Астрід Ліндгрен — Міо, мій Міо

"Він мав у замку покій, повітря в якому було просякнуте злом. Це там він сидів дні і ночі й кував лихо. Ніч у ніч і день у день сидів він там і кував лихо. Повітря там було таке просякнуте злом, що звичайна людина не могла ним дихати...

Опинившись в обіймах тата, Міо дуже радів і був гордий, що його тато виявився не поганцем, як говорила колись тітка. "Вздовж берега хтось ішов. І це був мій тато-король. Я впізнав його, як тільки побачив. Я знав, що це мій тато. Він простяг руки, і я кинувся йому в обійми. Він довго не відпускав мене від себе. Ми тоді нічого не казали один одному. Я лише обіймав його за шию і мовчав… Ох, як би я хотів, щоб тітка Едля могла побачити мого тата-короля!..

Головний герой повісті-казки жив у Стокгольмі з названими батьками, для яких він був лише зайвим клопотом. Гостро відчуваючи самотність, хлопчик Буссе мріяв про сильного й люблячого батька, як у його друга Бенка.

9-річний Бу Вільгельм Ульсон жив на Упландській вулиці. Його кликали просто Буссе. Тітка Едля й дядька Сікстен прийняли хлопчика, коли тому було всього рік. А до того Буссе жив у сирітському притулку...

Міо відчуває страх, коли батько-король вперше розповідає йому про Землю Чужинецьку, де живе жорстокий лицар Като. Коли хлопчик опиняється в Пущі і розуміє там, що за Пущею починається прикордонна смуга Країни Чужинецької, і він хоче туди потрапити, щоб стати на герць із лицарем Като, — Міо теж страшенно боїться. Йому так страшно, що він зізнається Юм-Юму, що не наважиться поїхати. Але потім Міо чує спів Жалібника і відважується їхати...

В боротьбі з Като найбільше допомагав Міо його друг Юм-Юм, адже вони разом вирушили в дорогу і трималися разом до останнього...

Прибувши додому, усі діти зіскочили з коней. До дітей кинулися їхні батьки й матері, але тата-короля не було між ними. Білі коні подалися назад до Пущі, а Міо пішов до трояндового садка, де побачив свого тата-короля. Він стояв на тому самому місці, де Міо його залишив, коли їхав до Пущі й до Країни Чужинецької. Тато пригорнув Міо до себе і прошепотів: "Міо, мій Міо!". Те, що король не зустрів Міо разом з усіма іншими батьками, вражає. Та це не означає, що король не любив свого сина...

Якось тітка Едля послала Буссе до пекаря купити її улюблених сухариків. Коли хлопчик поминав ятку з садовиною, тітка Лундін, його приятелька, дала йому гарне червоне яблуко і попросила вкинути у скриньку поштову картку. Хлопець взяв картку, а вже біля поштової скриньки глянув і прочитав: "Королю Країни Далекої. Той, кого ти так довго шукаєш, у дорозі. Він у дорозі день і ніч і несе в руці знак – осяйне золоте яблуко". Тут Буссе глянув на яблуко – воно було золоте...

У Мертвому Лісі на деревах не було зеленого листя, тільки стирчали мертві, чорні стовбури з чорним сучкуватим мертвим гіллям. Коли між деревами з'явилася довга лава чорних вивідувачів, з Міо та Юм-Юмом сталося щось дивовижне: чорний стовбур старого дерева біля них розчахнувся, хлопчики за мить сиділи у дуплі, а вивідувачі шукали їх і не могли знайти. Коли вивідувачі пішли геть, Міо подякував дереву...

У творі проголошуються такі моральні цінності: дорослі мають прагнути творити країну Далеку в реальному світі; любов, дружба, взаємопожертва перемагають зло та ненависть; природа завжди служить добру; кам'яні серця дорослих перетворюють дітей на нещасних самотніх "птахів"; люди мають завжди пам'ятати, що зло шкодить в першу чергу їм самим; батьківська любов, родинне тепло є найвищою цінністю в житті.

Образ колодязя що ввечері шепоче – "Це колодязь забутих казок і пісень, таких, що їх колись давно розповідали й співали на світі, а потім так само давно забули. Тільки цей Колодязь, що шепоче ввечері, пам'ятає їх геть усі". Образ колодязя є символом народної пам'яті, життєвої мудрості фольклору і народних традицій. Почути його казки та пісні може тільки дитина з чистим серцем. Поки є такий невичерпний колодязь, народ з нього черпає силу протистояти злу...