Дерево деревом зветься, доки стовбур має: він на собі тримає гілля та листя – прояв життя. Зрубаєш котресь, а воно із пня погонить молоді пагони чи кореневу поросль по сусідству дасть. І листя повно – купою, та не дерево. Так щось... поросль одним словом. Бо з порослі лісу не буде, один лиш підлісок.
А для роду як? Корінням його пращури є. Кров їхня, нехай і розбавлена чужою, дає силу тим, котрі нині живуть. Вони мов те листя його: зеленіє – значить рід живий. Стовбур дерева роду – то пам'ять прямих нащадків про власних пращурів; через них сила предків живить невидимим соком буття існуючий рід.
... Коли можеш єство своє й думку напружити, як розривчастий лук зі стрілою на кибиті, так напружити, що весь у розмисел перетечеш без останку, забудеш де ти є, втратиш відчуття простору й часу – тоді думка твоя, вивільнена, мов спущена стріла, сягне такої висоти й далечіні, що здатна буде зазирнути в незвідане, іншим недоступне, Богами освячене майбуття.
Видута, немічним ставши, не вперше вже мислив ночами про різне таке, що донині було йому незнане, бо нужди у тім собі не бачив. Та коли вже судилося людині помирати не враз, не в мить одну, а з вільною перед смертю годиною, чомусь неодмінно хочеться їй домислити щось дуже важливе, без чого й життя не життя і смерть, як тягар, а не полегшення.
Морок незвіданого поволі відступав перед Видутою, як морок ночі на світанні; заглиблений у себе, він не чув не те, що Ізбориних стогонів, чи співу перших півнів, але й на біль за грудниною не звертав уваги. Зате бачилось йому, мов денниця на видноколі, відання про власний рід – хоча й далеко, зате ясно й чітко, як раніше навіть уявитися не могло.
Не може згинути рід з таким глибоким корінням! Бо кожен з родовичів ніс, доки жив, і дітям своїм передав кров не лише Кологаста, а й Богумира, що повів колись усю Русь із далекого Подунав'я на північ. Он на Десні змішуються струмені й потоки безлічі різних джерел, струмків та річечок, та все ж Десна лишається Десною що під Ратичевом, що під Черніговом. Головне, щоб рід деревом лишався – з прямими нащадками й пам'яттю про пращурів, а не так що люде, люде, люде – купа людей, від пня породжених, котрі навіть пам'ять про рід забули... Ні, не переборе чужа кров Богумирову.
Як волхви повчають? Є у світі Добро, а йому на противагу є Зло. Рід коропський, хто б там що не казав, а при його, Видути, старійшинства городом став. Доволі блага нині має, а де добро, там і зло по сусідству. Скільки добра, стільки ж і зла, бо інакше світ перевернеться. От і вчепилась на дуб омела. Та тільки де ж це чувано, щоб якась там омела дуба здолала? Хай і з нею на вітті, проте рід коропський винесе на собі княже чужинство і швидше воно вчахне, аніж Кологастову кров до дна вип'є.
Чи то від надмірної напруги думки, чи від болісті своєї відчув раптом Видута, як з нього, наче вода з тріснутого глечика, почали стрімко тікати рештки сили. Хотів у бік Ізбори голову повернути та не зміг. Гукнути хотів бодай щось, а думка плуталась, потрібне слово губилось, зате на душі стало так спокійно, умиротворено – як ніколи за все довге життя. За тим у темне їхнє житло хтось прочинив двері, навкруг стало видно, мов удень на сонці й він з давно забутою легкістю та радістю почав швидко розчинятися в тім світлі, доки не розчинився весь, без останку.
– Добрим був наш старійшина. Як отець усим. – перехиливши рога, Курило витер губи, вкинув до рота пару солоних губ[566], смачно заплямкав. – Так уже ж за рід пікся!
Ждан Ходотич, погоджуючись, закивав, мов той кінь, головою, замугикав, бо саме запихався пряженою веприною, а що не міг мовити хоча б слова, то лише потряс перед лицем своїм дланню з розчепіреними масними пальцями. І інші старотці роду, що сиділи великим кружком на щойно насипаній високій могилі, теж схвально поставились до слів купця.
– А од нового того не діждемось... – прямо таки опечалився завжди останнім часом невдоволений чимось Давило.
– Ні-і, не діждемось! – й собі підкинув дровець Зима.
Сам Жилята недавно пішов з могили – примчав отрок з нового посаду й передав старійшині, що сотник Рибота чекає на нього в дитинці.
– Дожилися: сотник старійшину зве! – пробурмотів Третяк: – Ех!
Помовчали трохи й Сивер, що теж сидів зо всіма, припечалився: "А таки ж дитинець звів стрия мого в могилу – як не крути. Дуже вже близько до серця брав він отсе пришестя княже." Вголос же мовив:
– Коли вернувся я до роду, всяке чув од людей про стрия мого. Та мушу сказати, якби не він, не знаю навіть що би й було зі мною. Клопотами роду жив Видута, се правда. А ще скажу – не кожен зумів би отак старшинувати: ладом усе та миром.
– Корчма зі світу його зжила, – прорік замислено Педаш, – ото, як витер об нас ноги Рибота, так і занедужав старійшина. А міцний же був дідуган!
Заговорили чи не всі навперебій, мовчав лише Благояр. По крові був найближчим до небіжчика, онуком, але й наймолодшим зо всіх присутніх. Наймолодшим, зате княжим мужем, тивуном, а не так собі! Мовчав, та коли Давило знову аж надто перебрав міру, дорікнувши ярмом самому великому князеві, кахикнув голосно й невдоволено – всі перезирнулися, згадали, хто при них тут сидить і знову замовкли, вдаючи, що надто голодні, аби безкінечні балачки вести.
