У човні

Джером Девід Селінджер

У ЧОВНІ

Переклад: Дмитро Кузьменко

Був початок п'ятої того осіннього дня, коли надворі панує бабине літо. Уже двадцятий раз після обіду Сандра, кухарка, глянула з вікна у бік озера і відвернулась, стиснувши губи. Відійшовши від вікна цього разу, вона неуважно розв'язала і знов зав'язала на собі фартух. Намагалася затягнути його якнайтугіше, наскільки дозволяла її чимала талія. Потім повернулась до кухонного столу і сіла навпроти місіс Снелл. Та вже закінчила з прибиранням і прасуванням та, як зазвичай, пила чай, перш ніж рушити до автобусної зупинки. Місіс Снелл була у капелюшку. Цю цікаву споруду з чорного фетру вона носила не лише протягом усього минулого літа, а вже три літа поспіль — у будь-яку спеку, за будь-яких обставин, схиляючись над незліченними прасувальними дошками та орудуючи незліченними пилососами. Значок "Гетті Карнеґі"[1] ще тримався на підкладці, вже поблідлий, але, сміливо можна сказати, нездоланний.

— Я не збираюсь переживати через це, — мабуть, уже п'ятий чи шостий раз оголосила Сандра, звертаючись як до місіс Снелл, так і до самої себе. — Я вирішила, що не переживатиму. А що?

— І правильно, — сказала місіс Снелл. — Я б теж не стала. Ніколи не стала б. Передай-но мені мою сумку, люба.

Шкіряна сумка, жахливо обтерта, але з не менш серйозним значком усередині, ніж на підкладці шляпки, лежала на буфеті. Сандрі вдалось дотягтись до неї не підводячись. Вона передала сумку через стіл місіс Снелл, яка відкрила її і дістала пачку ментолових сигарет та коробочку сірників зі значком "Сторк-клаб".

Місіс Снелл запалила, потім піднесла свою чашечку з чаєм до губ, але відразу поставила її назад на підставку.

— Якщо цей чай не поспішить і не прочахне, я пропущу свій автобус.

Вона поглянула на Сандру, що тоскно дивилась кудись у напрямку мідних каструль навпроти стіни.

— Перестань переживати через це, — звеліла місіс Снелл. — Щось хороше буде від твого переживання? Скаже він їй чи не скаже. Ось і все. То чого ж переживати?

— Я й не переживаю через це, — відказала Сандра. — Останнє, що я робитиму — це переживатиму через це. Тільки ж мене до божевілля доводить те, як ця дитина никає по всьому будинку. І його ж не чути зовсім. Он тільки вчора я лущила боби, якраз біля цього столу, і мало не наступила на його руку. Він сидів під столом.

— Так. Та я б не переживала через це.

— Мусиш зважувати кожне слово, що кажеш поруч з ним, — сказала Сандра. — Це до божевілля доводить.

— Досі не можна пити це, — сказала місіс Снелл. — …Це жахливо. Мусиш зважувати кожне слово, що кажеш і все інше.

— Це до божевілля доводить! Ось що я маю на увазі. Я вже напівбожевільна. — Сандра витерла уявні крихти з коліна і пирхнула. — І це чотирирічна дитина!

— А виглядає ж хорошою дитиною, — сказала місіс Снелл. — Його великі коричневі очі і все таке.

Сандра знову пирхнула:

— У нього ніс такий же, як у батька. — Вона підняла свою чашку і відпила з неї без труднощів. — Я не розумію, чого вони збираються залишатись тут увесь жовтень, — сказала вона невдоволено і поставила чашку. — Я кажу, що ніхто ж з них уже не ходить до води. Вона не ходить, він не ходить, і дитина не ходить. Ніхто тепер не ходить. Навіть не витягують більше того безглуздого човна. Думаю, що вони викинули на нього чималі гроші.

— Не розумію, як ти п'єш свій чай, я свій пити не можу.

Сандра вороже втупилась у протилежну стіну.

