ПОВІСТЬ
З англійської переклала Галина Грабовська
I
Я опустив погляд і зустрівся з її великими карими очима.
— Ні, я не продюсер і не агент, — мовив я. — Мене звуть Арчі Ґудвін, і я тут через те, що приятелюю з кухарем. Причина, чому я сюди прийшов, цілком особиста.
— Я знаю, — озвалась вона, — це мої ямочки. Від них чоловіки часто втрачають голову.
Я похитав головою.
— Це ваші сережки. Вони нагадали мені про дівчину, в яку я колись був безнадійно закоханий. Чи не міг би я пізнати вас краще?
— Тільки не мене, — заявила вона. — Дайте мені спокій. Я хвилююсь і не хочу розхлюпати юшку. Мене звуть Нора Джарет, мій номер телефону: Стенгоуп-п'ять, шість-шість-два-один. Сережки мені подарував сер Лоуренс Олів'є. Я сиділа в нього на колінах.
Я записав номер, подякував їй і роззирнувся. Більшість колекції привабливих молодих жінок юрмилась у ніші поміж двома буфетами, проте одна з них стояла по той бік столу й спостерігала, як Фелікс щось розмішує у мисці. В неї був витончений профіль і волосся кольору кукурудзяного волоття якраз перед тим, як воно починає темніти. Перетнувши кімнату, я підійшов до неї, коли вона повернула голову:
— Добрий вечір, панно... панно?
— Енніс, — промовила вона. — Керол Енніс.
Я записав її ім'я й назвав своє.
————
Перекладено за виданням: Rex Stout. Three at Wolfe's Door. Bantam Books. New York, 1995.
© Галина Грабовська, переклад, 2007.
— Я не безцеремонний по натурі, — мовив, — але ви зайняті чи скоро будете зайняті, тому в нас обмаль часу для вступної бесіди. Я стояв і дивився на вас, коли зненацька щось штовхнуло мене дізнатися ваш номер телефону, а я погано вмію стримувати свої пориви. Зараз, коли ви так близько, цей імпульс став іще сильніший, і я гадаю, нам слід до нього прислухатися.
Але я, мабуть, справляю помилкове враження. Насправді того вівторкового вечора я не мав особливого бажання збирати нові телефонні номери. Я це робив через Фріца. Але це також може справити помилкове враження, тому я повинен усе пояснити.
Якось у лютому Льюїс Гюїтт, мільйонер і любитель орхідей, якому Ніро Вулф колись був створив надзвичайно складну проблему, сповістив його, що "Десять аристологів" хочуть, аби Фріц Бреннер готував їхній щорічний обід, який відбудеться, як завжди, першого квітня, у день народження Бріллета Северина. Коли Вулф сказав, що ніколи не чув про "Десять аристологів", Гюїтт пояснив, що це — група з десяти чоловіків, які прагнуть досягнути ідеалу досконалости в їжі та питві, й він є одним із них. Вулф розвернувся до словника, який лежав на своєму звичному місці край столу, й заявив, що термін "аристологія" означає "науку про обідання", отже "Десять аристологів" просто-таки віслюки, оскільки споживання обіду — це не наука, а мистецтво. Після довгої суперечки Гюїтт визнав свою поразку й погодився з тим, що назву слід змінити, й Вулф дозволив йому попросити Фріца готувати той їхній обід.
