Зате тепер могли цілком вільно і п'ятеро вряд проїхати: а що коли сам великий князь знову намислить навідатись до свого Хоробору?
Рибота конем правив повагом, пильно стежачи, щоб стрічні городяни вклонялися йому і сам інколи вітаючись до котрогось із градських старотців коротким помахом голови в синього сукна шапці з оторочкою лисячим хутром. Опісля того, як постав дитинець, а Орм привів із собою три десятки ятвягів, Рибота нарешті сповна відчув себе не просто сотником, а справжнім волостелином цієї, нехай і невеличкої, та все ж підвладної йому землі. Тепер він уже все мав для ствердження тут княжої волі: високі стіни, їхніх оборонців, тивуна і поруб, а головне – дане йому великим князем право рядити й судити місцевий люд.
З ятвою прибули і київські жони – до тих з княжого десятка, в кого вони були. Риботина Отава, колишня Володимирова наложниця з Вишгорода, вельми гожа лицем і станом, прибула не одна – з шестимісячною донькою Зоряною, котрої отець ще й не видів, бо народилася за його відсутності. Не з пустими руками приїхала сотникова жона: і мужній ліпший одяг привезла, і власне добро – здоровенний вузол ще князем дарованого барахла: прикрас, паволок, свиток і святкових, сріблом-золотом вишитих сорочок. Зголоднілий по своїй ненаглядній, князем дарованій супружниці, Рибота насів на неї, мов той кочет, тиждень не міг насититись, чим неабияк порадував Отаву, що давно вже побоювалась можливої суперниці – з тутешніх дівок. Та по вінця наповнена мужньою ярістю, заспокоїлась: любить! І навіть раніше заповітної години знала, що знову понесла від свого сокола – не могла не понести опісля такого шалу сотникової пристрасті. Одарила Риботу давно забутою жіночою ласкою, теплом, турботою, й коли все те додати до свого сотниківства та власного терема в княжім дитинці, а ще чотирьох десятків залоги під рукою, то на всім світі не знайдеш тепер більш вдоволеного своїм життям мужа, аніж Рибота!
Тож і їхав, трохи відкинувшись назад та похитуючись у сідлі з почуттям власної значущості: шуйця повід тримає, зігнута в лікті десниця з нагаєм по-молодечому на широкім поясі упокоїлась, а при лівому боці – харалужний двосічний меч у розцяцькованих піхвах висить. Баский, вгодований на ячмені Вихор, лисніючи чистою шерстю, вигравав під княжим сотником і рвався перейти на рись, але стримуваний дужою рукою господаря, лише форкав та махав горбоносою головою, гублячи часом на землю клапті слини. Кожен, хто стрічав на своєму шляху Риботу, бачив: їхав волостелин тутешньої землі з даним йому великим князем правом карати й милувати будь-кого з туземців без жодного огляду на походження чи заслуги перед своїм родом.
Давило зібрався по дрова: запріг у сани кобилу, з натугою протягнувши по мерзлій землі просілі в завісах стулки, розчинив ворота і коли, взявшись за гнуздечку, почав виводити у вузьку вуличку свою Красулю, вгледів, як з-за повороту вивернулись троє комонних і рушили прямо до нього. Одразу впізнав сотника княжої залоги з супроводом і стиха про себе лайнувся: недарма стрілась йому зранку Шумиха з пустими відрами! Сани не віз, назад не подаси, а розминутися з цими... у вузькій вуличці хтозна чи вийде. І темінь задавненої смертельної образи та важких спогадів укотре обгорнула душу шорника Давила.
... Минулої зими подався він до бору – хотів пошукати підходящу берізку на полудрабок[579]: обламався ще восени та все руки ніяк не доходили замінити. А тут з обіду робота чомусь не заладилась, тепер вже й забувся чому саме, от і вирішив сходити до лісу. Сокиру за пояс запхнув і пішов.
До самої Ужеті не трапилось йому жодної підходящої берізки – все криві якісь стрічалися. Воно й зрозуміло: хіба ж в одного Давила полудрабки ламаються? Та тим же стельмахам їх ого-го скільки потрібно! Все підмели, подумалось, треба за Ужеть рушати, може там щось знайдеться. А тут Зюзя сніжком почав трусити й Давило завагався: чи варто, якщо негода розгуляється? До весни ще часу багато...
А з того берега кінський тупіт почувся, приглушений снігом, проте все ближче й ближче. Хто б то з коропців у ліс комонним подався? Чи, може, з Жорновок хтось звістку несе? Поки думка в голові коропського сотника ворочалась ліниво, мов лин у ятері, з підліска вихопився комонний і не притримавши коня, гайнув прямо на річковий, ледь притрушений сніжком лід. За одну якусь мить передня нога коня підковзнулась і з болісним іржанням він разом зі своїм вершником з усього розмаху гримнувся на лід.
Тоді лише побачив Давило, що комонний – з княжої залоги. Нога коня була зламана в коліні, він намагався підвестися на трьох, але його непритомний сідок, що заплутавшись у стремені, безпомічно лежав на льоду, не давав цього зробити і буланий щоразу ковзався й зі стогоном та іржанням падав. Коропський сотник немов укляк на місці: мав би кинутись на допомогу, але образа, завдана князем восени, що враз прокинулась в душі, варто було Давилові зрозуміти, хто саме безпомічно й непорушно лежав перед ним, не тільки втримувала шорника від хоча б якогось руху, але й будила думку про помсту.
