Чо-орні, мов ніч, люде, лиш долоні в них жовті, як віск, а волосся таке дрібно покручене, при самій голові, мов і не волосся то, а ягняча вовна. А інші, що ізмаїльтянами звуться, теж ликом темні, в сорочці чорній та, немов жіноча, довгій, до самих п'ят, і на голові в них теж плат жіночий, обручем тримається. Ці обряди дивні мають: то простеливши прямо на вулиці повстину, про все забувши, бога свого молять, то стають над маленьким гарячим горщиком, з котрого в'ється солодкуватий димок і так обкурюють себе знизу, під платном, аби не чути було від них вонянія[560] тіла людського.
Є ще порослі чорною бородою до самих очей і в чорних же повстяних широкополих шапках; є з очима, вузькими, наче сліпцеві хтось те око ножем прорізав і ликом жовті, мовби з воску. Є такі, що голять собі підборіддя і звуться франками – мечами торгують найліпшими в світі.
На всіх зверхньо дивляться ромеї: вони тут кири, господарі себто. Наче й люде, як люде – бородаті, умільці всі, як один, проте й серед ромеїв кого тільки не побачиш! Є серед них зовсім безбороді й голомозі, пухкі тілом, наче жони й голосом пискляві – євнухи: речуть люде, що ці вихолощені, як ото віл чи мерин. Є жерці християнські, що ходять у довгій, теж до п'ят, бурій на колір сорочці й голять на голові своїй маківку. Один такий прийшов у платні з кінського волосу й чухався немилосердно, а ще ж начіпляв на себе заліза мо' й два пуди: живе і спить із ним, і спатиме до смерті – рекли про нього й Глоба, й варяг Барді, другий княжий гість, – рекли з пошаною такою, мов про князя, бо обидва вклоняються Христові, а жерця того шанують за муку його тілесну, що з доброї волі, а не чийогось примусу звалив на себе й терпить. Був іще один – несповна розуму, юродивий, страшний ликом, з виряченими очима та в лахмітті, котрий усих лаяв і плювався, отримував за те стусани, проте тут же й заступався за своїх кривдників перед власними прихильниками. Глоба отетерілому Величкові пояснив, що царгородці юродивого цього вважають великим провидцем і шанують кожне почуте від нього слово, а наругу над собою він терпить, бо так велів Христос – аби любили люде ворогів своїх, як самих себе.
І були ще одні, й багато – ті, що днями сиділи біля християнських хоромин або й просто на вулицях чи тинялись по торговищу з розкритою долонею протягненої руки і жалісно щось просили в перехожих.
– Що вони хочуть? – спитав здивований Величко, коли зрозумів, що таких багато.
– Просять, аби подали їм: міді, срібла чи хоча би їжі, – пояснив за спиною Величка хтось із сольства.
– А пощо ж рід їхній не помагає, не турбується?! – здивувався безмежно Величко, згадавши, як у Коропі клопочуться зі старими або немічними: хоч би там що, а з голоду ніхто не помре, коли всі навколо ситі. Про таке й просити не треба – хіба ж родовичі очей не мають?
– Одинці вони всі. Без роду-племені.
– Та як же?.. Люду ж тут, люду! Не проштовхнутися – й без роду?
– Ото такі вони, ромеї сі.
– Та тут же золота... Он, ускрізь!.. – Величко вказав десницею на сяючу золотом постать Константина, що вишіла на своїм стовпі над покрівлями будівель. – Як же се, га?! – розводив руками велетень.
Безрукі й безногі каліки, люде без вух, носів або й з пустими очницями траплялися кожного дня. Були й справжні потвори від народження – один вигляд котрих жаль викликає або й острах: виродок виродком, такими тільки дітей лякати... На Русі подібних огидних ликів Величкові бачити не довелось, дарма, що двадесять і три зими пережив, стільки обійшов та об'їхав з полюддям і гостьбою!
– Тут усе так, всього доволі – на те він і Пуп землі зветься! – насмішкувато взявся якось пояснювати ошелешеному Величкові Угомон.
– Не пуп землі, а Око всесвіту! – незадоволено поправив стернового Глоба. – А те, що всього доволі тут, так це ти правду речеш. Тутечки дійсно збирається і все найліпше, і все найгірше. По іншому не буває: Добра та Зла на світі порівну... – не скінчивши, спинився раптом княжий гість, бо згадав, що християнинові ректи таке не до лиця і перехрестився навіть: "Ох, гріхи наші тяжкії!"
Тож Величко, зранку привівши на ужищі закутих в залізо рабів, стояв тепер у затінку ромейської кам'яної повітки, що зветься греками "портик" і зіпершись на її стовп-колону та схрестивши руки на грудях з похмурим виглядом дивився на щоденне божевілля ромейського торгу. Торговище людьми кипіло. Рабів було повно й не лише з Русі: невільники стояли тут з усих-усюд, зо всіх кінців земель – відомих світові й не дуже. Люде купували подібних собі точнісінько так само, як купують худобу. Бо воля одних узяла колись гору над волею інших, чи просто Недоля першою постала перед колискою – хіба вже так важлива та причина, з котрої опинилися раби на царгородськім торзі? Хтось-таки з них завинив: чи з безвиході або помсти промишляв татьбою, чи купу взяв та не віддав, а покон жорстокий до таких, твердий, мов камінь, невблаганний і безпощадний – оплаті підлягає все! Бо основою буття для людини є труд. Важкий труд. І труд сей є у всьому: ратний труд, аби відстояти рідну землю, пролився на полі кров'ю, труд ратая – потом, а древоделі чи каменяра затвердів на долонях умільця суцільним мозолем. Тому так цінують люде свій труд і за творене своїм трудом ладні горло перегризти тим, хто посягне на нього хоча би в найменшому.
