки один вартовий, спершись на списа, чи то солов'їв слухав, що нахненно, аж до нестями, заходились співом біля води, чи зоряне небо, що його Хорс густо засіяв зорями, роздивлявся. Зате Величко з Волхиткою, лежачи на возі, довго ще шепотілись. Обом хотілося сказати: зовсім не про ті біди, що випали на долю обох, ні, – говорили про спільне майбуття, зазирали за обрій і відчували, як рождається поміж них незвідане раніше просте тихе щастя.
V
Що б не народилося на світ: хоч дерево, хоч птах чи звір або й людина – окіл новонародженого зовсім малий, куди листком чи рученям дотягнеться, ото й його усе. Та коли почне рости, спинатися стане, тоді з подивом побачить, як розсуваються межі рідного, безпечного обширу. І хоча невідоме лякає, але водночас і манить до себе, бо потяг пізнати життя пересилює страх перед його небезпеками. Занадто полохливий не навчиться новому, не розгадає таємниць світу, не зросте у велетня. Долі своєї боятися марно, вона таких не любить, зате до тих, котрі наважуються сміливо поглянути їй у вічі, часом буває поблажливою, прощаючи всілякі промахи та навіть недбальства, за які часом нещадно карає інших.
Дев'ясил бачив лише десятий місяць у своєму житті й хоча ще не ходив, а більше лазив, та чи не щодня розсував межі свого малого світу. Коли дітисько вже не тільки лазить, а й пробує, тримаючись за щось, спинатися на ноги, хіба ж за літнього тепла утримаєш його в житлі? З самого ранку всі навколо зайняті чимось своїм, навіть Дев'ясилова нянька Полада, отримавши від Вишні якийсь загад, подалася з двору, тож малий Сиверич, швидко знудившись у боковій кліті недобудованого терема, куди його причинили, замислив оглянути власну господу і причина на те була вельми вагома. Новак з трьома теслями зводив по ряду новий терем для Сивера, бо той, як княжий городник, від самих Русалій пропадав десь за Сем'ю, ставлячи й там городок для ще одної застави.
Сиверів терем поставав на місці отнього, Жаданового ще житла, у вуличці ледь не одразу за вічницею. Старе житло розметали; доки на його місці теслярі в'язали нові зруби підклітей та ставили над ними стіни терема, Вишня з трьома дітьми та двома челядниками жила в напівпорожній клуні.
Чого б же ж Дев'ясилові сиділося в напівтемній кліті того терема, нехай і з кішкою та трьома кошенятами, занесеними туди йому для забавки, коли знадвору долинав стукіт сокир, про щось своє перегукувались теслярі, гавкали пси й сокоріли на сонечку кури? Що, він оцих дряпучих котів не бачив? Набридли вже. Та й маминої циці схотілося.
Тож уздрівши, що двері Поладою причинені нещільно, порачкував до виходу, лобом – підгледів учора, як те робила кішка – прочинив їх і опинився на волі. За дверима мали бути сіни, але їхній зруб теслярі підняли поки що лише наполовину, тож Дев'ясил у самій сорочечці, що прикривала тільки пупа – чап-чалап – по вкритій трісками підлозі дістався ще не завершеного дверного прорізу й вибрався на ґанок – високий, аж на п'ять сходинок. Поглянувши на двір, роззирнувшись навколо, зрозумів, що єдиною дорогою униз, до циці, є оті страшенно незручні сходи. Покрутився, покрутився перед ними, прилаштовуючись, і почав обережно, задки, голою гузкою вперед, спускатися. Долаючи першу сходинку, боляче вдарився спочатку коліном об наступну, а тоді ще й підборіддям об першу. Скривився, проте не заплакав: поряд не було нікого – для кого плакати?
– Гей, дітисько, не лазив би ти тут, господарю! – ледве не наступив на Дев'ясила один з теслярів, коли той вже здолав-таки висоту ґанку й двором рачкував кудись, куди очі дивились. Гукнув та й подався з відрубом колоди на плечі по своїх справах. А "господар" тим часом, розігнавши виводок курчат, заходився ловити їхню матусю-квочку. Прив'язана за ногу, вона не могла далеко втекти й рвалася зі шворки, зчинивши ґвалт на весь двір та щосили махаючи крильми, аж зозулясте її пір'я летіло на всі боки.
