"
Наступного дня, коли сіверяни вшановують старого Рода, почалася відлига. Сніг став важким, ліпився, помалу осідав; малеча взялася до сніговиків, старші отроки та уноші з унотьками в сніжки гралися. Аж тут – гульк! – Божич знову, як і вчора, пробив поріділі хмари і засяяв з клаптя чистої блакитної Сварги. Сивер саме вертався лугом на санях від Павла, коли золоті промені сонця в одну мить змінили все навкруги, а в Сиверовій душі посіяли не тільки радість, але й сум'яття: хто ж правий, хто Богом є? Дажбог чи Єзус? Два тижні, коли не більше, а як по-справжньому, то й усі два останніх місяці було сиро, холодно, пасмурно як на небі, так і на душі. Та варто було вчора пройтися колядникам, несучи людям звістку про народження Божича, про початок нового Кола, як ось тобі – і відлига, і сонечко яснеє! Переміг Божич Мару! То щоб там хто не казав, а він є, є Дажбог!
А Єзус?! Він же Бог любові, Бог добра. То чого б вони мали сперечатися, Дажбог та Єзус? Обидва добро людям чинять.
Треба було у Павла спитати, що б він сказав... Але... не хочеться чомусь. От повіз йому гостинця – Вишня наготувала всього вдосталь, а він кляв Сиверових родовичів з Оболоні, безбожниками обзивав за те, що минулого вечора приходили до нього колядувати і співали під житлом своїх бридких, як він казав, пісень і так чомусь на Сивера підозріло дивився, що не витримав, зібрався і ходу звідти.
Ех, Сивере, Сивере... Знову ти двох коней осідлав. Знову терзаєш душу сумнівом. Живи, як живеться! Чого ти від Богів хочеш?! Вони й без тебе, самі розберуться... "Лагідне телятко двох маток ссе" – казала йому колись Карислава. Пам'ятай про Єзуса, не забувай про Дажбога – котрийсь із них та й подасть тобі знак.
– Н-но, Пташе! – заснув, чи що?!
Радіючи Різдву Божича, вдячні люде не забувають про ясний Місяць-Хорс, нічне сонце, меншого брата Дажбога. Адже усе живе на землі зростає не лише вдень, завдяки золотому промінню сонця, але і вночі також, у блідому сяйві Хорса. Від його народження і до Повні все тягнеться вгору, житній колос наливається, а від Повні й до нового місяця – росте під землею, укорінюєтся. За це так шанують люде Місяць-Хорс і саме тому усю свою роботу починають з огляду на лик Хорса. Усяку справу починають у дні, коли місяць повнішає, зростає; коли ж він худне – і діло має йти до звершення. Саме тому наступної неділі після Різдва Божича на Русі шанують Місяць-Хорс.
Зима. На всьому білому світі володарює нині Чорнобог. Промерзла на кістку, вкрита глибокими снігами, спить непробудним сном Мати-Сира земля. Заморожена злим Чорнобогом, годівниця нічим не відповість на радість дітей своїх від Різдва Молодого сонця. Не звеселиться вона нині, не зійдуть з її лику сніги; дивлячись на юного Божича, не зазеленіє вона травами, не вкриється квітами, – спить Матер... До Великодня, після якого вона прокидається, ще так далеко! Та десь у Вирії, відселившись туди з останніми перелітними птахами після своєї Покрови, відпочиває велика Богиня земної родючості – мати Макош. Не може вона втриматись, знаючи, що недовго вже залишилось панувати на землі холоду й пітьмі – на один лише день, через тиждень після Свят-вечора, напередодні неділі Місяця-Хорса, прибуває вона погостювати до людей, з Місяцем побачитися, злюб з ним взяти – хай і на одну лише ніч! Але саме від цієї ночі залежить родючість Матері-Сирої землі, плодючість скота і достаток людей наступного літа. Небезпека чатує на Макош посеред зими: коли взнає про це Чорнобог, зробить усе, щоб погубити Богиню родючості, а тому люде, славлячи цього дня Макош, діючи на її честь Щедрий вечір, ніколи не кличуть Богиню справжнім ім'ям, лише Миланею, або ластівкою, або зегзицею.
