З плином часу мені ставало веселіше, бо все скидалося на театр абсурду. Люди в чорному в білих халатах знайшли собі забавку – мене. Але їх не цікавило повністю моє тіло – лише обличчя.
Ще від початку випробування я помітив, що кожний лікар після обстеження щось записував на листочку і передавав його до центру столу. Там сидів чоловік у чорному без білого халату. В нього був суворий погляд, а очі випромінювали космічну бездну. Я лише на мить глянув на нього – і від цього мені стало моторошно. Не треба було мати навіть однієї клепки в голові, щоби зрозуміти, що від одного його слова залежатиме, житиму я чи ні. Коли брати-близнюки несли мене від крісла до крісла, то оминули цього чоловіка в чорному без білого халату. Мої найгірші передчуття підтверджувалися: він тут був головним, від нього зараз залежало моє майбутнє, яке могло закінчитись і наступної хвилини.
Коли екзекуція закінчилася, брати-близнюки не понесли, а відвели мене до чоловіка в чорному без білого халату і поставили перед ним. Тепер погляд у нього був добрішим, а космічна бездна в очах ніби розсіювалась і перетворювалася на безкінечність. Він ледь помітно кивнув братам-близнюкам – і ті відпустили мене.
– Прошу, сідайте, – сказав чоловік у чорному без білого халату.
Я думав, що у нього мужній голос, а з'ясувалося, що бабський, писклявий. Невже педераст? Чомусь не любив я цю братію – здається, навіть на клітинному рівні. Мабуть, він щось зчитав із мого обличчя, бо відразу спохмурнів. Я миттєво натягнув на себе маску байдужості. Пронесло, бо повірили талановитому акторові погорілого театру.
Чоловік у чорному без білого халату почав уважно переглядати написане на папірцях. Там було всього декілька рядочків. Але чи то читання йому сподобалося, чи він не розбирав почерки лікарів, – тривало все довго. Мені навіть здалося, що зараз час спресується в єдине ціле з простором – і я знову побачу небесні сніжинки, які вгризаються в африканський пісок.
Але чоловік у чорному без білого халату вивів мене із забуття різкими словами:
– Вітаю! Ви пройшли обстеження. Відтепер зможете стати тим, ким мріє бути кожний чоловік у Росії. Пане Тринадцятий, ви прийняті до команди!
Мені міцно тиснуть руку, як рівному, а брати-близнюки виходять зі мною із кімнати вже не як конвоїри, а як тіло-охоронці.
7
Упродовж двох тижнів після того, як я став Тринадцятим, про мене, здається, забули. Був вільним, але в ув'язненні. Перебував у своїй-не моїй кімнаті, але з неї нікуди не відпускали. Сніданки, обіди й вечері приносив хтось із братів-близнюків. Мені здавалося, що їх не двоє, а набагато більше. За весь цей час ніхто з них не промовив ні словечка, ніби мені вже винесли присуд, лише чекали на його виконання, тому розмови зі мною були нікчемною справою.
Я ніколи не підозрював, що, маючи так багато вільного часу, не лише нічого не робитиму, а й ні про що не думатиму. Спочатку щось крутилося в голові. Чому той чоловік у чорному без білого халату назвав мене Тринадцятим? А потім стало байдуже. А хоч Сотим чи Тисячним! Це їхня гра, не моя. Я гратиму, але без фанатизму, лише для того, щоби залишитися в живих. Коли зрозумію, що моєму життю нічого не загрожує, перестану взагалі грати в будь-які ігри.
Про Оксану та Вікторію, здається, я взагалі не думав. Декілька разів у пам'яті зринала Василина, але лише її обличчя, точніше, та фотографія, яку я зробив, а не самі думки про кохану жінку.
Порожнеча поселилась у моїй душі. Мій час тепер був від сніданку до обіду, від обіду до вечері, від вечері знову до сніданку. В проміжках між цими часовими віхами я просто лежав на ліжку і ні про що не думав. За інших обставин, якби у мене було так багато вільного часу, я би згадував вірші, а тут навіть вони не йшли до голови. Не було сил думати, що зі мною відбувається. Мабуть, до їжі домішували щось таке, що я робився безвольним. Нічого не хотілося робити. Сказали б, що не їстиму, – без особливих хвилювань сприйняв би ці слова.
Але нарешті настав той день, коли моє життя мало різко змінитись. Я відчув це інтуїтивно. Ще звечора. Звідки й сили взялися. Якщо раніше один із братів-близнюків, який приносив їжу, з великим жалем дивився на мене, як на приреченого, то тепер, спостерігаючи за тим, як я вечеряю, аж світився зсередини, ніби радів, що мої муки скінчились. А ще я вловив щось схоже на заздрість з його боку. Що ж тут заздрити, коли сиджу ув'язнений і навіть на свіже повітря вийти не можу?
Вночі я спав погано. Вже звик, що за мною цілодобово спостерігають, навіть у ванній кімнаті, а тут здавалося, ніби вимацують кожну клітиночку мого тіла. Проте це вже не було образливим для мене. Чоловіки в чорному дійсно готували мене до чогось незвичного, і я мав незабаром відчути це – з тим, щоби бути вдячним їм до кінця свого життя.
Зранку до кімнати завітали два брати-близнюки. Я навіть і не подумав, що міг продовжуватися попередній етап, коли мене взяли би під руки і відвели куди слід. Ну, ви самі розумієте. Натомість брати-близнюки принесли чорний костюм, білосніжну сорочку і чорну краватку. Самі вони сяяли, як нова копійка, а на мене дивилися, мов на божество.