— Як би я була рада повернутись до міста. Без жартів. Ненавиджу це божевільне місце. — Вона неприязно глянула на місіс Снелл. — У тебе ніяких проблем, ти живеш тут увесь рік. У вас тут знайомства і все таке. Ти не переймаєшся.

— Я таки вип'ю цей чай, навіть якщо це мене вб'є, — сказала місіс Снелл і подивилась на годинник, що був над електричним каміном.

— А що б ти робила на моєму місці? — раптом запитала Сандра. — Що б ти робила? Кажи правду.

У таких питаннях місіс Снелл почувалась як риба у воді. Вона відставила чашку з чаєм.

— Так. По-перше, — сказала вона, — я б не переживала через це. Що я зробила б, то це пошукала б іншу…

— Я не переживаю через це, — перебила Сандра.

— Я це знаю, та що я зробила б, то це знайшла б собі…

Відчинились подвійні двері з вітальні, і Бу-Бу[2] Танненбаум, господиня будинку, увійшла до кухні. Це була маленька, з худенькими стегнами, жіночка років двадцяти п'яти. У неї було безбарвне і ламке волосся, закладене назад за великі вуха, зовсім не за модою. На ній були джинси до колін, чорний пуловер з високим коміром, шкарпетки та тапці. Незважаючи на прізвисько, незважаючи на її негарність, вона була — з погляду на незабутнє, непомірно вразливе, маленьке личко — чудовою жінкою. Вона рушила прямо до холодильника, відкрила його. Коли вона дивилася всередину, розставивши ноги на поклавши руки на коліна, то немелодійно насвистувала крізь зуби і ледь помітно погойдувалась під цей свист. Сандра та місіс Снелл мовчали. Місіс Снелл неспішно вийняла сигарету з уст.

— Сандро…

— Так, пані? — Сандра стривожено поглянула поверх шляпки місіс Снелл.

— Що, більше не залишилось пікулів? Я хотіла віднести йому.

— Він усе з'їв, — швидко відповіла Сандра. — З'їв перед тим, як лягати спати вчора увечері. Там тільки дві штуки залишалось.

— Ага. Добре, я тоді куплю ще, коли йтиму на станцію. Думала, може, вдасться виманити його з човна. — Бу-Бу зачинила двері холодильника підійшла до вікна у бік озера. — Ще щось потрібно? — запитала вона від вікна.

— Тільки хліб.

— Я залишила вам чек на столі у холі, місіс Снелл. Дякую.

— Добре, — сказала місіс Снелл. — я чула, Лайонел збирався втекти знову. — Вона хихикнула.

— Щось схоже на те, — сказала Бу-Бу і засунула долоні у задні кишені джинсів.

— Зрештою, далеко він не бігає, — сказала місіс Снелл і знову хихикнула.

Бу-Бу повільно повернулась, тепер вона вже не стояла спиною до жінок за столом.

— Ні, — сказала вона. — І заклала пасмо волосся назад за вухо. Продовжила детальніше: — Він утікає регулярно, відколи йому виповнилось два роки. Та ніколи надто далеко. Здається, найдалі, куди він діставався — у місті, у всякому разі — до Меллу[3] у Центральному парку. Лише кілька кварталів від дому. Найближче — до входу у наш будинок. Там і тинявся, щоб попрощатися з батьком.

Обоє жінок за столом засміялись.

— Мелл — це місце, де всі катаються на ковзанах, у Нью-Йорку, — пояснила Сандра дуже дружньо місіс Снелл. — Діти й усі інші.

— Ясно, — сказала місіс Снелл.

— Йому було тільки три. Це сталось минулого року, — сказала Бу-Бу і дістала пачку сигарет та коробку сірників з бокової кишені джинсів. Вона закурила сигарету, а дві жінки сміливо розглядали її. — Таке хвилювання. Ми мало не всю поліцію підняли на ноги, аби знайти його.

— І знайшли його? — запитала місіс Снелл.