Для Жиляти немає милішого серцю свята, аніж Щедрий вечір. Не Колодій з його пампухами, сметаною, маслом та гульбищем, навіть не Великдень, бо тоді вже голова забита розмислом і тривогами за ниви, за озимину, за ратайство і посів... А Щедрий вечір – він саме для душі ратая!
Ледь проступила на сутеніючій Сварзі слабким ще блиском вечорниця, як поміж коропськими житлами з'явилися цілі ватаги унотьок, навіть отроковиць, адже мати Макош (тс-с-с...) є й Богинею жіночої плодовитості також, а тому й щедрувати мають юні дівчата, котрі не пізнали ще материнства – з нерозтраченою силою до народження нового. Кожна – в найкращому своєму вбранні, з прикрасами, причепурена, з підмальованими вугіллям бровами та наведеними червоним буряком рум'янами на юних тугих щоках. І в кожній ватазі обов'язково перевдягнений в дівчину уноша, або й два – "Миланки", щоб заплутати, збити зі сліду, коли що, самого Чорнобога. Усі щедрувальники в Коропі знають: найщедріші дарунки чекають їх на господі Жиляти. Минулого разу, на заздрість городянам, до пришлеця з Ромену ціла череда стояла!
І тепер двері в Жилятині сіни були ледь-ледь прочинені, а сам він – зсутулений, кострубатий, довгорукий – зачувши, як наближаються до двору дівочі веселі голоси, терся в сінях начебто щось там шукаючи, насправді ж – очікуючи жданих гостей. Собаки були зачинені в стодолі ще по обіді, ворота лише прихилені – усі мають бачити: щедрувальникам тут раді!
Таки скрипнула на шпугах[453] ліва стулка, а дзвінке дівоче багатоголосся сипонуло сріблом у Жилятин двір:
– Благослови щедрувати, господарю!
Жилята був тут, як тут і прямо-таки розплився в усмішці:
– Благословляю, щебетухи!
Щедрик, щедрик, щедрівочка,
Прилетіла ластівочка,
Стала собі щебетати,
Господаря викликати...
Домочадці Жилятині висунулись із житла, слухали, як розливається по їхньому двору, дзюрчить весняним жайворонком дівочий спів, бачили яким незвично веселим став їхній отець, що аж упивався багатоголосими переливами:
... Подивися на кошару,
Там овечки покотились,
А ягнички народились,
Твій товар увесь хороший...
Жилята й справді аж світився в сутінках усміхненим лицем, відчував, як по шкірі від хвилювання починають бігати мурашки – він навіть не розумів, чому воно так, що з ним діється, але слухав би й слухав, дивився б і дивився на цих унотьок, на їхню незайману чистоту та свіжість облич, очей, уст... Щось таке... чисте, дитяче коїлось у душі – так би й обійняв усіх навколо, пішов би з цими дівчатками від двору й до двору, якби... Якби за цією ватагою не йшла інша, котра знову заспіває – так, але й не так і, можливо, ще краще, зворушливіше!
Спів скінчився, а чари не розвіялись і Жилята виніс з сіней наготований ще зранку міх, почав роздавати щедрувальницям ласощі, запрошував приходити й наступної зими, ніжно, як колись в далекій юності, торкався несміло плеча то однієї, то іншої унотьки – і цвів, і був найщасливішим господарем на всій Русі!
А дівочі ватаги все йшли та йшли, і співали, і по вінця наповнювали Жилятину душу щастям, бо хіба ж набридають людям навесні солов'ї, скільки б їх не співало?!
Ой, сивая та й зозулечка,
Щедрий вечір, добрий вечір,
Добрим людям на здоров'я!
