Венеціанський купець (переклад О. Грязнова)

Вільям Шекспір

В. Шекспір
ВЕНЕЦІАНСЬКИЙ КУПЕЦЬ
Переклад Олександра Грязнова


ДІЙОВІ ОСОБИ

Д о ж В е н е ц і ї.

П р и н ц М а р о к к а н с ь к и й, П р и н ц А р а г о н с ь к и й — женихи Порції.

А н т о н і о, венеціанський купець.
Б а с с а н і о, його друг.

С а л а н і о, С а л а р и н о, Г р а ц і а н о, С а л е р і о — друзі Антоніо і Бассаніо.

Л о р е н ц о, закоханий в Джессіку.
Ш е й л о к, багатий єврей.
Т у б а л, його друг, єврей.
Л а н ч е л о т Г о б б о, блазень, слуга Шейлока.
С т а р и й Г о б б о, батько Ланчелота.
Л е о н а р д о, слуга Бассаніо.

Б а л т а з а р, С т е ф а н о — слуги Порції.

П о р ц і я, багата спадкоємиця.
Н е р і с с а, її прислужниця.
Д ж е с с і к а, дочка Шейлока.

В е н е ц і а н с ь к і с е н а т о р и, ч л е н и с у д у, т ю р е м н и й н а г л я д а ч,
с л у г и П о р ц і ї та інші.

Дія відбувається почасти у Венеції, почасти у Бельмонте,
маєтку Порції на материку.


Д І Я П Е Р Ш А

Сцена перша

Венеція. Вулиця.
Входять А н т о н і о, С а л а р и н о і С а л а н і о.

А н т о н і о
Не знаю, далебі, чому сумую.
Мені це неприємно, вам також.
Та де цей сум до мене причепився,
Як виник він, яка його причина, –
Не доберу.
Безглуздий сум змінив мене настільки,
Що я себе і сам не впізнаю.

С а л а р и н о
Думками ви, напевне, в океані,
Де ваші гордовиті кораблі,
Немов купці або вельможі моря,
Захоплення загальне викликають,
Коли летять на полотняних крилах,
Обходячи дрібний торговий люд,
Що навздогін поштиво їх вітає.

С а л а н і о
Якби я так, як ви, ризикував,
Усі мої думки летіли б слідом
За кораблями. Вгору б я жбурляв
Травичку, щоб дізнатись напрям вітру,
Шукав на карті гавані і бухти
І сумував би від усіх загроз,
Що завдають товарам небезпеку.

С а л а р и н о
Якби на суп я дмухав, щоб студити,
Мене проймав би мимовільний жах
Від того, що у морі творить вітер;
Побачивши в годиннику пісок,
Не міг би не згадати про мілини,
Не уявити, як в пісок зарився
Багатий мій вітрильник, лігши набік
І похиливши мачти до води.
Святе каміння церкви нагадало б
Про небезпечні скелі, об які
Розбити можуть хвилі корабель,
Що прянощі свої розсіє в морі
І у мої шовки вдягне прибій.
Коротше: ось іще багатство ціле,
А ось – його нема. Чи міг би я
Не думати про це, не уявляти,
Не сумувати від таких думок?

Я певен, що Антоніо сумує,
Тривожачись постійно за товар.

А н т о н і о
Повірте, ні! Довірив я багатство
Не одному, на щастя, кораблю,
Не одному і морю. Мій достаток
Від виторгів щорічних не залежить.
загрузка...
Я не сумую від торгових справ.

С а л а р і н о
То, певне, ви закохані.

А н т о н і о
Дурниці!
С а л а р і н о
Ні? Ну, тоді вам сумно через те,
Що просто вам не весело, і тільки!
Могли б сміятись ви і говорити,
Що весело, бо суму вже нема.
Клянусь дволиким Янусом, на світі
Багато є кумедних диваків!
Один чомусь регоче, як папуга,
У відповідь на тоскний плач волинки,
А інший завжди кислий, наче оцет,
І не розтягне посмішкою рот,
Хоч би й сам Нестор жарту розсміявся.

Входять Б а с с а н і о, Л о р е н ц о і Г р а ц і а н о.
С а л а н і о
Ось родич ваш Бассаніо, а з ним
Лоренцо й Граціано. Прощавайте!
На вас чекає краще товариство.

С а л а р і н о
Лишився б я, щоб звеселити вас,
Та честь і місце тим, хто вам дорожчий.

