Втеча молоді від реальності у кібер-простір перший тому доказ. Хіба ж від природи вони туди втікають? Ні, від реалій урбанізованого суспільства. Їм би дременути на Волю, а вони – у віртуальну реальність, тим самим ще тугіше затягуючи на собі зашморг власної безвиході. Здається, з'явилось ціле покоління тих, для кого Природа – чи не потойбічний світ, а справжнім життям для них стає кібер-простір, із котрого вони лише час від часу повертаються у кам'яні нетрі свого мегаполісу і тільки задля задоволення своїх, поки що існуючих, життєвих потреб. Таке враження, що ці нещасні за власним бажанням стоять в одному кроці від кібер-людини і що вони готові зробити його хоч сьогодні, була б лише така можливість.
То яке ж все-таки майбутнє чекає нас? І чи є воно у нас взагалі?!
... Пів-на-десяту і мисливська канонада припинилась, хіба що вряди-годи пролунає десь постріл котрогось із одинаків. Мисливські ж компанії, розігнавши всю дичину, певно, вже чаркують навколо своїх казанків. Доки йшла війна з пострілами та навіть вибухами, я й кльову не бачив, дарма, що добросовісно час від часу підкидав у воду горох.
Аж тут раптом поплавець різко пішов глибоко під воду, я підсікаю – пізно! Горошини як не було. Ну ж бо, ще раз... Пройшла хіба що хвилина – знову пі-шо-о-о-в! Р-раз! Пусто... Ні, не може в'язь так клювати. Добре, – позмагаємось: хто кого? Закинувши втретє, я повністю зосереджуюсь на поплавцеві, а права моя рука, повністю розслаблена, нависла над комелем вудлища. Я аж подаюсь вперед, не стільки тілом, скільки поглядом, внутрішнім своїм "я", подаюсь своєю готовністю продовжити цей невидимий збоку рух миттєвою підсічкою... Ну... Давай... Я не можу так довго перебувати у цьому стані – рухоме "я" в нерухомому тілі, – тому в продовження цього руху я вже починаю повільно, ледь помітно, посувати зап'ясток руки над самим комелем вперед... Головне, щоб кльов почався саме зараз, під час цього руху, тоді у мене буде виграш в часі на якусь долю секунди...
Пі-ш-ш-... – Р-раз! Є!
Там, на самому дні, щось метляється із сторони в сторону і гне вудлище, гне його не власною вагою, а силою м'язів. Таке враження, неначе там хтось шматок фанери причепив за його середину і цей шматок метляється під напором течії у різні боки. Ну, все ясно – чехоня. І вже за хвилину стомлена срібляста шаблюка тягнеться по поверхні до берега, а потім я, взявшись двома пальцями за волосінь, плавним порухом піднімаю здобич із води та пронісши у повітрі мало не два метри, хапаю у ліву долоню. Чималенька, грамів за триста. Худюща, – не набагато коротша від ледь не півторакілограмового в'язя, – вона щонайменше вчетверо легша від нього. Як би там не було в подальшому, а все ж тепер із двома головами приїду додому.
Мені б краще ляща підчепити, ніж в'язя чи чехоню. У в'язя, якщо він вагою понад два фунти, м'ясо вже жовте і кісток куди більше, ніж у ляща. Про чехоню взагалі нема чого говорити – там "кустка на кустці сидить і кусткою поганяє", як сказав би мій дід.
Проте, і чехоня вже перестала брати. У кручі – ні душі: ні вище Кози, ні нижче. А колись було тут рибалок... І всі ловили; нехай не всі могли спіймати кожного ранку ляща чи двох, але мало хто повертався додому без риби. Мало хто...
Щось таке зачепило мене за душу – туга за минулим, чи що? І так самотньо стає на душі: де все те, куди поділись всі, з ким моя пам'ять назавжди пов'язує Рокочівщину?
Припнувши вудку шнурком до вбитої в берег коротенької сошки, я піднімаюсь на кручу і йду понад берегом вниз по течії, до ліхтаря, а звідти – до тієї прогалинки у верболозі, де колись давно-давно стояла наша пасіка. Ніхто із пасічників вже не ставить у червні тут своїх вуликів: без повені перевівся квітучий колись луг на ніщо, не квітнуть на ньому, як раніше, багатющі медоноси: дягіль, буркун, конюшина... Певно, і Коржове, озерце не озерце – маленький видолинок із водою, що ховався отут за густим верболозом, – висохло, швидше за все, замулилось, так само, як Коваленчиха, як Філонів бродок, як безліч інших малих, часом безіменних, озерець по всьому нашому лугові.
... Отут стояла наша зелена хатинка з фанери, будка, як по-простому звали її пасічники – батькові друзі і він сам. Як солодко колись спалось мені у ній! А десь отам стояла крислата стара верба з ремезовим гніздечком. Нема і верби – майже півстоліття минуло: струхла, певно, і повінь забрала її рештки ще в той час, як Десна щороку розливалась на всю свою невузьку заплаву.
Я повертаю назад, знову проходжу спустілою прогалиною, підходжу до деснянського ліхтаря і сідаю біля нього, звісивши ноги з кручі. Змарнів наш луг...Покинули пасічники та рибалки Рокочівщину. Жодної гатки не побачиш нині, а було ж щороку не менше десятка. І Коза зовсім уже не та, що раніше: сувора вона і непривітна. Десна зрізала той широкий та зручний припічок, що раніше гостинно запрошував рибалок закинути на Козі вудку, а то і заночувати прямо біля води.
