Ну, висічуть – не вб'ють же. Її платно і вишивка найліпші в Коропі, вони стануть запорукою Благоярової милості. Та вона сама з радістю попросить, аби сікли її, дурну, тільки щоб назад взяли, дали прихисток, мису варива та роботу біля кросен.
І вже не розмірковуючи більше, і всякі сумніви полишивши, Осьма спустилась до води, сіла в довбанку і відштовхнулась весельцем від берега. За минуле літо навчилась трохи веслувати та й плисти вниз по течії легко – встигай тільки правити, а коли ще й гребти, то однодеревка стрілою мчатиме. Від хвилювання, що Земледух її побачить, Осьму кинуло в піт. Зі страху щулячись, вся в очікуванні ось-ось почути з берега голос мужа, вона гребла й гребла, аж доки їй забракло сил, а серце почало бухати під самим горлом. Проте й відпливла далеко, навряд чи Земледух за цей час міг настільки заглибитись у пущу.
Потроху заспокоюючись, вона навіть повеселішала: все складалося для неї дуже вдало. Тепер у голові була лише одна думка: "Тільки би Десни дістатись..." Устя з'явилося навіть швидше, аніж Осьма собі уявляла. Ще трохи зусиль і довбанка виплила на широку деснянську воду. Дарма, що Десна з берегів не вийшла – здавалася чи не вдвоє ширшою, аніж зазвичай. Порослі вербами та лозою береги стискали русло і вода неслася швидше, аніж літом.
Аж раптом десь далеко позаду донісся якийсь крик і Осьма втиснула голову в плечі. "А-а-а-а!! – доносилось з верхів'я Добрості. – А-а-а-а!!!" Хто там ще міг кричати так відчайдушно, так несамовито, окрім Земледуха?! Перелякана Осьма щосили налягла на весельце.
Гребти проти сильної деснянської течії виявилося для неї важкою справою. Доки під правим берегом був плес, їй вдалося піднятися сажнів на двісті вгору, але коли почалася круча, течія стала значно сильнішою. Кілька разів, коли вона не встигала вчасно гребонути, потік хутко розвертав благеньке суденце й одного разу довбанка заледве не перевернулась. Її почало зносити вниз, Осьма гарячково намагалась направити лодійку проти течії, але марно: не вистачало ані хисту, ані сил. Вона бачила: ще трохи і замість того, щоб підніматися вгору, до Коропа, її знесе униз, в невідомість. Міцна рука страху чіпко вхопила втікачку за горло.
Довбанка крутилась на течії, ніяк не бажаючи коритися Осьмій. У розпачі та зовсім забула про обережність і коли побачила вир, до якого наближалась однодеревка, гребонула веслом дужче, аніж було потрібно, довбанка хитнулась, черпонула облавком води, молодичка мимохіть ойкнула і смикнувшись в протилежний бік, тут же перевернула вутле суденце. Вона не встигла навіть второпати що сталось, а вода вже зійшлася над її головою.
Земледух кількома замашними ударами сокири звалив високу й струнку, в комелі в четверть завтовшки липку й почав драти з неї лико. Давно вже треба було сплести ликову тятиву[585] для волока. Всю зиму Осьма, слабуючи, сукала кропив'яну нитку, а Земледух плів з неї мережку. Під весну вийшов непоганий волочок сажнів у шість завдовжки. Глиняні, обпечені в простенькому горні грузила були готові ще з осені. Тепер волочку тільки тятиви та поплавців з берести й не вистачало. Що-що, а плести з лика Земледух навчився ще отроком: хоч личаки, хоч ужище, а хоч і тятиву для мережі.
З ликом справився досить швидко. Намотуючи на лікоть смуги молодої кори личною стороною назовні, наробив з десяток мотків, стовбур посік сокирою натроє – зібрався нарізати вдома з нього утиць та ложок, звалив відруби на одне плече, мотки почепив на інше й попрошкував додому. Йшов і не знав, що йому діяти з Осьмою. В чомусь він водиму свою розумів: і страх її знову понести, і страх перед важкою роботою, що недарма зветься трудом – коли пнешся з усих своїх жил, мало пупа не розв'язуючи. Звісно: ткаля, вишивальниця – білоручка одним словом. Та водночас розумів і те, що колись же цей труд скінчиться, вірніше стане просто роботою. Зате навзамін, як винагороду, желованням від Долі матимеш запоруку власної волі. Хіба ж воно того не варте?
Кози паслися біля двору, Осьмої ніде не було видно. Земледух скинув у дворі липові обрубки, а мотки кори поніс до води замочувати. Вже коли спустився стежкою з викопаними в піщаній кручі східцями, раптом уздрів, що довбанки на звичному місці немає. З подивом крутив навсибіч головою – ніде й нікого... Лихе передчуття охопило його. Щосили гукнувши двічі Осьму й відповіді не почувши, щодуху помчав до житла, турнув двері, знову позвав – тихо... Побіг до берега, зриваючи голос, кричав, аж луна металась узліссям – Осьма не обізвалась.
Земледух похолов. "Утекла!" – майнула здогадка і розпука, злість та почуття безпорадності охопили його. Забувши про все на світі, кинувся берегом униз по течії й спотикаючись, падаючи, раз по раз гукаючи жону, мчав, продираючись через чагарі, весь обдряпаний, закривавлений, нічого перед собою, окрім русла Добрості не бачачи, й ні на що інше уваги не звертаючи.
