Дзвінок у двері

Рекс Стаут

ДЗВІНОК У ДВЕРІ

Роман

З англійської переклав Олекса Логвиненко

1

Свою розповідь я почну з опису того, що, безперечно, відіграло в нашій історії вирішальну роль. Це був рожевий аркушик паперу завдовжки сім і завширшки три дюйми, де зазначалося, що Перший міський національний банк повинен виплатити Hipo Вулфу сто тисяч доларів нуль-нуль центів. Підпис: Речел Бранер. Аркушик лежав на письмовому столі Вулфа, куди його поклала місіс Бранер. Зробивши це, вона знову сіла в червоне шкіряне крісло.

Місіс Бранер приїхала до нас одразу по шостій і сиділа вже з півгодини. Її секретарка попросила по телефону прийняти свою пані всього три години тому, і хоч для наведення довідок часу залишалося обмаль, проте цілком досить, аби дещо з'ясувати про вдову, якій перейшла у спадщину вся маєтність Ллойда Бранера. Щонайменше вісім будинків з кількох десятків, що дісталися місіс Бранер, мали понад тринадцять поверхів, а одного з них навіть було видно з усіх кінців міста – з півночі, півдня, заходу і сходу. Звичайно, про все це можна було довідатись і в Лона Коуена, зателефонувавши до "Газетт" і спитавши, чи є в редакції які-небудь матеріали про таких собі Бранерів. Однак я подзвонив іншим людям – віце-президентові нашого банку та адвокатові Натаніелу Паркеру. Але не дізнався нічого, хіба що віце-президент почав був:

– О, була одна потішна історія… – І затнувся.

Я перепитав, що ж то за історія. Віце-президент помовчав.

– Та так, нічого особливого, – нарешті озвався він. – Просто містер Ебернеті, наш президент, одержав від тієї жінки книжку…

– Яку книжку?

– Та… Я забув. Даруйте мені, містере Гудвін, але зараз я дуже заклопотаний.

Отож коли місіс Бранер подзвонила у двері нашого старого, потемнілого цегляного будинку на Тридцять п'ятій західній вулиці, а я відчинив і провів її до кабінету, мені було відомо тільки те, що вона надіслала президентові банку якусь книжку. Місіс Бранер сіла в червоне шкіряне крісло, а я поклав на кушетку її соболине хутро, – воно коштувало не дешевше від того, за яке один мій приятель віддав вісімнадцять тисяч доларів, – і, сівши до свого письмового столу, почав розглядати гостю. Вона була надто низенька, надто повна й надто кругловида, щоб називатися елегантною, навіть коли її теракотова вовняна сукня була від самого Діора. Зате про темно-карі очі місіс Бранер, які вона не зводила з Вулфа, коли запитувала, чи треба їй розповідати про себе, нічого поганого сказати по можна було.

Вулф розглядав її без особливого захвату. Річ у тім, що новий рік тільки-тільки почавсь, а тут начебто вже доводилось братися до роботи. У листопаді – грудні він звичайно підмовлявся від справ, бо на той час набігав такий податок, що на його оплату йшло мало не три чверті прибутків. Та на початку року все було інакше, а сьогодні лише п'яте січня, і в цієї жінки грошей хоч греблю гати. Саме це Вулфові й не подобалось.

– Містер Гудвін вас назвав, – холодно відповів він. – А газети, я читаю.

Місіс Бранер кивнула головою.

– Знаю. Я теж про вас багато знаю, того й прийшла сюди. Я хочу, щоб ви зробили те, що, мабуть, несила зробити нікому іншому. Ви, звісно, читаєте не тільки газети. Нам доводилось читати книжку під назвою "ФБР, якого не знає ніхто"?

– Так.

– Тоді вам зайве розповідати про неї. Книжка справила на вас враження?

– Так.

– Вигідне?

– Так.

– О господи, а ви не дуже балакучий!

– Я відповідаю на ваші запитання, мадам.