Давно у Рокочівщині не ставлять коропці своїх пасік – не дає тепер луг навіть чверті того взятку, що раніше. І з Бджолою біда: гине вона від нових хвороб, від поганої екології – надто багато тепер у сільському господарстві всілякої хімії, а про пасіки ніхто не думає – у всіх "бізнес" на умі. У всьому світі гинуть бджоли, цілими популяціями вимирають. А як зникне Бджола – за нею піде і Людина: не виживе вона без смугастих трудівничок.
Тільки подумати: в епоху динозаврів, сто сорок мільйонів років назад, на планеті з рослинного світу були лише хвойні та папороті, котрі розмножувались лише завдяки переносу чоловічого сімені повітрям або водою. Сто мільйонів років назад з'явились на Землі перші квіти, котрим судилося докорінно змінити ландшафти планети. Все розмаїття рослинного світу виникло лише завдяки квітам, бо ті винайшли спосіб, виробляючи солодкий нектар, залучати для свого розмноження комах. Бджолам близько ста мільйонів років і це саме вони разом із квітами перетворили планету на Рай, в якому і з'явилась пізніше людина. Практично всі тропічні ліси, легені планети, – це різноманітні квіткові дерева та рослини. Жодного перебільшення немає у тому, що існування людини залежить від Бджоли: зникне Бджола – щезне рослинне розмаїття, зміниться клімат і раціон землян за кілька років стане надзвичайно убогим, голодним.
Сто мільйонів років існування Бджоли, котра за цей час яких тільки катаклізмів не пережила – і раптом за якихось півстоліття так усе змінилося, що комаха, котрій мусимо бути вдячними за створений Рай, комаха, на котрій, без перебільшення, тримається життя планети, опинилась під загрозою зникнення.
Час, як деснянська вода: півстоліття життя сплило за нею... Вже ціле покоління відданих Рокочівщині рибалок і пасічників пішло у кращий світ: батькові друзі – однорукий дядько Михайло і дядько Василь, що краще за всіх умів варити юшку, і дядько Дмитро, тесляр і пересмішник, і дід Супрун – суворий козарлюга, і батько – він теж переступив межу земного буття. Ще за місяць до смерті ніхто з чужих не подумав би, що йому, з вигляду міцному, неначе дуб, так мало залишилось жити. В день смерті він все допитувався чи скоро вже дванадцята година дня і пішов рівно в цей час. Перед відходом, вже марячи, він розмовляв зі своїми вірними друзями і останніми словами його були:
–Ти подивись, дощ пройшов, а луг сухий...
Я знаю, в той час душею він був зі своїми друзями отут, у Рокочівщині, і бачив він той давній, майже забутий нині, справжній квітучий луг і нашу Десну – його світ, котрий він так любив, котрий відкрив мені малому і котрий передав у спадок. Щирий уклін тобі за це, батьку, пухом земля тобі і вічная пам'ять!
По його смерті здалося мені, що в нашій хаті впала одна стіна – ти неначе і під дахом, але почуваєшся беззахисним, неприкритим зі спини...
Півстоліття... Коли півстоліття попереду – як це багато! Коли півстоліття позаду – так мало. Десні у її нинішньому руслі – щонайменше десять тисяч років. Якою могутньою була, коли танув льодовик! Скільки води вона перенесла в собі за цей час! Скільки життів зародилося на її берегах – цілий світ! Її Дух, життєдайний, животворний, одвічний Дух Десни зародив, дав силу, зростив у достатку тисячі поколінь життів і нас, людей, також.
Інколи здається, що людство на Землі – неначе колонія бактерій чи хвороботворних мікробів на натруджених руках садівника: жодної користі, одна лиш шкода. А до всього ще й ділять, ніяк поділити не можуть те, що ніяким чином належати їм не може – землю. Не лише ділять – торгують нею. Дві бактерії ділять між собою що б ви думали? Вірно, руки садівника. Але варто тому вимити їх – куди подінуться ці бактерії? Щезнуть і сліду не залишиться!
Десять тисяч років без особливих змін прожив деснянський луг. Десять тисяч! І тепер, за якихось півстоліття, з вини людей, і тих людей, що п'ють деснянську воду також, наш луг змінився до невпізнанності. Чверть століття немає на Десні повені. Загнуздавши своїми греблями Дніпро, вони відібрали у Десни її право на життя – на щорічний розлив. Тисяча квадратних кілометрів деснянського лугу з травою вище пояса, з багатющими медоносами перетворилась на убогий вигін...
Чисті наші озера з блакитною водою, із зеленим лататтям білих лілей та жовтих глечиків без повені замулились, обміліли, вода в них перестала бути прозорою і зацвітає, ледь тільки почнеться літнє тепло, щоб у липні вже затягнутись ряскою. Без деснянської повені перевелась у них риба і самі вони через якийсь час заболотяться, згинуть.
Скільки риби було в Десні раніше! Стерлядь, марена – вже давно зникли безвісти. Підуст, плоскирка, синець, кляпець, носир, пічкур, гірчак та навіть чехоня і окунь – майже зникли, трапляється, їх роками не ловлять рибалки, а якщо і ловлять, то в мізерній, порівняно з минулим, кількості.
Дуже стрімко змінюється нині світ навколо нас. І рибальство не залишилося осторонь цих змін. Осоружний прогрес дістався таки й сюди. Чому це осоружний? Справа навіть не у вибухівках, тисячах кілометрів китайських сіток і електровудках. Справа зовсім не в легких та довгих вудлищах, не в тонкій та надміцній волосіні, не в гострих гачках і всіляких спінінгових оснастках, гра яких так схожа на рух живої рибки.
Підступна наука – хімія – по повній відривається тепер не лише на людях, а й на рибі, безсловесній та беззахисній проти підступних харчових добавок, не тільки шкідливих для будь-чого живого, але й нестримно спокусливих, що безпомилково грають на риб'ячих інстинктах і змушують забувати про природну обережність.