Чорна гора

Рекс Стаут

ЧОРНА ГОРА

Попередження

Я не можу цілком поручитися за достовірність описуваних мною подій, тому що більшість розмов, свідком яких я був, велися в чужій країні і на чужій мові, в котрій я зовсім, як мовиться, ні вуха, ні рила. Тому, навіть, при всіх моїх беззаперечних талантах я не в змозі прикидатися, що розумів хоч якусь дещицю з того, що чув. Попри все, за те, що сталося все саме так, ладен поручитися власною персоною Ніро Вульф, котрий у вільні хвилини допомагав мені перекладати цю абракадабру на людську мову. У тих випадках, коли розмови велися без його участі, я постарався описати все так добросовісно, як тільки міг. Можливо, і не варто було у всьому цьому зізнаватися, але в протилежному випадку совість моя була б не зовсім чиста.

Арчі Гудвін

ГЛАВА 1

В той березневий четвер Ніро Вульф вперше і востаннє у своєму житті опинився у морзі. Тоді ввечері я тільки-но встиг підійти до телефону. В моїй кишені лежав білет на баскетбольний матч, і я вечеряв на кухні, тому що мав вийти за десять восьма, а Вульф терпіти не може їсти за одним столом з людиною, котра кудись поспішає. Раніше поїсти я не міг, оскільки Фріц готував дику індичку і мав подати її в столову на таці, щоб Вульф міг бачити птицю в недоторканому виді, перш ніж її соковиту м'якоть осквернить чийся ніж. Часом, збираючись на чергову гру або в театр, я сам брав що-небудь з холодильника близько половини сьомої, і тоді встигав вчасно, але цього разу мені вже дуже закортіло відкуштувати індичатинки, не кажучи вже про соус із селера і кукурудзяні млинці.

Коли я встав і відсунув стілець, то запізнювався вже на шість хвилин, і тут задзеленчав телефон. Попросивши Фріца взяти слухавку на кухні, я вийшов у передпокій, зняв з вішака пальто і вже одягав його, коли мене гукнув Фріц:

– Арчі! З тобою хоче поговорити сержант Стеббінс.

Я пробурчав дещо таке, що не призначається для ваших вух, поспішив до кабінету, підлетів до свого столу, схопив слухавку і проволав у неї:

– Валяй. У тебе цілих вісім секунд.

Але розмова велася більше ніж вісімдесят разів по вісім, і зовсім не тому, що на цьому наполягав Перлі Стеббінс: я сам не міг відірватися від слухавки після першої ж його фрази. Повісивши її, я постояв трохи, втупившись у стіл Вульфа. Багато разів за ці роки мені доводилося сповіщати Вульфа про те, що м'яко кажучи, не могло його порадувати, але цього разу все було куди гірше. Зізнатися, я і сам був приголомшений. Спочатку я, навіть, пошкодував, що не пішов на дві хвилини раніше, але, усвідомивши, що так було б ще гірше – для нього, принаймні, – я перетнув передпокій, зайшов у столову і сказав:

– Дзвонив Перлі Стеббінс. Півгодини тому один чоловік вийшов із свого дому на Східній П'ятдесят четвертій вулиці і був убитий пострілом із стоявшої поряд машини. Знайдені документи...

Вульф перервав мене:

– Хіба треба нагадувати тобі, що справи не повинні заважати прийому їжі?

– Ні. Це зовсім не справа. При вбитому знайдені документи на ім'я Марко Вукчича. Перлі говорить, що сумнівів він не має, бо два детективи знали Марко в обличчя, але він хоче, щоб я приїхав для упізнання. Якщо ви не маєте заперечень, то я поїду. Звісно, це видовище менш приємне, ніж баскетбол, але я певен, що він би поступив... Я хотів було продовжити, але поперхнувся і закашлявся. Вульф мовчки поклав ніж і виделку на тарілку. Його очі уставилися на мене, проте, він не хмурився. Куточок його рота смикнувся, потім ще раз. Щоб припинити це, Вульф стиснув губи. Він кивнув мені.