Насправді Вулфові було приємно, хоча він, звісна річ, у цьому не зізнався б. Платня Фріцові Бреннеру, кухарю та домоправителю старовинного особняка на Західній тридцять п'ятій вулиці, відрізбла добрячий шматок від його прибутку приватного детектива. Приблизно такий же, який діставався мені — Вулфовій правій руці, а також його П'ятниці, Суботі, Неділі, Понеділку, Вівторку, Середі та Четвергові. Я вже не кажу, скільки відрізбло постачання кухні сировиною для Фріцової продукції. Оскільки я веду ще й бухгалтерський облік, то можу засвідчити, що впродовж 1957 року на кухню та Фріца витрачено лиш дрібку менше, аніж на оранжерею з орхідеями на даху будинку. Тому, коли Гюїтт роз'яснив, що члени "Десятки", хоча й могли дати маху з вибором назви, є справжніми та гідними довіри гурманами, що обід відбуватиметься в домі Бенджаміна Шрівера, корабельного магната, який щороку першого вересня пише листа до "Таймс", у якому засуджує вживання хрону до устриць, що кухар матиме розв'язані руки у виборі меню, а "Десятка" постачить йому все, чого він забажає, Вулф натис ґудзик для виклику Фріца. Виникла маленька затримка, коли Фріц відмовився зв'язати себе зобов'язанням, доки не побачить кухню Шрівера, але Гюїтт усе залагодив, провівши його до свого "Ґерона", що стояв перед нашим ґанком, і відвізши на Одинадцяту вулицю оглянути кухню.
Саме там я й перебував у вівторок увечері, першого квітня, збираючи телефонні номери, — на кухні чотириповерхового будинку Шрівера на Одинадцятій вулиці на захід від П'ятої авеню. Вулфа й мене запросив господар дому, й хоча Вулф не любить їсти з незнайомцями й уважає, що присутність за столом більш як шести осіб псує трапезу, він знав, що Фріц буде прикро вражений, якщо Вулф не прийде. Окрім того, якби він лишився вдома, то хто б приготував йому обід? Попри все це Вулф, можливо, знехтував би запрошення, якби довідався про одну деталь, яку ми з Фріцом старанно від нього приховували: що за столом прислуговуватиме дванадцять молодих жінок, по одній на кожного гостя.
Коли Гюїтт сказав мені це, я запротестував — мовляв, не можу відповідати за поведінку Вулфа, коли оргія піде повним ходом, і нема жодного сумніву, що він посуне геть, коли дівчата здіймуть вереск. Господи, сказав Гюїтт, нічого подібного, задум цілком інший. Просто "Десятка" наслідує античну Грецію не лише в назві, але й в усьому іншому. Геба, богиня вічної молодости, подавала богам нектар та амбросію, тому традицією "Десяти" є те, аби за столом їм прислуговували дівчата у відповідному вбранні. Коли я запитав, де вони знаходять дівчат, Гюїтт відповів: через театральну агенцію, й додав, що в цей період року завжди є сотні молодих актрис, які сидять без роботи й з радістю вхопляться за шанс підробити за вечір п'ятдесят баксів та ще й добрі харчі на додачу, розносячи їжу, по одній тарілці за раз. Спочатку вони наймали через агенцію досвідчених офіціанток, але ті спотикалися у своїх стулах.
Ми з Вулфом прибули рівно о сьомій і коли познайомилися з нашим господарем і рештою гостей та скуштували устриць і білого вина, яке вибрали з-поміж п'яти сортів, я попрямував на кухню подивитись, як там Фріц дає собі раду. Він саме дегустував щось із вишикуваних у ряд горщиків, зовні хвилюючись не більше, ніж тоді, коли вдома готує обід для Вулфа й мене. Йому допомагали Фелікс і Золтан з "Рустермана", тому я не питав, чи потрібна моя допомога.
А ще там були геби, ті, що подають богам нектар, дванадцятеро дівиць у стулах — вільно спадаючих убраннях темно-багряного кольору завдовжки до щиколоток. Видавалося дуже гарно. Отож у мене з'явилась ідея. Фріц любить удавати, що має підстави вірити, буцімто жодна жінка, яка перебуває на відстані менш ніж миля від мене, не може почуватись у безпеці. Це не має жодного сенсу, оскільки ви небагато можете сказати про жінку, коли вона від вас за милю. Тому я вирішив, що йому піде на користь побачити мою дію в закритому приміщенні. До того ж це було викликом та цікавим соціологічним експериментом. З першими двома все пішло як по маслу. Одна звалась, як вона сказала, Ферн Фабер, це була висока фарбована блондинка з широким млявим ротом. Другою була Нора Джарет, та, що мала великі карі очі та ямочки на щоках. Тепер я йшов слідом цією Керол Енніс із волоссям наче кукурудзяне волоття.