— Звичайно, його знайшли! — сказала Сандра з презирством. — А ви що думаєте? Знайшли його вночі, чверть на дванадцяту, у середині… Боже, лютого, здається. Жодної дитини у парку. Тільки злодії, можливо, та набір блукаючих дегенератів. Він сидів на підлозі оркестрової сцени і катав камінчик назад-уперед у щілині. Змерз мало не до смерті, і виглядав…

— Оце так! — сказала місіс Снелл. — І чому він зробив це? Я маю на увазі, чому він бігає з дому?

Бу-Бу випустила самотнє, криве кільце диму прямо на скляну шибку.

— Якась дитина у парку того дня образила його: "Ти смердючка мала". Ось чому, як ми думаємо, він зробив це. Не знаю, місіс Снелл. Все це понад моє розуміння.

— І давно він так робить? — запитала місіс Снелл. — Я маю на увазі, давно він так робить?

— Так, коли йому було два з половиною, — почала Бу-Бу детально розповідати, — він знайшов схованку під раковиною у підвалі нашого будинку. У пральні. Наомі, його подружка, сказала, що у неї в термосі сидить черв'як. У всякому разі, це все, що нам вдалось витягти з нього. — Бу-Бу зітхнула і відійшла від вікна, її сигарета була майже спалена. Вона зробила крок до дверей. — Спробую ще раз, — промовила вона на прощання.

Вони засміялись.

— Мілдред, — звернулась Сандра, усе ще сміючись, до місіс Снелл, — ти пропустиш свій автобус, якщо не вийдеш зараз.

Бу-Бу зачинила за собою двері з металевою сіткою.

Вона стояла на невеликому схилі газону перед будинком. Низьке сліпуче вечірнє сонце світило їй у спину. За дві сотні ярдів від неї її син Лайонел сидів на кормі батькового бота. Прив'язаний, зі спущеними вітрилами, бот погойдувався під рівним кутом до причалу, у самому його кінці. За п'ятдесят футів від нього плавала догори дном загублена чи забута водяна лижа, але на озері не було жодного човна. Тільки вдалині пасажирський катер прямував до Вітрильної бухти. Для Бу-Бу було на диво важко розгледіти Лайонела у полі зору. Сонце, хоч і не гріло особливо, проте світило так яскраво, що всі віддалені речі — хлопчик, човен — здавались майже такими ж пливкими й розмитими, як палиця у воді. За хвилину Бу-Бу перестала вглядатися. Вона по-солдатському зім'яла свою сигарету і рушила до причалу.

Був жовтень, і дошки причалу вже не пашіли теплом в обличчя. Вона йшла і насвистувала крізь зуби "Малюка з Кентуккі".[4] Коли вона досягла кінця причалу, присіла біля правого краю і її коліна хруснули. Вона подивилась униз на Лайонела. Його можна було дістати веслом. Він на неї не подивився.

— Агов! — гукнула Бу-Бу. — Друзяко! Пірате! Морський вовче! Я вже тут!

Лайонел все ще не підіймав погляду, але вирішив продемонструвати, який він вправний моряк. Він перекинув незакріплений румпель праворуч, а потім знову притис його до боку. Очей він від палуби не підіймав.

— Це я, — сказала Бу-Бу. — Віце-адмірал Танненбаум. Уроджена Ґласс. Прибула перевірити стермафори.

Цього разу відповідь була.

— Ти не адмірал. Ти жінка, — сказав Лайонел. Його речення, як правило, переривались, бо йому не вистачало дихання. Через це слова, які він хотів підкреслити, звучали не голосніше, як потрібно, а тихіше. Бу-Бу не лише вслухалась у його слова, вона, здавалось, бачила їх.

— Хто тобі таке сказав? Хто сказав тобі, що я не адмірал?

Лайонел відповів, але нерозбірливо.

— Хто? — перепитала Бу-Бу.

— Тато.

Бу-Бу все ще сиділа навпочіпки, вона простягла руку між розставленими колінами і трималась за дошки причалу, щоб не втратити рівновагу.

— Твій тато хороший хлопець, — сказала вона, — та він, мабуть, найбільш сухопутна особа на світі.