– Та бачу. Я теж умію бути небалакучою. На мене книжка справила глибоке враження. Таке глибоке, що я придбала десять тисяч примірників і розіслала їх по всій країні.

– Он як?! – Вулф ледь помітно звів брову.

– Атож. Я послала книжку міністрам, членам Верховного суду, губернаторам усіх штатів, усім сенаторам і членам палати представників, депутатам законодавчих зборів, видавцям, редакторам газет і журналів, власникам фірм і банків, президентам радіомовних компаній, теле— і радіокоментаторам, районним прокурорам, діячам освіти й іншим людям… О, навіть поліційному начальству! Пояснити, навіщо я де зробила?

– Мені не треба.

Темно-карі очі зблиснули.

– Мені не подобається ваш тон. Я прийшла просити вас про послугу і ладна заплатити стільки, скільки ви скажете, навіть більше – скільки завгодно. Та немає рації розмовляти далі, коли… Ви сказали, що книжка справила на вас вигідне враження. Чи означає це, що ви поділяєте думку автора про ФБР?

– З певними застереженнями – так.

– І про Едгара Гувера?

– Так.

– Тоді ви не здивуєтесь, коли я скажу, що за мною день і ніч стежать. Я скрізь помічаю за собою "хвоста" – здається, це так називається? Те саме і з моїм сином, дочкою, секретаркою та братом. Всі мої телефонні розмови підслуховуються, такої самої думки про свій телефон і син – він одружений і живе окремо. Кількох службовців "Корпорації Бранера" викликали на допит. Корпорація займає два поверхи "Будинку Бранера", і в ній працює понад сто чоловік. Це вас дивує?

– Ні, – буркнув Вулф. – Книжку ви розсилали з листами?

– Без листів, але зі своїми візитками, на яких я писала кілька слів.

– Тоді вам якраз і не варто дивуватись.

– А я здивована. Була здивована. Адже я не конгресмен і не якийсь там видавець, радіокоментатор чи університетський професор, що потерпає за своє місце. Невже той психопат, що страждає манією величі, гадає, нібито може завдати мені шкоди?

– Пхе! Він уже завдає вам шкоди!

– Анітрохи. Він просто мене дратує. А тепер заповзялися допитувати ще й моїх компаньйонів та особистих друзів – певна річ, не відверто, а під усякими пристойними приводами. Це почалося тижнів зо два тому. А телефон підслуховують уже днів десять. Мої адвокати кажуть, що тут, мабуть, нічим не зарадиш, проте вони все ж таки взялися до цієї справи. І хоч їхня юридична контора одна з найбільших і найкращих у Нью-Йорку, але й вони бояться ФБР! Вони не схвалюють мого вчинку. Кажуть, розсилати книжки було з мого боку нерозважливо – це, мовляв, донкіхотство. Та мені байдуже, що вони кажуть. Прочитавши книжку, я страшенно розлютилася. Подзвонила у видавництво, і звідти прислали до мене чоловіка. Він розповів, що вони не продали й двадцяти тисяч примірників. І це в країні, де майже двісті мільйонів населення, а з них двадцять шість мільйонів голосували за Голдуотера! Спершу я вирішила оплатити кілька рекламних оголошень у газетах, але потім подумала, що краще буде розіслати книжки самій, і закупила їх зі сорокапроцентною знижкою. – Місіс Бранер уп'ялася пальцями в бильця крісла. – А тепер ось він дратує мене, і я хочу, щоб він облишив за мною стежити. Я хочу, щоб ви примусили його це зробити. Вулф похитав головою:

– Безглуздя.

Місіс Бранер узяла зі столика поруч свою коричневу шкіряну сумочку, відкрила її, дістала чекову книжку та ручку, неквапом розгорнула на столику книжку і так само не поспішаючи, методично заповнила спершу корінець, а тоді бланк чека. Потім вирвала чек, підвелася, поклала його на стіл перед Вулфом і повернулась до крісла.