Він не пам'ятав, скільки часу минуло, але коли дістався устя, захрип настільки, що втратив голос і вибігши з останніх сил на деснянський берег та не побачивши на воді постаті в човні, знеможено повалився на пісок. Думки несамовито скакали в голові, змінюючи одна одну, але жодна не лишала в пам'яті сліду. Коли ж таки трохи заспокоївся, його осяяла рятівна здогадка, що Осьма могла просто попливти за чимось не вниз до Десни, а вгору по течії – до весі радимичів.
Це так вплинуло на Земледуха, що він поспіхом сів, почервонівши від сорому перед самим собою за дурне намислене, навіть зрадів і вже хотів іти назад, але востаннє кинувши оком на Десну, побачив раптом, як течія несла на собі щось дуже схоже на перевернуту довбанку. Він невідривно дивився на те, що поволі наближалося до нього і останні сумніви щезли, мов рештки туману під сонцем: то було ніщо інше, як дно однодеревки...
Самі собою опустилися руки, підігнулись ноги й він знову повалився на пісок: надто очевидним було те, що сталося зовсім недавно вище по течії – його жона Осьма, намірившись утекти, перевернулась на довбанці й потонула. Сама ж колись йому рекла, що навіть плавати не вміла до пуття. Довбанка тим часом вже минала його, а він сидів і байдуже, відсторонено на те дивився. Нащо було йому жити? Не було в тім жодного смислу. Він упав долілиць і уткнувшись в пісок, по-дитячому заплакав навзрид, аж доки пісок не затріщав на зубах.
Те і врятувало Земледуха. "Їж землю! – згадався йому голос отця Борила. – Землею мені поклянись, що станеш вільним!" Його мов хтось батогом ударив. Знову підхопився – довбанка була вже сажнів за десять нижче устя Добрості. Гарячково зірвавши з себе одяг, кинувся в Десну, поплив за лодійкою, наздогнав та притягнувши по мілководдю до устя, знайшов підходящу ломаку й переправився через вузьку притоку.
Відчай уже минув, натомість всередині рождалася зла й непохитна настирливість, що споконвіку була в крові його роду. Змерзлий від холодної весняної води на кістку, Земледух заледве зміг тремтячими руками сяк-так вдягтися, але спокій уже цілком його опанував.
Хто чого вартий, тому те й дістанеться. Коли не потрібна була Осьмій воля, то й живота свого не вберегла: а нащо він ізгоєві? І викидень стався тому, що Доля бачила – рабська душа в Осьмої. Пощо рабів плодити?! Нема чого за нею жалкувать. Жону він собі знайде. Бо соху сам потягне, а ниву зорати не зоре. Жона потрібна. Буде Купальська ніч і умикне собі дівку, котра й за сохою зможе піти, й дітей йому рождати – здорових та завзятих!
Ще одну лиш зиму пережити, перетерпіти і стане все на своє місце, буде в нього хліб і буде тягло – все буде! Бо зараз найголовніше має – волю. Воля труд важкий, не всім під силу. Зате з нею матимеш все, а без неї хіба кусень хліба чужого.
Підняв з піску сокиру – що б він без неї робив, жив би як? – і пішов у хащі шукати підходяще дерево, аби весло витесати.
****
Коли б глянув хтось із киян, а тим більше варяг якийсь із "кодла" Гори, на теперішнього Мстислава Свейнальдсона, навряд чи він одразу впізнав би в підстаркуватому, з увібганою в плечі плішивою головою та зритим глибокими зморшками лицем старшого сина світлого князя Свейнальда – того самого, що стільки, навіть не літ, десятиліть змагався в могутності з великими князями київськими. Заплетена раніше в дві кіски руда борода Местиші тепер звалялась і виглядала якоюсь перекособоченою, світло-сірі, колись аж променисті банькаті очі потухли й затравлено бігали туди-сюди, рідко відриваючи свій погляд від землі, а рот за пожмаканими тонкими губами втратив добру третину білосніжних та міцних раніше зубів – ті, що лишилися, скорше нагадували жовті й покривлені пеньки, здатні хіба що сяк-так впоратися з кашею, але не з веприною чи м'ясом тура. Одне, що ще лишалося незмінним в Местиші, так це ширина його рамен і лютий погляд затравленого бирюка[586].
Коли в передзим'я він зі своїм двором дістався Гомію, де сидів найшанованіший серед радимичів боярин Будимир, то ще якось спромігся і на велич у погляді, й на гордовиту поставу, що тільки й личить світлому князеві. Одаривши Будимира та двох його синів варязькими мечами й топорами, у відчаї пустився берега й на пиру почав брехати, що по згоді з великим князем Володимиром отримав собі на кормління землі радимичів і хоче, аби земля ця, вельми багата скорою та медом, мала віднині вигідний для всіх торг. Певно, сам того не відаючи, поцілив у найболючіше місце радимичів, що сиділи відтяті від усіх торгових шляхів і ладні були щоліта за безцінь віддавати нечастим заїжджим сюди гостям найліпшу м'яку рухлядь.
Рід Будимира здавна осідлав пониззя Сожі; удатний боярин за півтора десятки літ потроху перебрав під свою руку більшу частину племінного торгу, більшу навіть, аніж Гремислав, чий рід по праву старшинства, бо напряму походив від самого Радима, споконвіку гніздився в Кречуті[587] й числився старшим серед радимичів, мав виходи й торовані гостинці не тільки до кривичів Смоленська але й до Вщижа на Десні. Саме з цієї обставини – ваги Гремиславового роду – великокняже полюддя й забирало від радимичів данину у Вщижі, від зятя Гремислава Пестила, а не в Гомії, хоча від Дніпра по замерзлій Сожі до Будимирового гнізда було тільки два дні санного шляху.
Останніми літами серед радимичівських бояр слово Будимирове стало куди вагомішим, аніж старого Гремислава.