"Дивлюся й не пізнаю рід... – Сивер укотре згадав перший свій Перунів день у Коропі й тодішню гордовиту поставу родовичів. – Що з людьми сталося? А ще ж і ярма, по суті, не бачили, не те, щоб ходити в ньому."
– Ну ж бо, мужі, піднімемо! – і зачерпнувши утицею меду з барила, наповнив ріг. – Гей, стрию Видуто! – гукнув до неба: – Коли чуєш нас, п'ємо за рід Кологастів! Пращурам же скажи – вистоїмо, не переведеться рід коропський. Слава пращотцям нашим!
І щедро плеснув з рога на свіжу могилу; вологий пісок швидко увібрав у себе трунок – добрий знак!
– Слава! – підхопили родовичі: – Сва з тя, роде наш!
По-осінньому стрімко вечоріло і зграї гайвороння, поспішаючи дістатися нічлігу, вкрили небо незчисленними чорними цятками.
Сивер прокинувся ще на світанку з відчуттям неабиякого піднесення. Бо завершення дитинця й тиха, умиротворююча осіння краса в душі його склалися в одне ціле – благостині розливались по ній медовими потоками і не було їм, здавалось, кінця. Впорався! Стоїть дитинець з усима його стінами та вежами, теремами, стайнями й клітями, з медушею, льодовником та порубом навіть. Стоять стіни й чотири вежі Хоробора з валом та ровом, з косим острогом від протоки – усе, як говорено було минулої осені з князем Володимиром. Днями прибув від нього Орм: лишився вдоволеним, а відтак і меду випили неміряно, і переговорено про все на світі й учора старий одноокий та однорукий варяг відплив на лодії назад, до Києва.
Спав з душі незнаний раніше тягар; скучивши від самих зимових Святок за бором та ловами, Сивер, ще й денниця не згасла, накинув легеньку свитку з небіленого полотна, перевзувся з чобіт у постоли, взяв лук та тул зі стрілами, поклав до пазухи окраєць хліба для Лісовика й прямо-таки дременув із житла. В городі жити – це тобі не під лісом: доки дістався могил, на ріденькій лісовій травичці узлісся побачив аж три росяних сліди – справжні ловці давно його випередили.
Осінній бір завжди повен, аж через край – мов козуб з губами, коли вродять після дощу. Вже підросла звірина й пташина малеча, зіп'ялась на ноги, стала на крило, набралась у пущі сил, аби пережити зиму. Ще не платив бір свою пожертву Чорнобогові: вдосталь у лісі корму, не засипало його глибокими снігами, Зюзя ще не скував джерела, струмки та річки товстою кригою, не поклав на снігове покривало льодяний панцир насту; безжальні, ненаситні вовчі зграї ще не починали криваві свої жнива й мороз, ще безжальніший од вовків, лише готується рушати від обителі Чорнобога на Придесення. Тому й кишма кишить пуща боровим птахом та звіром: ловець, коли вміє бачити й чути бір, одразу ж запримітить цю повноту й достаток – хвала Велесові! Тільки б око вчасно уздріло здобич та не підвела вправна рука стрільця – хто є в бору своїм, той нізащо не повернеться до житла з пустими руками.
Осінній бір красивий, як ніколи. Хоча й немає в ньому весняної снаги та пишного буйства і не такий він гостинний, як літній, що завжди нагодує й спати постеле випадковому гостеві, зате ошатність осіннього лісу незрівнянна в своїй красі завдяки двом лише барвам – двом, але яким! Золото й багрянець листяних одеж на тлі густої зелені хвої та глибокої блакиті осіннього неба творять з людською душею справжні дива.
Так не хотілося йти мимо згарища власного двору! А мусив, бо на Ужеті однодеревка стояла. По узліссю, за могилами дістався Вишнякового городища, за котрим відкрилася чорна рана його душі – обгорілі рештки власного дворища. Хто того лиха не звідав, хіба зрозуміє? Не міг дивитися; пройшов, понуривши голову, потупивши зір – тільки би швидше... Довбанка була на місці – Губар з неї на звичних місцях по Ужеті верші ставив. Щосили від берега відштовхнувся, двічі весельцем підправив – уже й під іншим бережком. Вузенька річечка, а така серцю мила: стільки риби їм дала, годувальниця.
Принісши на узліссі пожертву Лісовикові та лука супруживши, майже понад лугом попрямував на схід сонця. Згарище згадки навіяло: про життя їхнє на висілках – як з Рикушем місцину під житло вибирали, як зводили його толокою. Та хіба ж це лише? А як з Вишнею піч ліпили, як купалися? Молибог з Поладою народились, третє тут зачали – ще кілька тижнів і рождатиме Вишня... Були колись удвох лише, потім з домочадцями семеро стало – сім я. До того нападу було. По тому наче хтось рису провів: отсе було життя до, а отсе після...
Величко у гридні подався, Слинько десь в уходниках. Рикуш помер; дворище згоріло; два тижні назад і стрий Видута з димом полинув до Сварги. Таке воно, поприще живота: ти хорониш, а потім і тебе схоронять. Зі смертю Видути луснув зв'язок між Кологастом і нинішнім старійшиною роду. Колись Видута, коли уперше по поверненні побачились із ним, сказав: "Ти, Сивере, стовбур свого роду; на твоїх пращурах тримається він." Стовбур роду... Бач, яке старійшина тоді намислив: стовбур роду.
Виходить, зрубав хтось вершину.