І коли княжий вой очуняв, застогнав та ворухнувся, Давило для себе вже все вирішив. Вийняв з-за пояса сокиру, озирнувшись навкруги, побачив лише густу пелену снігопаду, що все більше посилювався й подумав, що Боги на його боці. Швидким кроком підійшов до постраждалого – той вже прийшов до тями й намагався сісти. Коли побачив поряд із собою Давила й занесену над своєю головою сокиру, безмірно здивувався – навіть рот округлився в німому крикові. Так і помер у подиві. Лежав у калюжі крові з розчерепленою головою й відкритими очима, а густий лапатий сніг поволі заліплював мертвий погляд київського зайди, що вірно служив своєму князеві, такому ненависному для Давила – аж до скону!
Мста була звершена хіба що на соту якусь частину, коли не менше, а все ж на душі у шорника стало легше. Знайшов на снігу шапку вбитого, запхнув йому за пазуху, а потім, ухопивши мертвяка за ноги, відтягнув холонуче тіло на десяток сажнів униз по течії, де за обрисами берега вгадувалась яма, швидко прорубав ополонку й опустив у неї свою жертву. Постояв трохи біля коня, поміркував. Оглушив ударом обуха й пішов додому – знав, що до ранку від того мало що залишиться. Слід було поспішати: ще трохи й почне вечоріти, можна і самому вовкам на вечерю втрапити.
Коли почув наступного дня, що родовичі подалися у ліс на пошуки зниклого воя, трохи навіть переживав, але все минулось і Давило повеселішав, про себе вирішивши, немов Богам роту приніс: "Не останнім у мене будеш. До ноги винищу київських зайд."
Донині намагався не стрічатися з ратними людьми, аби не виказати перед ними своєї ненависті до всього княжого. Аж тут таке! Ну хоча б на мить якусь у дворі затримався... Давило забарився, Рибота тим часом був уже поряд, норовиста Красуля смикнулась від чужих коней і впершись голоблею в чужий тин, намертво перегородила шлях ратним.
– Дай проїхать, смерд! – дратувався Рибота чи то через виниклу несподівано перепону, чи тому, що шорник, возячись біля своєї кобили, йому не вклонився, і помахом свого нагая збив з голови Давила сіру повстяну шапку:
– Забув перед ким стоїш?!
Почувши ненависне йому слово "смерд", Давило аж збеленився: міцно стиснувши губи, з шумом потягнув носом холодне повітря, з очей іскрами бризнула лють і вже не тямлячи себе від гніву, вмить нахилившись до саней, потягнув сокиру, але навіть замахнутися не встиг. Один із княжих, не розгубившись, вихопив із піхов свого меча й голоменню вдарив шорника по голові. Удар прийшовся прямо на потилицю: Давило, мов куль, повалився на мерзлу землю.
З шорникового двору вискочила його жона, завивши по-вовчому, впала на мертве, як їй здалося, тіло мужа і на весь посад зайшлася плачем. З жител виходили сусіди, почав збиратися натовп і Рибота, побоюючись людського збурення, кивнув своїм на Давила, що вже почав ворушитися:
– Забирайте в поруб.
Ратні люде, обрізавши біля самої Красулиної гнуздечки сиром'ятні віжки, зв'язали ними ворохобника, що вже прийшов до тями й мов татя потягли його до дитинця. У Давила після удару боліла голова, часом світ обертався колом, а двоє комонних тягли шорника на його ж власних віжках у невідомість: на смерть чи на ганьбу. Він навіть не чув, як Рибота, вочевидь для заспокоєння посадських, знічев'я кинув у натовп:
– Посидить у порубі, за образу княжого мужа три гривні сплатить – розумнішим стане. Пусте, люди!
Хтось із натовпу кинув замислено:
– Се ж і Величко наш десь отак. Як сії...
А інший додав з гіркотою:
– Перевернувся світ, – і похитав головою, – стоїмо, дивимось... Що на Великдень пращурам скажемо?
Зате Рибота почувався могутнім витязем. Дарма, що тільки двоє були при ньому – натовпу туземців не злякався і волю княжу проявив твердо, як і мусить бути. Бо княжа правда в тім, що навіть спробувати замахнутись на ратного мужа при мечі є образою для нього і винуватець за таке виру має сплатити: нехай радіє, що голову не знесли!
Вирішив для себе сотник, що спуску віднині не дасть нікому, а суд його правим буде. Правий суд, він багато чого пробачає в очах людей. Навіть строгість над міру. Такі вже люде: Рибота по собі це знав, ще з Новгорода.
****
Жах. Жах і відчай панували над Волхиткою. Первісток її – княжич Позвізд, Володимирове сім'я, хворів четвертий вже день. Лежав у безпам'ятстві, палаючи жаром, і ніхто не міг зарадити горю матері, навіть княжий лічець Гожій, що вже другий день підряд навідувався з київської Гори: що не робив – нічого не допомагало, тільки руками розводив. Волхитка щодня приносила Богам щедру, на яку лише здатна була, пожертву, проте кумири їхні, кам'яніючи зором, байдуже дивились на хворе дитя. Навіть отець, великий князь київський занепокоївся долею княжича й теж просив княжого заступника Перуна про поміч. Усе марно... Позвізд помирав, і для Волхитки це було очевидніше, ніж для будь-кого на світі.
Чи втрутилися якісь злі сили – Вогневиця або Морока, чи заздрісниками Волхитчиними було пороблено дитині на смерть – усе те не мало тепер для молодої матері жодного значення: Позвізд помирав.