А н т о н і о
Висока вам ціна в моїх очах,
Та бачу, що на вас чекають справи,
І привід ви знайшли, щоб геть піти.

С а л а р і н о
Вітаю вас, панове!

Б а с с а н і о
Коли ж ми пожартуємо, синьйори?
Відлюдниками стали ви. Чому?

С а л а р і н о
Нехай лиш співпадуть дозвілля наші.
Саларіно і Саланіо ідуть геть.
Л о р е н ц о
(до Бассаніо)
Якщо вже ви Антоніо знайшли,
Залишимо ми вас; та не забудьте,
Що маємо обідати ми разом.

Б а с с а н і о
Так, неодмінно.

Г р а ц і а н о
Антоніо, у вас поганий вигляд.
Про благо світу зайве піклування
Змінило вас. Хто надлишком турбот
Те благо здобуває, – все втрачає.

А н т о н і о
Я світ вважаю тим, чим є він справді:
Світ – сцена, де у кожного є роль.
Моя – сумна.

Г р а ц і а н о
А я зіграю блазня:
Нехай від сміху буду весь у зморшках;
Хай краще від вина горить печінка,
Ніж серце шерхне від тяжких зітхань.
Чи личило б для жвавої людини,
Як предку мармуровому, сидіти,
Дрімати й наживати жовтяницю
Від суму і нудьги? Скажу тобі,
Антоніо, відверто і з любов'ю:
Бувають люди, у яких обличчя
Вкриває плівка, мов болотну гладь.
Вони навмисне завжди непорушні,
Щоб їм загальна думка приписала
Глибокий розум, мудрість і чуття.
Вони немов говорять: "Я – оракул;
Усі мовчіть, коли віщую я!"
Антоніо, таких я добре знаю,
Що мудрими здаються, бо мовчать.
Коли б заговорили, то, напевне,
Людей ввели б у мимовільний гріх:
Їх довелось би дурнями назвати. –
Але колись я ще про це скажу.
Ти ж не лови на цю приманку суму
Подібну славу – жалюгідну рибку! –
Ходімо, мій Лоренцо! – Прощавай!
Я проповідь закінчу по обіді.

Л о р е н ц о
Тож до обіду ми йдемо тим часом.
Я, певне, сам – той мовчазний мудрець:
Не дасть сказати слово Граціано.
Г р а ц і а н о
Коли б пожив зі мною пару років,
Забув би ти, як голос твій звучить.

А н т о н і о
Щоб догодити, стану балакучим.

Г р а ц і а н о
Це добре, бо мовчання скромне личить
Копченим язикам та чистим дівам.

Граціано і Лоренцо йдуть.
А н т о н і о
Де сенс в його словах?

Б а с с а н і о
Ніхто у Венеції не говорить стільки дурниць, як Граціано. Його міркування – це два зернятка пшениці, сховані у двох мірках полови. Щоб їх знайти, треба шукати цілий день, а знайдеш – побачиш, що не варто було й шукати.

А н т о н і о
Ну, добре. Обіцяли ви сьогодні
Назвати ту панянку, до якої
Паломництво задумали здійснить.

Б а с с а н і о
Ви ж знаєта, Антоніо, як сильно
Я підірвав свій статок, живучи
Розкішніше, ніж дозволяли кошти.
Не в тім біда, що жити, як раніше,
Вже неможливо. Маю я турботу,
Як з гідністю позбутися боргів,
В які мене втягнуло марнотратство.
А вам найбільше я заборгував
Грошима й дружбою. Вона мені
Надійна запорука, що сміливо
Я можу вам довірити свій план,
Як міг би я позбутись цих боргів.

А н т о н і о
Я слухаю, Бассаніо мій добрий;
Якщо це чесний план, як чесні ви,
То, запевняю вас, мій гаманець,
Мої зв'язки, я сам – до ваших послуг.

Б а с с а н і о
Коли в дитинстві я губив стрілу,
За нею вслід пускав негайно іншу
В ту ж саму ціль, та слідкував уважно,
Щоб відшукати першу. Дуже часто
Знаходив я обидві. Приклад цей
В своєму плані відтворити хочу.

Я ваш боржник. Немов хлопчисько, втратив
Усе, що ви позичили мені.
Але якщо наважитесь послати
Іще одну, за першою, стрілу,
Не сумніваюсь, що знайду обидві
І поверну вам все, або ж, принаймні,
Зостанусь лиш за першу боржником.