– Ступай. Подзвониш.

– У вас є якісь...

– Ні. Подзвониш.

Я повернувся і вийшов. Пройшовши квартал вниз по Десятій авеню, я спіймав таксі на Тридцять четвертій вулиці. Ми досить швидко перетнули Манхеттен і добралися до міського морга на Східній Двадцять дев'ятій вулиці. Оскільки мене там знали і чекали, то пропустили без зайвих запитань.

Я ніколи не звертав уваги на стоявший там запах. Один із помічників прозектора за ім'ям Фабер пробував мене одного разу запевнити, що у них пахне, як у лікарні, але з моїм нюхом я не купився на таку дешевку. Фабер стверджував, що в самому приміщенні – не в холодильнику – рідко буває більше ніш один-два трупи, а я відповів, що в такому разі хтось мав би розсіяти якусь гидоту, щоб тут пахло моргом.

З детективом із кримінального відділу, котрий вів мене по коридору, я був знайомий шапочно, а ось прозектора бачив уперше. Він возився з чимось на довгому столі, залитому яскравим світлом. Поряд стояв помічник. Ми з детективом зупинилися і деякий час дивилися на них. Детальний опис цієї процедури буде вам корисний тільки в тому випадку, якщо ви збираєтеся зайнятися пошуком кулі, попавшої в тіло під кутом поміж п'ятим і шостим ребром, а тому це дійство я опускаю.

– То що, – запитав детектив.

– Справді, – відповів я. – Я підтверджую, що це тіло Марко Вукчича, власника ресторана "Рустерман". Якщо ви хочете, щоб я підписав протокол, то підготуйте документи, а я тим часом подзвоню. Вийшовши з кімнати, я пройшов по коридору до телефонної будки і набрав номер. Зазвичай Фріц піднімає слухавку після другого чи третього гудка, а Вульф після п'ятого чи шостого, та цього разу Вульф взяв трубку відразу.

– Слухаю.

– Говорить Арчі. Це Марко. У нього дві кулі в грудях і одна в череві. Гадаю, що Стеббінс вже на місці пригоди, на П'ятдесят четвертій вулиці, та й Кремер, мабуть, там. Може, мені теж поїхати?

– Ні, залишайся на місці. Я приїду поглянути на Марко. Де це знаходиться?

Розслідуючи вбивства в Манхеттені ось уже більше двадцяти років, Вульф досі не знає, де знаходиться морг. Я пояснив... Подумав, що при даних обставинах йому не завадила б деяка підтримка, і знаючи, як Вульф ненавидить поїздки в машині, я зібрався було запропонувати свої послуги як шофера, проте Вульф вже повісив трубку. Вийшовши з будки, я підійшов до сидівшого за столом сержанта Донована і поставив його до відома, що упізнав тіло, однак, Вульф хоче приїхати і удостовіритися сам. Донован покачав головою.

– У мене дозвіл тільки на тебе.

– Дурниці. Причому тут дозвіл? Будь-який житель міста і чесний платник податків має право поглянути на останки своїх родичів, друзів чи ворогів. Містер Вульф є жителем міста і справно платить податки. Я заповнюю його податкові декларації.

– А я думав, що ти приватний детектив.

– Авжеж, я приватний детектив, але мені не подобається, як ти це говориш. А ще я бухгалтер, особистий секретар і колючка в сідниці. Ставлю вісім проти п'яти, що ти ніколи не чув слова "особистий секретар" і вже поготів не бачив колючку в сідниці.

Він, навіть, не розгнівався.