— Я не маю почуття гумору, — озвалась вона й знову повернулася до споглядання за Фріцовим перемішуванням. Я не відступав.
— Це зовсім інший гумор. Такий імпульс, як у мене, зовсім не смішний. Він завдає ран. Я спробую вгадати. Це Геба один, ох-ох-ох-ох?
Відповіді не було.
— Мабуть, ні. Платон-два, три-чотири-п'ять-шість?
Не повертаючи голови, вона сказала:
— У довіднику це записано як Горгем-вісім, три-два-один-сім. — Її голова різко обернулася до мене. — Прошу дуже . — Голова різко крутнулася назад.
Це радше прозвучало, як пропозиція забиратися геть, аніж як прохання зателефонувати їй якнайскорше. Та я все-таки записав її номер — для протоколу, і відійшов. Решта дівиць усе ще юрмилася в ніші, і я попрямував туди. Багрянець суконь був чудовим контрастом до гарненьких молодих облич, увінчаних зачісками дев'яти різних кольорів та стилів. Коли я підійшов, балачки припинилися й усі обернулись до мене.
— Вільно, — скомандував я. — Я не при виконанні службових обов'язків. Я тільки один з гостей, запрошений через те, що є приятелем кухаря. В мене виникла особиста проблема. Я волів би обговорити її з кожною з вас наодинці, та позаяк для цього нема часу, я...
— А я знаю, хто ви, — заявила одна з них. — Ви детектив і працюєте на Ніро Вулфа. Ви Арчі Ґудвін.
У неї було руде волосся й молочно-біла шкіра.
— Не заперечую, — відповів я, — але тут я не з професійних причин. Я не питаю, чи ми вже стрічались, бо якби стрічалися, то я б не забув...
— Ми не зустрічались. Я бачила вас і ваше фото. Ви подобаєтесь сам собі, чи не так?
— Звичайно. У цьому я заодно із більшістю. Ми проголосуємо. Хто з вас подобається сам собі? Підніміть руку.
З багряних складок вигулькнула одна оголена рука, потім ще дві, потім усі решта, разом з рукою рудоволосої.
— Гаразд, — сказав я, — питання вирішено. Одноголосно. Моя проблема полягає в тому, що я надумав роздивитись усіх вас, і в тієї, котра виявиться незаперечно найвродливішою і найпринаднішою, узяти її номер телефону. Й ось тут я загальмую. Ви всі такі. Ваші краса й чарівність перевершують найпалкіші мрії будь-якого поета, а я не поет. Отже, влип. Як я можу вибрати серед вас одну-єдину, коли...
— Що за дурниці! — Це була рудоволоса. — Мене, звичайно. Пеґґі Чоейт. Арджайл два, три-три-чотири— вісім. Не дзвонити до полудня.
— Це несправедливо, — заперечив хрипкуватий голос. Він належав дівчині, що видавалася трішки застарою для Геби й ледь-ледь запухкенькою. Голос вів далі: — Я називатиму вас Арчі.
— Звичайно, це моє ім'я.
— Чудово, Арчі, тобі варто сходити до окуліста. — Вона підвела руку, оголивши її, і торкнулась плеча дівчини, яка стояла поруч. —— Визнаємо, що всі ми прекрасні, але ми не той клас, що Гелен Аєконо. Глянь на неї!
Я, власне, це й робив. І змушений був визнати, що власниця хрипкуватого голосу таки мала рацію. Гелен Аєконо з бездонними темними очима, темною оксамитовою шкірою й хвилястим шовковим волоссям, темнішим від очей, безперечно була чимось рідкісним та особливим.