– Тут п'ятдесят тисяч доларів, – промовила вона. – Це тільки аванс. Я вже сказала, що не спинюся ні перед якою сумою.

Вулф на чек навіть не глянув.

– Мадам, – озвався він, – я не чудодій і не кретин. Якщо за вами стежать, то тепер уже відомо, що ви прийшли сюди, і ясно, що прийшли ви найняти мене. Мабуть, вони вже прислали шпига взяти під нагляд і цей будинок. А коли й ні, то вони почнуть стежити відразу, як тільки зрозуміють, що я виявивсь віслюком і взявся за цю справу. – Вулф повернув до мене голову: – Арчі, скільки агентів має ФБР у Нью-Йорку?

– О-о… – Я підібгав губи. – Не знаю напевно, але мабуть, сотні дві. Їх то більше, то менше.

Вулф повернувся знов до місіс Бранер.

– А в мене один – містер Гудвін. Сам я у справах з дому ніколи не виходжу. Це було б…

– У вас є ще Саул Пензер, Фред Деркін, Оррі Кетер…

Іншим разом перелік цих імен дійняв би Вулфа до живого, але не тепер.

– Я не маю права просити цих людей іти на такий ризик, – відказав він. – Не думаю, що й містер Гудвін стане ризикувати. Так чи так, все це безглузда і марна затія. Ось ви кажете: "Примусити його"… Отже, ви хочете, щоб я примусив ФБР перестати за вами стежити?

– Так.

– Яким чином?

– Не знаю.

– І я не знаю. – Вулф похитав головою. – Ні, мадам. Ви самі накликали на себе лихо, от його й маєте. Я не хочу сказати, що не схвалюю вашої акції з книжкою, однак поділяю думку адвокатів: це донкіхотство. Дон Кіхот мужньо терпів свої злигодні, тепер це судилося вам. Вони не стежитимуть за вами довіку, адже ви самі сказали, що ви – не конгресмен і не якийсь там дрібний службовець, який боїться втратити роботу. Але книжок більше не розсилайте.

Місіс Бранер сиділа, покусуючи губи.

– А я думала, що ви нікого й нічого не боїтесь.

– Боюсь? Я намагаюся не робити дурниць, а це ще не означає, що я боюся.

– Я вже сказала, що цього доручення не виконає ніхто, крім вас.

– Тоді ваше становище складне.

Гостя знову відкрила сумочку, дістала чекову книжку та ручку й, заповнивши другий бланк – і цього разу спочатку корінець, – підійшла до столу Вулфа. Потім узяла перший чек, поклала замість нього новий і вернулася до крісла.

– Ці сто тисяч доларів, – промовила вона, – тільки аванс. Усі витрати я оплачуватиму окремо. Якщо вам пощастить виконати моє доручення, то, крім авансу, одержите гонорар, і його розмір ви назвете самі. А не пощастить – ці сто тисяч однаково залишаться вам.

Вулф потягся рукою по чек, уважно його розглянув, тоді поклав назад і, відкинувшись на спинку крісла, заплющив очі. Знаючи його, я здогадувався, про що він міркує. Ні, не про доручення цієї жінки – адже він уже сказав, що воно безглузде. Вулф думав про ту привабливу обставину, що, маючи п'ятого січня ці сто тисяч доларів у кишені, йому не доведеться брати роботу не тільки до кінця зими, а й навесні і навіть улітку. Можна буде перечитати сотні книжок і розвести тисячі орхідей! Не життя, а рай. Кутики рота в нього скривилися – як на Вулфа, то це означало широку усмішку. Він розкошував. Що ж, півхвилини на такі розкоші можна згаяти, зрештою, чоловік має право помріяти; та коли минула ціла хвилина, я гучно кахикнув.

Вулф розплющив очі й випростався в кріслі:

– Ви маєте пропозиції, Арчі?

Отже, його вже спокусив обіцяний гонорар! Може, навіть усупереч здоровому глузду він вплутається в таку ризиковану справу.