– Аякже, я знаю, ти в нас освічений. Мені потрібен дозвіл для Ніро Вульфа. Знаю я його. Нехай морочить голову хлопцям із кримінального відділу чи самому окружному прокурору, але зі мною його штуковини не пройдуть

Я не знав, що заперечити. Загалом я добре собі уявляв, з ким Доновану доводиться мати справу. До нього може заявитися і парочка хуліганів, збираючих відомості для фальшивого упізнання, і яка-небудь істеричка, котрій не терпиться знати, чи не стала вона вдовою. Це може дістати кого завгодно. Тому я просто спробував йому все пояснити. Я трохи розповів йому про Марко Вукчича. Про те, що він був одним з десяти людей, котрих Ніро Вульф називав на ім'я. Що впродовж багатьох років він щомісяця вечеряв у Вульфа, а ми з Вульфом щомісяця вечеряли у нього в ресторані. Що він і Вульф разом росли в Чорногорії, котра тепер стала частиною Югославії. Донован начебто слухав, але все це не справило на нього враження. Коли мені показалося, що я вкрай ясно виклав ситуацію і зробив перерву, щоб перевести подих, він повернувся до телефону, зв'язався з кримінальною поліцією, наябедничав, що Вульф збирається приїхати, запросив дозвіл. Потім повісив трубку і заявив, що вони передзвонять.

Списи не варто було ламати. Він отримав дозвіл за хвилину до того, як приїхав Вульф. Я сам відчинив вхідні двері.

– Сюди, – сказав я і провів його по коридору до кімнати. Лікар вже витяг кулю, котра увійшла поміж п'ятим і шостим ребром, і збирався діставати ту, що глибше. Я побачив це з відстані трьох кроків, де і зупинився. Вульф далі рухався, допоки найвидатніша частина його тіла – живіт – не вперлася у край стола. Лікар упізнав його:

– Я розумію, що це був ваш друг, містер Вульф.

– Був, – відказав Вульф, трохи гучніше, ніж годилося. Він посунувся боком, простягнув руку, взяв Марко за підборіддя і спробував закрити йому рот. Коли він прибрав руку, рот знову відкрився. Вульф похмуро поглянув на лікаря.

– Ми це владнаємо, – завірив його лікар.

Вульф кивнув. Він засунув руку до кишені, порився там і показав лікарю дві маленькі монети.

– Це старі динари. Я хотів би виконати обіцянку, дану багато років тому.

Лікар кивнув, відійшов, і Вульф поклав монети на очі. Голова була ледь нахилена, і йому довелося її поправити, щоб монети не впали.

Він відвернувся:

– Оце і все. Більше я не маю перед ним зобов'язань. Ходімо, Арчі.

Біля виходу балакав з сержантом детектив, який супроводжував мене. Він сказав, що мені не треба підписувати протокол, і запитав Вульфа, чи підтверджує він упізнання. Вульф кивнув і поцікавився:

– Де містер Кремер?

– Вибачте, не можу сказати.

Вульф повернувся до мене.

– Я попросив водія почекати. Ти говорив, що Марко жив на Східній П'ятдесят четвертій?

– Так.

– Їдьмо туди.

Ця поїздка в таксі порушила уставлений порядок. Недовіра Вульфа до машин така велика, що він не в стані розмовляти, якщо пересувається у чомусь на колесах, навіть, коли я за кермом, але цього разу він переміг себе. Він став мене розпитувати про Марко Вукчича. Я нагадав, що він знав Марко набагато довше і краще аніж я, на що Вульф відповів, що деякі теми Марко ніколи не обговорював з ним – наприклад, стосунки з жінками. Я погодився з ним, що він правий, однак, додав, що, наскільки я знаю, Марко не марнував час на обговорення своїх відносин з жінками – він насолоджувався ними, і привів приклад. Пару років тому я привів повечеряти в "Рустерман" дівчину на ім'я Сью Дондеро, Марко поклав на неї око і прислав пляшку одного з своїх кращих кларетів. На наступний день він подзвонив мені і поцікавився, чи не дам я йому адресу і телефон Сью.