Лови саме в розпалі, відлига була тривалою, сніг добре просів, ходити по ньому легко і звірові, і ловцеві – золота пора! А тепер два тижні, коли не три псові під хвіст...
Мовчан не мерт, а просто знахідка якась для Сивера. Він з тих, у кого все в роботі ладиться, хто усе вміє. Перш, ніж рядовичам за сокири братися, походили удвох бором – дуби, сосни вимітили, Сиверові знамена на них поставили. Намагалися, аби купно виходило – щоб менше біганини.
У просинці[456] дерева мовби сплять, сокоруху майже немає – саме час підсікати: не так дереву болить. Дерево, воно живе, дарма, що мовчить і не рухається. Зрубати дерево без потреби – накликати на себе гнів пущі, нажити собі ворога. Коли маєш потребу в дереві, мусиш пояснити йому і пущі – решті таких, як воно, навіщо це робиш, попросити, аби не тримали вони на тебе зла. Так казав Сиверові колись дід його, Рожден, так робив і київський древоділ Петро Тихота, ще й пожертву лісові приносив, дарма, що во Христа вірував.
Підсікаючи разом з Петром сосни, не раз гадав подумки Сивер за яку таку провину вдарило колись дерево отця його, Жадана. Гадав, та відповіді не мав – багато чого не знав, не бачив, видцем не був. Зате увірував міцно, що дерево не пробачає людині ані зневаги проявленої, ані байдужості. Тож була від нього, як годиться, лісові пожертва, була й розмова, подумки, з кожною сосною, що мала впасти під його сокирою.
Повалити дерево не важко. Важко вгадати, доки воно ще живе, чи годиться для житла? Древоділ, перш, ніж зрубати сосну на житло, вдарить по стовбуру обухом, послухає: коли вона відгукнеться чисто, ясно, дзвінко – годиться! Коли ж вчувається хоч найменший хрускіт чи сосна відповість глухо – залиш її. Добре дерево, коли сніг навколо нього протанув – тепле, значить, і господаря свого у житлі так само грітиме. Коли сосна не така, як усі – викривлена по-особливому, чи з дуплом, чи верхівка почала всихати, чи свиль у неї протисолонь кручена – вона не годиться. Коли впала верхівкою в полунощну сторону, чи падаючи, зачепилася за інше дерево, краще її в діло не брати: хто скаже, чому так сталося?! Чи не віщує дерево тим самим своєму вбивці лиху долю?
Житло – то твій і тільки твій малий світ, твій єдиний захист від зла, що чатує на людину в світі великому, а тому нічого в ньому не мусить бути слабким чи людині з домочадцями її ворожим. Лише найкраще, без жодного сумніву, дерево мусить лягати в стіни житла, аби стало воно нездоланною перепоною злим силам.
З кожним днем думка про лови відходила кудись далі й далі, тепер Сивера все більше поглинала лісосіка. І не стільки вона, як майбутній терем. От схотів Ждан терем собі: уздрів десь і схотілося купцеві з кимось врівень стати, а можливо, вивершитися вирішив над своїми, над коропцями. Цікаво, що йому Видута скаже? Чи мужеві нарочитому все можна, не те, що прийшлому Сиверу? Чи в передградді, десь скраю посаду схоче поставити терем?
Вони так і не говорили про те, а яким же, власне, терем той буде? Ждан, певно, гадав, що тереми, як прості житла, усі на один копил зиждуть, що зиждитель сам знає, як треба. А Сивер біля Петра надивився тих теремів у Києві! Там купець перед купцем, воєвода перед воєводою теремами вихваляються – у кого більший, у кого ліпший.
Знав би він, що доведеться йому в Коропі терем ставити – у два ока все б примічав. А так... Робив те, що Петро казав. Тепер намагався в пам'яті згадати, як воно. Бо одне діло дерева насікти, а інше терем зиждити. Не такий, як собі поставив, а справжній. Щоб на підкліті, зі світлицею, зі стравницею, з двома чи й трьома горницями – на диво всьому Коропу! Щоби було все, на що сам не насмілився. Щоб не соромно було, коли б глянув дивом якимось на витвір його Петро Тихота, глянув, та й сказав: "А добрим ти, Сивере, древоділом став!" Та ні, він би його Павлом назвав...
Траплялося за роботою, коли приходила в голову думка якась, кидав усе, шукав суху галузку і щось виводив нею на снігу. На подив рядовичів часом довго стояв, замислившись, потім, схаменувшись, бо після нетривалої відлиги знову почалися сильні морози і холод крізь свиту починав пробирати мокру спину, знову брав до рук сокиру. Та то ще не біда; поночі, коли сон чомусь не йшов, лежав горілиць, думав, радів, якщо вдавалося думку осідлати і спокійно засинав, упевнений, що знайшов розгадку котроїсь заковики, а прокинувшись вранці, не міг згадати нічого певного... Така досада брала!
Зимою всім важко: і людям, і звірам. Холодно і голодно. Недарма ж сіверяни людський вік пережитими зимами числять, бо перезимувати людині – це вам не перелітувати. Скажуть про котрусь отроковицю: "Дванадцять зим вашій. Скоро й сватів діждетесь!" Та люде, дяка Сварогові, мають вогонь у печі, жито навчені сіяти і хліб випікати, сплять у теплому житлі. А звір?