Городища облітала,
Щедрий вечір, добрий вечір,
Добрим людям на здоров'я!
Щедрий вечір! І Жилята дійсно щедрою рукою без найменшого жалю роздавав і роздавав гостинці – так має бути! Адже дароване щедрувальникам повертається господареві сторицею. Молив Дажбога – і поміг Податель – таки згодився Сивер по ряду віддати йому лядину, Борилом покинуту. Не такий він і дурний, виходить, зрозумів, що сам не втне. От і добре, і тут усе по його, Жилятиному бажанню, виходить. Слава Божичу!
Осівши тут, на чужині, він усе ж сумував за Роменом, найбільше – за тамтешніми чорноземами, хоча й розумів, що навряд чи мав би на тій багатій землі те, що має тут, на придеснянських бідних пісках і навряд чи так само спокійно засинав би там, як засинає тут, за високими дубовими стінами Коропа.
І там живуть сіверяни, і тут сіверяни. Одним Богам пожертву діють, і там, і тут – один покон, одні обряди. Тільки там, над Роменом, усе якимось ближчим було, ріднішим... А щедрують тут краще. Ну, не гірше... Можливо, тому так щемно на душі, коли слухає Жилята щедрувальниць? Чи може унотьки-красуні нагадують йому власні юні літа? Як горіли колись очі в його Озари, варто було стрітися їхнім поглядам під час коловоду! А як калатало його серце, коли вони удвох тричі перестрибнули через купальське вогнище і пішли берегом Ромену подалі від чужих очей!
А три житла там стояли,
Щедрий вечір, добрий вечір,
Добрим людям на здоров'я!
У першому красне сонце,
Щедрий вечір, добрий вечір,
Добрим людям на здоров'я!
У другому ясен місяць,
Щедрий вечір, добрий вечір,
Добрим людям на здоров'я!
Де Купайло, а де Щедрий вечір, – тільки яка різниця, коли на душі так світло, так гарно! Щедро так – добром щедро, радістю. І – спокоєм...
Ще й не розвиднілось, як слід, а вже хтось тоненьким отрочим голоском гукає під єдиним Жилятиним віконцем:
– Благослови засіяти, господарю!
Ізок, найменший онук сусіда, ловця Білана: худенький, маленький – одні очі – стоїть під дверима з торбинкою жита в руці. Усіх випередив, може й очей не склепив, боявся проспати. Аякже, першому засівальнику – особливий гостинець та ще й від самого Жиляти!
– Засівай, Ізоку!
– Сію, вію, посіваю,
З Новим місяцем вітаю!
Роди, Боже, жито, пшеницю,
Всяку пашницю...
Стоячи на порозі кліті, сусідське отроча зі всього плеча щедро сіяло в її теплу напівтемряву житні зерна, натхненно виводячи давні, від діда свого завчені, слова-замовляння:
... Льон по коліна,
Щоб голова не боліла,
Нову телицю,
Ще й дітей копицю!
Ще й не розвиднілося до ладу, ще Місяць з Миланкою плив у лодії по світанковій Сварзі; у сімені жита, сіяному щедрою дитячою рукою, падало на долівку сім'я небесне, благодатне – на достаток Жиляті, всьому коропському родові.
На чужині, траплялося, час тягнувся, мов желва[454] лізла, нині ж не встиг навіть второпати коли Святки пролетіли – тиждень назад Водосвяття було, а вже по ряду зі Жданом мав ліс рубати купцеві на терем. "Що Дажбог дає, то все на краще" чув він ще змалечку від Десені. Воно так і є: дав по осені купу Мовчанові – і не бив тепер голови, де рядовичів на терем шукати. Мовчан і Добриша, Сивер з Величком та ще один древоділ, що з Мовчаном приходив щедрувати, на прохання того підрядився до Сивера зі своїм сестринцем[455].
Ех, та й не хотілося ж братися за ряд! Ну навіщо було згоду давати?! На срібло те зазіхнув...