Шишкастий, червоний з чорним, півень, гордість Вишні, прогнавши щойно одвічного свого суперника – гребенястого сірого когута, злетів на тин і на все горло завів пісню звитяги, та угледівши зчинене Дев'ясилом неподобство, перервав спів і подавши голосним кудкудаканням засторогу своїм кокошам[596], хоробро кинувся навтьоки. Його численний гарем, лементуючи, помчав за поводирем. Бровко з Рябком, шаленіючи від Дев'ясилової татьби, до хрипу заходились на своїх чепах гавкотом та зарадити нічим не могли.
У Сиверовім дворі всі були при своєму ділі, у кожного малась робота, проте найбільша та найважливіша – у Дев'ясила: пізнати світ. Тож малий Сиверич рачкував собі далі по тісному городському двору, земля якого ще задовго до нього перебачила таких пізнань більше десятка. Нарешті він вперся в колесо воза. Посовався біля нього, потім перебираючи руками за спиці й добряче вимазавшись у свіжу коломазь, що виступала з колодиці[597], поволі звівся на рівні й стояв якийсь час біля нього, похитуючись, поки серед заляглої тиші не почув знайомий дзюркіт. З подивом побачив перед собою маленьку свіжу калюжку, відпустив обід колеса, за котрий тримався й тут же плюхнувся коліньми прямо в неї.
Хіба така дрібниця здатна засмутити чи зупинити майбутнього мужа? Не зупинила й голобля, що виникла на його путі: нехай і не відразу, та все ж він її здолав, а здолавши, наткнувся на цілу купу полишених Ромейкою "яблук". Коли не кольором, так виглядом вони нагадували Дев'ясилові печеного колобка, смак якого він уже пам'ятав. А оскільки "яблука" виявилися ще й м'якими на дотик і їсти йому хотілося все дужче, то він усівся поміж голобель і почав тягнути знахідку до рота. Спробував, скривився, бо геть не сподобалось і заходився ображено пхикати.
Коли Полада, повернувшись до господи, наткнулась на меншого брата, то й обімліла. Сплеснувши по-маминому рученятами, потягла того до корита, з якого пила худоба й узялась обмивати перемазаний лик, а тоді ще й прочищати пальцем рота, мало не битком набитого знайденою поживою. Дев'ясил опирався, як міг і басовито ревів за двох. Коли від поживи Поладі ще якось вдалося відмити братика, то з жирною коломаззю було куди гірше – вона не тільки не відмивалась, але й ще більше розмазувалась по руках та одягу. Скоро перемазаними виявились обоє: і дітисько, і його нянька.
– О, Божечки! – вхопилась за голову Вишня, повернувшись від мосту з купою прання. – Де можна отак?! Та ти ж, Поладо, здорова вже дівуля, п'яте літо живеш, в коловоди скоро підеш, а няньчити так і не навчилась, – скрушно хитала головою ошелешена матір, своїм докором змусивши "дівулю" гірко заплакати від несправедливої образи.
– Я... я... мене... – Полада хотіла крізь плач пояснити, що то по материному ж загаду покинула малого, аби знайти того гультяя Молибога, котрий без отцевих різок геть відбився від рук і втік кудись із двору – чи не в поле, перепілок з друзями ловити. Та сльози душили дівча, губки тремтіли так, що й зуби цокотіли, а тут ще й Дев'ясил, було замовкнувши, як побачив матір, вирішив тепер підтримати сестру і знову не на жарт зайшовся плачем.
У Вишні було повно роботи й жіночих клопотів, надходила пора з дійницею іти на луг до своєї Лиски, а тут отаке... Тож обійнявши Поладу, приголубила її, витерла пальцем сльози, поцілувала в маківку, мовила ніжно:
– Не тримай зла, доню.