Але то не біда, коли рабом стає винуватець, думав Величко, дивлячись на кількох молодесеньких чорнявих унотьок з великими, темними, повними страху й сліз очима, котрих привів на торжище кривоногий степовик. Біда – це коли за провину отців діти їхні розплачуються, які ще нічим перед світом та поконом і не завинили, хіба що вродою своєю чужу похіть чи заздрість розбудили. Хтозна, яка земля породила тих дівчаток, ще майже отроковиць, що переляканою пташиною зграйкою тулилися тепер до кам'яної стіни, але Величко чи не вперше в житті перейнявся раптом чужою долею. Подобались вони йому: помріялось раптом, що якби мав золота доста, то взяв би отак, та й купив собі котрусь, а ліпше – всіх разом, тільки ж... Ет, що тут казать! Приголомшений величчю Царгорода, пригнічений його ницістю, розум гридня тепер прагнув відповіді на те, що раніше анітрохи його не хвилювало: прагнув, та не знаходив.
Торговище ж кипіло, аж вирувало. Гордовито походжали багаті покупці, спритно шмигали в натовпі меткі торговці гарячими наїдками й питвом, навперебій пропонуючи то якісь пухкі хлібці з замеченою всередині всякою всячиною, то духмяні прохолодні напої; раптом Величко помітив, як унотьки вп'ялися очима в одного такого спритника, що розносив їжу, загорнуту в виноградний лист, і не одна, видно було, ковтнула при цьому голодну слину. Щось ніби штовхнуло його під руку: він зупинив смаглявого, усього в чорному торговця і купивши в нього за дві лепти[561] кілька тих наїдків, попросив віддати невільницям.
На їхнє щастя кривоногий володар не на жарт захопився, торгуючись з якимось ізмаїльтянином, тож навіть не помітив, як торговець простягнув ті згортки дівчаткам. Вони спочатку злякано відсахнулись, але продавець щось їм сказав – схоже, щось зрозуміле полонянкам, бо нарешті одна, а за нею і решта таки взяли несміло їжу й відвертаючись, похапцем, пожадливо, мов голодні кошенята, почали наминати подароване.
Соромлячись, кидали на Величка вдячні погляди і тут же опускали очі, знічуючись далі нікуди. Приємно на душі було хіба що першу мить, доки підступна думка не навіяла іншу журбу: "Виходить, торговець той – чи не одного з унотьками роду-племені, бо зрозуміли ж вони його! А коли так, то пощо ж він сам їх не підгодував?!" Так огидно стало на душі, так на Русь схотілося... Та невже ж отсе правий був колись стрий його, Сивер?!
Ліпших рабів розібрали ще до полудня, лишалося троє і одним з них був той самий старий християнин, що колись вночі на Дніпрі сперечався з Іверенем. Величко впізнав його по голосу і до того ж це був єдиний раб, що вклонявся Христові. Кожного разу, коли чув він удари в било, що закликали містян до молитви, завжди яснів лицем і розмашисто клав на себе хрест. Він так само, як і на Дніпрі, був непохитно життєлюбним і не тільки спокійно сприймав свою долю, але й стиха радів, що та закинула його не куди-небудь, а в Царгород, де на кожнім кроці стоїть храм – церква Божа.
Величко трохи відхилився, даючи можливість якомусь ромеєві протиснутись крізь натовп, щоб ближче підійти до невільників, і той, поставши перед ними, неголосно спитав:
– Чи є серед вас християни?
Спитав рідною мовою, зрозумілими для кожного з руських гостей словами. Величко, що за ці дні вже стомився дивуватися, мовби й тіпнувся трохи з несподіванки, але тільки бровою повів. Зате Глоба з Угомоном, котрі, певно, й не таке бачили, на почуте ніяк не повелися і тільки старий раб, дрібненько перехрестившись, стиха мовив:
– Є.
– Як тебе звати? – поцікавився ромей.
– Супруном хрещений, – знову поклавши на себе хресне знамення, відповів раб.
Покупець якийсь час мовчав, щось про себе міркуючи, потім перепитав:
– Су-пру-... Софронієм, певно?
– Еге-еге! Сопронієм, еге! – зрадів старий.
Покупець озирнувся навколо:
– Я хочу купити сього раба. Скільки просите?
Глоба виступив наперед:
– Десять динарів.
Звісно, це була зависока ціна як для старого – ну, хіба що вісім, не більше, проте ромей, що розмовляв, як русь, торгуватися не став. Пересунув наперед на своїм поясі калиту, смикнув зав'язку і запустивши в неї руку, дістав звідти десять золотих стелазей.
Раба відв'язали, але покупець зажадав, щоб Супруна й від заліза звільнили.
– Він віднині вільна людина. Я викупив у вас його свободу.
Навіть Глоба не сподівався почути таке. Знав старий гість, що подібне трапляється інколи, але самому бачити не доводилось.