Чого гріха таїти, я подобався сам собі, коли вдягнувся у чорний костюм. Побачила б мене зараз Василина – закохалась би вдруге. Оксані та Вікторії я би теж сподобався. Все-таки в чорному кольорі є щось привабливе. Без сумніву, це колір чоловіків.
Коли ми йшли коридором, причому брати-близнюки позаду, як тіло-охоронці, я подумав, що ось і починається наступний етап у моєму житті: мене приймають до когорти чоловіків у чорному. І як я раніше хотів цього, то тепер добряче призадумався. Ні, це не був крок назад, хоча в даній ситуації він би мені знадобився. Я й далі хотів бути серед чоловіків у чорному. Але бути рівним серед рівних. Навряд чи мене би задовольнила роль, яку при мені виконували брати-близнюки. Принести їжу чи костюм – це ж звичайне лакейство, не більше. Ось той чоловік у чорному без білого халату, який назвав мене Тринадцятим, – вищий за них, хоча я відчув, що і над ним стоїть не один командир. Я вже навіть не хотів бути тим чоловіком у чорному без білого халату. Ще не уявляв собі його зверхника, але ця роль підійшла би мені, я би відчував себе більш комфортно. Чи, може, саме до такого чоловіка мене зараз і ведуть, щоби повідомити не лише про прийом до команди чоловіків у чорному, а й про чергове підвищення по службі?
Я сам собі усміхнувся. Добре, що брати-близнюки були позаду і не бачили цього. Тішся-тішся. Яке підвищення по службі, якщо в будь-який момент тебе можуть розстріляти? Інакше не тримали би так довго, не роблячи наступного кроку тобі назустріч чи від тебе, на крайній випадок.
Прокинулася моя задавнена любов до віршів. Черговий шедевр я навіть дозволив собі не просто прочитати про себе, а тихесенько прошепотіти, тим більше, що брати-близнюки йшли за мною на добрячій відстані, ніби не хотіли втручатись у внутрішній стан моєї душі.
Да, мы не стали глуше или старше.
Мы говорим слова свои, как прежде.
И наши пиджаки темны все так же.
И нас не любят женщины все те же.
И мы опять играем временами
В больших амфитеатрах одиночеств.
И те же фонари горят над нами,
Как восклицательные знаки ночи.
Живем прошедшим, словно настоящим,
На будущее время непохожим,
Опять не спим и забываем спящих,
А также дело делаем все то же.
Храни, о юмор, юношей веселых
В ночных круговоротах тьмы и света
Великими для славы и позора
И добрыми для суетности века.
Знову Йосиф Бродський прийшов до голови, хоча Василина не любила цього поета. Роблю підсвідомо усе на зло їй? Тільки тому, що вона на волі, а я тут? Чи її воля гірша за мою неволю?
Бродський передбачив чоловіків у чорному? Ні, звичайно. Коли він писав цей вірш, то мав на увазі зовсім інше. Просто треба знати епоху, в якій він жив. Я не став заглиблюватися в неї. Подумав, чи справді нещасними є чоловіки в чорному, яких не кохають жінки. Чи це притаманно всім, не лише чоловікам у чорному? І звідки мені знати, чи Василина саме зараз кохає мене? Я зник з її життя. Цікаво, що вона подумала? І що їй сказали чоловіки в чорному про мене? Мабуть, уже один із них займається сексом з нею. А про що мені ще залишалося думати, якщо цьому коридору, здається, вже ніколи не буде кінця?
Один із братів-близнюків з лакейською поспішністю оббіг мене зліва. І вчасно. Він відчинив двері, даючи зрозуміти, що я маю зайти в цю кімнату. Я так і зробив.
За столом побачив чоловіка в чорному. Спочатку здалося, що це той самий, який був без білого халату і назвав мене Тринадцятим, але коли я уважніше придивився, то зрозумів, що це був усе-таки інший чоловік. Двері за мною зачинились, і я радше відчув, ніж усвідомив, що брати-близнюки залишились у коридорі, залишивши мене віч-на-віч з цим чоловіком.
Той жестом запросив мене присісти. Крісло було м'яким. Я втонув у ньому. Було незручно сидіти. Таке відчуття, що хочеш виплисти, а не можеш.
Чоловік у чорному встав і подивився на мене. Інстинктивно я теж хотів піднятися, але він поблажливо махнув рукою: мовляв, до чого тут церемонії?
Стояла тиша. Чоловік у чорному прасував кроками кімнату. Я, не повертаючи голови, спостерігав за ним. Було зрозуміло, що зараз мені скажуть дуже важливі слова, від яких залежатиме все моє подальше життя. І чоловік у чорному їх сказав:
– Ви станете двійником Володимира Володимировича.
Сказав він це спокійно, ніби вже давно обговорив зі мною питання. Тепер треба було виконати деякі формальності. Як і кожний росіянин, я знав лише одну людину, яку звали Володимиром Володимировичем. Я стану двійником Путіна?
Фарба залила моє обличчя. Мабуть, різко підвищився тиск. Голосно застукало серце. Мені здалося, що навіть чоловік у чорному це почув. Треба було розв'язати краватку, щоби вільніше дихати, але я не наважився це зробити.
Ось так просто. Я – двійник Путіна? Я в команді? Це і є те, до чого прагнув усе своє попереднє життя?
Натомість із мене виходили слова, про існування яких я не здогадувався ще хвилину тому. Чоловік у чорному сумно дивився на мене. Здавалося, він передбачав, що почує саме це, а не інше, але все-таки сподівався, що я стою вище всього цього. А я говорив, що, звичайно, велика честь для мене бути двійником Володимира Володимировича, але я не впевнений, чи впораюся з покладеним на мене завданням.