Опинившись в обіймах тата, Міо дуже радів і був гордий, що його тато виявився не поганцем, як говорила колись тітка. "Вздовж берега хтось ішов. І це був мій тато-король. Я впізнав його, як тільки побачив. Я знав, що це мій тато. Він простяг руки, і я кинувся йому в обійми. Він довго не відпускав мене від себе. Ми тоді нічого не казали один одному. Я лише обіймав його за шию і мовчав… Ох, як би я хотів, щоб тітка Едля могла побачити мого тата-короля! Який він був гарний, як мерехтіло золотом та діамантами його вбрання!". Хлопчик був радий, що нарешті знайшовся. Він був веселим і радісним. Першого дня тато повів Міо у свій трояндовий сад. Тоді хлопчик теж був дуже щасливим, бо вперше його вели за руку: "Він вів мене за руку. Тітка Едля й дядько Сікстен ніколи не вели мене за руку. І взагалі ніхто ніколи ще не водив мене за руку". Герой говорить: "Ніхто не чув і не бачив нічого кращого за те, що я чув і бачив у садку свого тата-короля. Я стояв непорушно, не відпускаючи його руки, бо хотів відчувати, що він поряд. Сам би я не мав сили дивитися на таку красу. А мій тато-король погладив мене по щоці і спитав: Міо, мій Міо, тобі подобається цей садок?". Крім щасливих емоцій, хлопчик відчував сум за другом Бенком, хотів поділитися своїми враженнями, хотів, щоб той побачив усю красу садку.