А н т о н і о
Ви знаєте мене. До серця друга
Шукать не варто обхідних шляхів.
Якщо б ви в нашій дружбі сумнівались,
То цим мене ви більше засмутили б,
Аніж мене зробивши жебраком.
Скажіть мені лишень, що вам потрібно
І що б я міг, по-вашому, зробити, –
І я на все готовий. Говоріть.

Б а с с а н і о
В Бельмонте є одна багата пані,
Красуня, та прекрасніша удвічі
Своєю доброчесністю. Не раз
В її очах читав я добру звістку.
Її ім'я, як у дружини Брута,
Дочки Катона, – Порція. Вона
Уславлена не менше. Світ широкий
Про це дізнався, і з усіх сторін
Вітри несуть до неї женихів.
Її волосся, руном золотим
Виблискуючи в сонячному світлі,
Бельмонте обертає на Колхіду.
І не один Язон туди пливе.
Якби я міг, Антоніо, із ними
За руно це змагатися на рівних, –
То пророкує пошепки душа:
На мене там чекає перемога.

А н т о н і о
Ти знаєш, всі мої багатства – в морі.
Не маю я ні грошей, ні товарів,
Щоб їх дістать. Піди і розпитай,
Який кредит в Венеції у мене.
Я вичерпаю весь його, щоб ти
В Бельмонте міг до Порції з'явитись.
Піди, дізнайся, в кого гроші є.
Прохання не залишать без уваги:
Дадуть під мій кредит або з поваги.

Ідуть геть.

Сцена друга

Бельмонте. Кімната в домі Порції.
Входять П о р ц і я і Н е р і с с а.
П о р ц і я. Правду кажучи, Неріссо, моя маленька особа втомилась від цього великого світу.
Н е р і с с а. Так було б і тоді, мила синьйоро, якби у вас було стільки ж нещастя, як зараз щастя. Бо однаково хворіє той, що об'ївся, і той, що мучається з голоду. Тому щастя – десь посередині. Надмір скоріше доводить до сивини, ніж помірність, що забезпечує довголіття.
П о р ц і я. Чудові повчання і відмінно сказані.
Н е р і с с а. Вони були б ще кращі, якби їх виконували.
П о р ц і я. Якби робити було так само легко, як знати, що треба робити, то каплиці були б храмами, а бідні халупи – царськими палацами. Гарний той проповідник, який виконує власні настанови. Мені легше навчити двадцять людей, як треба чинити, ніж бути одною з цих двадцяти і дотримуватися своїх порад. Мозок може встановити закони для крові, але палкий норов порушує всі холодні правила. Юність, мов навіжений заєць, перескакує через пастки каліки-розсудливості. Та всі ці міркування не допоможуть мені обрати чоловіка. Якби ж то "обрати"! Я не смію ні обрати того, кого хочу, ні відмовити тому, кого не хочу, бо воля живої дочки має коритися волі померлого батька. Хіба це не жорстоко, Неріссо, що я не можу ні обрати, ні відхилити?
Н е р і с с а. Ваш батько завжди був доброчесною людиною, а до таких перед смертю іноді приходить прозріння. Якщо вже він вигадав цю лотерею – три скриньки: золота, срібна і свинцева, і той, хто вгадає його думку, одержить вас, — то повірте, вгадає, певне, той, хто любить вас по-справжньому. Та скажіть: чи є у вас прихильність хоч до одного з вельможних женихів, що вже приїхали?
П о р ц і я. Назви їх, будь ласка, а я буду описувати їх тобі. За моїми описами ти зможеш робити висновки про мою прихильність.
Н е р і с с а. По-перше, принц Неаполітанський.
П о р ц і я. О, це справжній жеребець! Він говорить тільки про свою кобилу і вважає головним талантом своє уміння власноручно її кувати. Боюсь, що його шановна матінка согрішила з якимось ковалем.
Н е р і с с а. Другий – пфальцграф.
П о р ц і я. Цей тільки й робить, що супиться, ніби хоче сказати: "Не бажаєте мене, то й не треба". Найсмішніші оповідки він слухає без посмішки. Якщо вже він у молодості такий похмурий, то на старість зробиться нестерпним песимістом. Та я би швидше вийшла заміж за череп з кісткою в зубах, аніж за одного з них.
1 2 3 4 5 6 7