По осені у вовчій зграї було дев'ятеро сіроманців: двоє старих, троє переярків[457] і четверо сьоголітніх. Вовчиця вивела їх у глибокому темному яру за Десною, неподалік Ратичева. З початком зими, як ліг сніг, з кормом стало сутужно. А коли снігу випало їхньому вожакові по груди, то в лісі стало зовсім голодно. Лосі та олені покинули пущу, перебравшись на луг, де сніг здувало вітром і він був не таким глибоким, як по ярах. Зарізати турицю чи зубра куди важче, аніж оленя, тож зграя покинула лігво і услід за легшою здобиччю й собі подалася з лісу.
Кілька ночей тягали по дворах ратичівського посаду собак, а потім, кожної ночі все далі, зграя помандрувала вниз по течії. Пройшовши труском[458] за кілька ночей верст сорок, вони наткнулися на місцевих вовків. Тих було більше, вони не збиралися віддавати свої ловецькі угіддя прийшлим, дві ночі поміж зграями зчинялася жорстока гризня і якщо першої ночі полягло двоє молодих, то наступної місцеві загризли стару вовчицю та жорстоко поранили вовка-отця. Зграя розпорошилася, але втікши від загибелі, троє голодних переярків, не стерпівши запаху крові свого отця, роздерли його на шматки, залишивши на снігу одну лиш голову з вишкіреними зубами. Коли шматували того, чия кров текла в жилах усіх трьох, від найсильнішого дісталося ще одному, але він, швидко навчившись уму-розуму, тут же і втік, аби не бути роздертим самому.
...Вже минули гони у старих вовків. Охота починалася в молоді. Двоє вціділих переярків третій тиждень никали лугом, полями, ховаючись тепер від місцевої зграї, перебиваючись, чим доведеться. Однієї ночі їм таки вдалося вигнати на лід молоду лосиху, де вона провалилася в залишену людьми ще свіжу велику ополонку. Вовки, посідавши навколо ополонки чекали – час був на їхньому боці. Мороз драв такий, що мокра лосиха швидко обледеніла і під сильним вітром за ніч, вмерзнувши в лід, перетворилась на крижину. Голодні переярки за кілька ночей вигризли її зсередини, залишивши від верхньої половини, що була над кригою, сам кістяк.
Поголодавши затим кілька днів, двоє молодих вовків однієї ясної місячної ночі натрапили серед лугу на чималий табун диких коней, що паслися, вибиваючи копитами з-під снігу торішню високу траву. У переярків було ще мало досвіду, зате страшенно хотілося їсти, тож вони вирішили, що і з кіньми вийде як з лосихою. Але три жереби табуна були насторожі, коні не кинулися врозтіч: кобили одразу ж утворили коло, сховавши молодняк всередину, а жереби безстрашно пішли в наступ і копитами так полічили обом переяркам ребра, що ті, скавулячи, мов щенята, заледве спромоглися втекти.
Побиті, вони дві доби відлежувалися в деснянському верболозі, але животи в обох за тиждень вимушеного посту аж присохли до хребтів і вовки, втративши будь-яку обережність та забувши про споконвічний страх перед людиною і запахом диму, що тягнувся від її житла, скрадаючись луговими видолинками, ще перед самим смерком підійшли майже до городських стін, від яких їх розділяла лише замерзла деснянська протока.
Не знайдеш у сіверських землях жодної жони – від останньої роби і до світлої княгині, котра б ще змалечку не була привчена до рукоділля: ткацтва та вишивки. По Кону те – суть жіночі ремесла, на котрі не зазіхатиме жоден муж. Від Макоші-Покрови і до самого Великодня сидять жони по житлах, прядуть з куделі прядиво, барвлять його, коли є в тому потреба, снують основу, тчуть на кроснах платно, сукно – просте і з вишивкою. Усе, що зіткано жоною понад родинну потребу, є у повній її владі. Воля жони – що з ним робити: покласти під спуд чи продати за срібло. Воля жони такожде і заробленим сріблом розпоряджатися на власний розсуд. А як же інакше: ткацтво – труд важкий, якщо не в радість; зате коли душа ткалі співає, тоді на платні рождається хитрість двоколірної вишивки браного[459] убруса чи розшитого оберегами сукна для свити або жупана.
Вишні, перед сьомою її зимою, у спадщину від старшої сестри Обави перейшла маленька, отроча прядка і звідтоді й почалося її рукоділля: спочатку вчилася прясти, а коли трохи підросла і почала до поножів кросен діставати – потроху й ткала. До свого заміжжя мала вже все, власними руками виткане, що покон велить молодій жоні принести в житло свого мужа.
Вона й Ізборині знущання винесла, певно, тільки завдяки кроснам. Попервах Ізбора ткала куди краще неї і Вишня багато чого перейняла від свекрухи, а потім, з літами, коли Ізбора чи то від лінощів, чи через те, що почала погано бачити, стала ткати все менше і менше, то невістка і взагалі в усьому перевершила свою кривдницю. Вишні стало за радість ткати і не просто ткати, а творити за кроснами справжні хитрощі. За ткацтвом, поринувши з головою в узори, в роботу, вона оживала душею, забувала про всі свої біди. Тихенько поскрипували поножі, по черзі піднімалися й опускалися нитниці[460], раз у раз неголосно й глухо стукала набивка, під вправними руками ткалі, протягуючи поміж рядами основи уток[461], літав через зів[462] туди-сюди човник, потихеньку віддаючи ткалі основу, провертався навій, натомість на пришві[463] товщав сувій готового платна; Вишня навіть співала...